Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Все життя дзвенить у вухах, як закляття доби: · “Діти, плачте!” Доля на тлі історії · с. 6сторінка оригіналу ↗

Оповідки зі школи антикомуністичного виховання

Слово Просвіти, №09 за 2021 рік

Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений учитель України, лавреат премії ім. Б. Грінченка, Волинська область, с. Жидичин Продовження. Поч. у ч. 6 за 2021 р. Як оборона – діти 1947 рік. Морозний листопад. До півночі блимає світло в гасовій лампі під стелею. Дві молоді вдови допрядають свої куделі. Оля, колишня “прима” просвітянського театру, а також церковного хору, і Ганна – незмінна суфлерка у виставах та непомильний читець із “Кобзаря”. Пряжі треба багато, за війну робочий одяг геть зносився у всіх, а надто потребує обнови гінкий ростом підліток Борис. Він тепер – єдиний на дві сім’ї і орач, і сіяч, і косар. Тітонька Ганна вже покроїла грубе полотно, пофарбоване бузиною, на нові штани. Холоші робить вузькими, щоб зручно йшлося за плугом. Хлопець сміється: “Було б розжитися ще на червонішу фарбу, то ходив би полем, як боцюн”. Кравчиня не стримується від зітхання: “Твої рученята і так почервоніють від кривавих мозолів. Тебе ж дядько Гриць тільки збирався цієї весни трохи підучити, як тих чепіг безпечно триматися”. При згадці про чоловіка у другої господині обличчя стає сірим, як прядиво, з грудей виривається глухий протяжний стогін, а відтак вона вкотре непритомніє. Ганна кидається з кухлем до відра і промовляє: “Та ти, Олю, перестань себе отако-о зводити. Навчися плакати – полегшає. За два роки – як тінь стала. Дітей на кого покинеш?”. Я теж уже знаю, чому треба плакати, і починаю захлинатися в риданні. Бо ж і тата Грицька, і Борисового тата Володю, і дядьків Сашка та Дмитра “зігнали зі світу совєтські бандити”. Сусідка Варка вчора казала, що совєти можуть забрати і Бориса – “таких хлопчаків уже ловлять і везуть на Бомбас”. Але я не дам. Бо хто тоді буде поле орати і книжки до сну читати, їх ще ціле горище непрочитаних. Я вже знаю таку пісню, якої всі совєти дуже бояться. Тією піснею їх налякаю, прожену ще з ґанку. Слова запам’ятала добре, бо щодня з Борисом співаємо, як немає нікого в хаті зі старших. Обидві мами, лиш тільки почують той спів, дуже гніваються і розставляють дует по кутках: “Щоб ніхто з вас і не писнув більше”. Усе ж одного разу, коли до Бориса прийшов друг Володька, якого любили всі дівчата, я, щоб йому нарешті теж сподобатися, заспівала на повен голос: Ми – українські партизани! Наводим на совєтів жах. Володька схопив “малу” на руки і далі повели вже утрьох: Ми носим бомби і нагани, А хата наша – у ярах. Доки Володька цілує в кожну щічку, я роздумую, хто більше до вподоби після Бориса – “Льодька” чи “Ован”. Той теж любить підкидати аж до стелі, примовляючи: “Рости велика, як Леся Українка!”. Приходить увечері зі скрипкою, довго грає і співає “Я сьогодні щось дуже сумую…”. А вдень чомусь мусить жити “в ямі”. Тим часом прибігла з двору тітка Ганна і надавала по губах ляпасів усім співакам, показуючи на вікна: “Та ж за вами тюрма плаче, отам прислухаються і везуть таких співучих на мороз, щоб повмирали”. Я таки дуже боюся дивитися на темні шибки, адже не раз бачила в них голови чужих дядьків у білих каптурах. Очі їхні повнилися гострим зловісним блиском. Було, по тому чувся грюкіт у двері, і тітка шепотіла: “Діти, плачте, голосно кричіть, може, змилуються”. Та ми з братиком і без того щосили заходилися риданням, на яке, звісно, ніхто із зайд не реагував. “Білі ведмеді” ретельно обстежували льох і горище, штрикали щупами в долівку, в перини і скрині. Але – о