Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Провінція” може розташовуватися де завгодно, · хоч би й у самому Парижі”. Актуально 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ще раз про Шевченківський комітет і навколо нього, або Про різницю між Парижем і Пациковим

Слово Просвіти, №09 за 2020 рік

Борис Гуменюк, представлений високохудожніми книжками “100 новел про війну” та “Вірші з війни”, зняв свою кандидатуру. Чому? Вважає неможливим подальше перебування у списках. Пояснення зайві. Достойною розгляду щодо присудження премії претендувала та була заявлена творчість поетеси з Івано-Франківська Неоніли Стефурак, але й вона вчинила подібно Гуменюкові. “З ситуацією, що склалася в новому Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка” свою кандидатуру зі списків претендентів та присудження премії 2020 р. відкликала. Словом, одні не схотіли нагород від цього Шевкому — і категорично від них відмовились. Інші виявились не такими, які б Шевком влаштовували, тому він оголосив додатковий набір абітурієнтів на лауреатів Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. І зголосились двоє. Це — Кіяновська М. Книжка поезій “Бабин Яр. Голосами” і Прохасько Т. Збірка есеїв “Так, але…”. Таким чином номінацію “Література” доповнили дві особи. Проти Мар’яни Кіяновської, як і Тараса Прохаська, боронь Боже, не виступаю. Гнітить та ображає додаткова кооптація списків. Чогось подібного ніколи не траплялось. До того ж літературознавиця Тамара Іванівна Гундорова вважає, що за патріотичні назви творів на зразок “Ще не вмерла Україна” присуджувати премію Ангел Часу не дозволяє, бо це занадто провінційно. Співчуваю Мар’яні Кіяновській, адже її книжка поезій “Бабин Яр. Голосами”, повторюю, після додаткового введення у списки конкурсантів на найвищу Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка має патріотично-пафосну назву. Очевидно, М. Кіяновська від Гундорової одержить голос “проти” Б’є у дзвони лауреат Шевченківської премії професор Михайло Наєнко. Він дивується, що “у складі Шевкому немає жодного літератора з творчим іменем. Виняток становить хіба що “літературознавиця” (за їхньою термінологією) Тамара Гундорова, але вона буде без роботи з тієї причини, що літературознавство, як і мистецтвознавство, з преміальних номінацій знято… Отже, Шевченко залишився без -знавства. Інші члени нового Шевкому — це літератори-початківці…” (Наєнко Михайло. Шевком без концепції, або Рябкові — кістку”. / “Слово Просвіти”. — №5 (1057). — 30 січня—5 лютого 2020 р.) та їм подібні… Отож сучасна влада, яка формувала склад Шевкому, і самі члени і членкині уже новоявленого Комітету не тільки не допетрали, що треба реставрувати номінацію “Літературознавство” і “Мистецтвознавство”, а й цинічно зігнорували могутню спадщину відомого літературознавця Володимира Панченка. Невже він винен, що при житті його наукову творчість належно не поцінували? Помер передчасно, а посмертно не можна! Якраз це той випадок, коли виняток із “неправильного правила” руйнує це “неправильне правило!” Хто з обранців Шевкому, як не пані Гундорова, мали б знати справжню ціну Панченковим творам? Його “Кільця на древі”, “Повість про Миколу Зерова”, “Літературний ландшафт України ХХ століття” увійдуть у золотий фонд українського літературознавства. Якщо можна робити всілякі маніпуляції з призначенням голови Шевкому, з орієнтацією “нової влади” на “молодих”, на “нові обличчя”, з доокоптуванням конкурсантів тощо, то чому б не зважити на ситуацію з В. Панченком. Виняток присудження йому посмертно Шевченківської нагороди скрасив би Комітет. Всюдисуща і надактивна членкиня-членкорка Т. Гундорова могла цьому посприяти. Але… не схотіла… В. Панченко, мабуть, не з її кола. Не збагну, чому Т. Гундорова така непривітна до премії з іменем Шевченка. Невже тому, що її не має? Іронічно роздумувати про премію — її насолода. “Колись Шевельов, — згадує вона, — писав про різницю між Парижем і Пациковим”. І для неї цього вистачає, щоб робити незаперечні висновки “про нашу глибоку провінційність, дилетантизм, загравання з народністю” тощо. Не сумніваюсь, що Т. Гундорова була безліч разів у Парижі й розкошувала у ньому як не провінціалка, але хотів би почути від неї щось про Пациків. Де він розташований на мапі України. Юрій Шевельов, перебуваючи у Львові, пізнавав Галичину з усіх її сторін. Про Пациків, що на