диво! – підлога в коридорі, під якою й був повстанський схрон (через що так боялися господині!), підозри у непроханих гостей не викликала. Може, й справді у дитячих сльозах давала себе знати Божа воля і сила. …Ті моторошні видива у помережаних ласицями шибках постають у снах ще й нині. І досі боюся вечірніх незаслонених вікон – отих чорних проваль, через які доблесні “істрєбітєлі” вистежували, хто є в хаті, і тому жодних фіранок вішати не дозволялось. Все життя дзвенить у вухах, як закляття доби: “Діти, плачте!” Ангел у чорній сорочці 1947-ий, початок засніженого грудня. Я вибігаю раз у раз на дорогу – виглядаю брата. Дуже вже дорожу нашою з Борисом таємницею – тими зіспівками удвох. Учениця з мене, каже брат, здібна нівроку. Вже добре знаю і про “гору Намаківку”, і про “могилу під дубом зеленим”, хочу ще довчити про закутого в кайдани орла. Але ж у домі бояться, щоб не почув їхнього співу хтось із “червоної банди”, то треба – нев хаті. Ні-ні! Слухачами можуть бути лише Каштан і Карий, коли перед сном хрумкотять овес у своїй теплій стайні. Борис навчається в Рівному “на плановика” і добирається додому тільки раз на тиждень – в суботу. Лиш один раз! Проте вже Леся Ковальчук, студентка 3-го курсу прийшла зима, мають бути канікули, а там – і Святвечір, і колядування, і ходіння з вертепом. Боря знову буде Ангелом: сріблисті “льоки” з льону і ніжно-білі крила з марлі ждуть свого часу в нижній шухляді комоду. Лежать поверх вишитої хлоп’ячої сорочечки, комірець якої підв’язаний блакитно-жовтою стрічкою. То – презент ще для колись малого Борі від юної хрещеної – тітки Лялі. Я люблю заглядати в заповітну шухляду, але крадькома, бо за це мене сварять. А от приготованою до Борисового дня народження чорною сатиновою сорочкою дозволено милуватися досхочу. Щодня розкладаю її на ліжку і вкотре розгладжую кожну зморшку, уявляючи, як зрадіє обнові найгарніший у світі хлопець. І чого його мама бідкається? Мовляв, купила не те, що хотіла, – доки в довгій черзі дійшла до прилавка, коричневу матерію, під колір синових очей, уже розібрали. Та ж Борисові дуже личить чорне. Як обгорне шию таким шаликом, кучерява шевелюра видається ще чорнішою і пишнішою, а очі аж сяють. За той буйний чуб сестричка вболіває особливо, бо чула, що радять зверху зістригти: не вміщається під кашкетом… Нарешті довгожданий гість на порозі. Чуприна вся, Богу дякувати, на місці. А от очі чомусь такі невеселі. Приміряє подаровану одежину і мовить: “Добре, що чорна. Надається до тюрми, не буде видно крові, як битимуть… Ну не лякайтеся так, я пожартував”. Однак настав вечір перед Різдвом – і жарт справдився. Далекий родич, заглянувши в хату, злякано повідомив: “Вашого Борю арештували. Готуйтеся до обшуку”. Що тут зчинилося! Тітка Ганна заламує руки, голосить, як за померлим: “Ой квіточко моя рожева, хто посмів тебе зірвати і від мене забрати? Ой зіронько яснесенька, звідки тебе виглядати? Янголятко моє небесне, хто крильця тобі поламав?” Маленьке сестриччине серденько стискається від болю, проте знаю, що не варто так побиватися. Яка з Бориса квіточка, яка зіронька і чому – янголятко? Він же не дитина, він великий і сильний, як кожен Ангел, сам може себе й інших оборонити… Розламає товсті ґрати, як то в пісні співається, і примчить додому. …У хаті нестерпна духота. Другу добу горять у грубці книжки з дідусевої бібліотеки. Чимало рознесли їх і по родичах, а деякі закопали в лузі. От-от мають з’явитися ті, що вже не раз бували та придивлялися крізь лупу до поміток на берегах читаних-перечитаних сторінок. Відпалав вогонь і в печі. Виймають готові коржики і висипають на черінь скибочки хліба – сушити. Щільно набивають печивом скриньку для передачі. Я прошу покласти “ангельські крила”, щоб легко було вилетіти на волю, але на ті благання не зважають. Нічого не кажуть “малій” і про запечену шапку із закривавлених кучерів, яку угледіло материнське око, коли напівживого сина вели попідруки співкамерники до “воронка” для пересилання в іншу тюрму. Не знаю і про передану записку – мовляв, від хрещеної матері вже одержав 10 передач, але хай тьотя Ляля нічого поганого не подумає. “Десять – то це добре, що не всі 25”, – втішав згорьованих своячок дядьо Ілько. …Довго та важко тягнутиметься рік за роком із того “легкого” присуду, і малолітня школярка напише до пів сотні листів та заадресує немало посилок нап/я в Комі АССР, Мордовську АССР, Омськ… А ночами все снитиметься і снитиметься Ангел у чорній сорочці і з розлогими білими крильми за плечима, які несуть його у піднебессі все ближче і ближче до рідного дому. Без вибору Початок 1949-ого. Ночей, які раніше, страшились – надто в глуху осінньо-зимову пору. Доблесні “ястребки” свою криваву зачистку майже завершили і стали в чергу за відзнаками для учасників “Вєлікай Атєчєствєнной”. Натомість до сільських домівок постійно з’являлися інші нічні гості – агітатори за “колгоспний лад”. Вдень господарі тікали зі своїх осель до сусідніх міст, переховуючись там у знайомих. На ніч мусили вертатися заради дітей, що просиджували вдома довгими днями самі або під наглядом немічних стареньких. По сякійтакій вечері щошвидше гасили лампу і стелили постіль. По тому всією родиною ставали на коліна перед іконами і після Отченашу проказували: “Нехай воскресне Бог, і розсиплються вороги Його, і побіжать від Лиця Його… Як зникає дим, нехай так щезнуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе знаком Хреста…” Однак не раз те жагуче моління донести за адресою чомусь не вдавалось. Вочевидь, нечиста сила бувала сильнішою і являлася знову і знову. …Весь довгий вечір ми з братиком не відходимо від вікна. Двері замкнено знадвору, гуляти і вдень не велено, бо ж водохрещенська холоднеча – і снігові велетенські кучугури підступають аж до самого ґанку. Лише на дорогу та до хліва прокопано вузенький хід, до якого і прикипають дитячі очі. Ось з’являється з вечірнім удоєм Галинчина бабця Орися і помаленьку переставляє дійничку за хатній поріг. Швиденько зачиняє двері, щоб не напускати холоду, ховає ключі попід східцями і поспішає додому. Та який там поспіх, коли і ноги, і костур у руках ніяк не слухаються: за крок-два мусять ставати на перепочинок. Ця бабуся дуже добра – кажуть, тільки тим і живе, що всім допомагає. То хай би вже швидше дійшла до своєї Галюсі, бо вона в хаті саменька і теж сидить без світла. Мала дуже боїться, що її от-от знайдуть совєти. Вони вже давно забрали тата Макара, бо “був за Україну”. Галина історія мені дуже болить. Оповідалося, що коли вдосвіта вивозили на Сибір тітку Настю з дітьми у “край білих ведмедів”, сусідка Орися не злякалася бандюг і допомагала нещасним збиратись у страшну дорогу. Отож, доки не виштовхали стареньку у спину якимось “дулом”, зав’язала заплакане маля у велику хустинку-опиначку, заколихала на руках і поклала на сани поміж подушками. Стежачи, щоб оставалось місце для пожитків інших вивезенців, конвойні лютували-матюкалися і врешті змусили повикидати із саней “лішнєє”: “скатіну нада жалєть, єй тяжєло!”. Що ж то діялося в матусиному серденьку, коли вона разом із кількома клунками навмисне викинула у сніговий замет вузол із донькою! Орися весь рік ховала знайду від зайвого ока, але, слава Богу, ніхто таємниці не виказав, не доніс. Усе ж дівча і досі не хоче показуватися на люди