Івано-Франківщині, він чув усілякі приповідки та гумористичні сюжети. Наприклад, що в Пацикові вміють “козу підкувати”. Подібні контрасти між Пациковим і Парижем у текстах Шевельова були дотепні й промовисті. Юрій Шевельов, звісно, енциклопедична постать, який, як ніхто інший, бичував офіційну радянську догматику, та й Гундорова його повторює, наче по-своєму висловлюючись: “Шевченківську премію нищить не те, що вона “совкова”, “офіційна”, “дискредитована” й “непрестижна”, а вбивають її основні наші вороги — пасеїзм, провінційність і псевдопатріотизм”. Якщо так, то чому її щедрий грантодавець з Америки Джордж Грабович у 2016 р. захотів такої провінційної нагороди? Як заперечення цим хотінням у “Літературній Україні” тоді була з’явилась відозва “Грабовичу — зась Шевченківську премію”, яку підписали: Валерій ШЕВЧУК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Віталій ДОНЧИК, академік НАНУ, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (я не зміг бути на засіданні Вченої ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, на якому було ухвалено дивнувате, як на мій погляд (працюю в Інституті понад 50 років, знаю його в різні часи), рішення про висунення Г. Грабовича на Шевченківську премію. Але кількаразово полемізував з професором, тож добре розумію і підтримую сказане в цьому листі); Ігор КАЛИНЕЦЬ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Юрій МУШКЕТИК, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка; Роман ГОРАК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Любомир МЕДВІДЬ, академік НАМУ, народний художник України, професор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Василь ОТКОВИЧ, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Василь ЗАХАРЧЕНКО, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор, академік АНАШУ; Тарас САЛИГА, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України; Степан ДАВИМУКА, доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАНУ, заслужений економіст України; Василь ЯРЕМЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ; Ярослав ГАРАСИМ, доктор філологічних наук, професор, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка; Віктор МОЙСІЄНКО, доктор філологічних наук, професор, завіду­вач кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка; Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, професор, секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова; Ярослав ГОШОВСЬКИЙ, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри педагогічної та вікової психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Що ж, різниця між Пациковим і Парижем, безумовно, велика. Як і велика різниця між нинішнім Шевкомом і вчорашнім комітетом. У контекст цієї розмови проситься вірш Наталки Білоцерківець “Ми помрем не в Парижі” з епіграфом із Сесара Вальєхо: “Я помру в Парижі в четвер увечері”, який закінчується: “Ми поетів зневаживши зроду / зроду / нам вони не дозволять померти в Парижі”. “Париж, — цитую Миколу Рябчука, — протистоїть, звичайно ж, не Києву, Москві чи Бердичеву (а також не Пацикову, додає Ю. Шевельов), а провінції, вбогості і нудоті духовного, культурного, емоційного життя, — і розташовуватись ця “провінція” може де завгодно, хоч би й у самому Парижі”. І навіть у нинішньому Шевкомі. Тарас САЛИГА ки. Тоді ще раз відбувається переоцінка, і нерозпродані наклади книжок надходять у відповідну мережу книжкових магазинів, куди передають наклади книжок за зниженими цінами. Наприклад, книжка коштувала 59 євро, то приблизно через рік її можна придбати вже за 5 євро. У такий спосіб книжки потрапляють до різних верств населення в різний термін і за різною ціною. — І, врешті, знаходять свого покупця? — Так. Виявляється, що на кожний етап продажу книжки є свій покупець. Видавництва друкують книжки вже з готовою роздрібною ціною, і хоч би де ви книжку купували, вона матиме однакову ціну. А вже домовленості про відсоткові знижки кожне роздрібне підприємство проводить безпосередньо з видавцем. Можливо, читачі висловлять свою думку, прочитавши цей матеріал? Останнім часом батьки не достатньо приділяють уваги дітям. Дорослим треба самим брати книжку в руки — і сприяти читанню. Бо ж у школі це не завжди вдається вчителям — підтримувати бажання дітей читати книжки і взагалі вчитися якомога охочіше. Працюймо! Ми ж — українці!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин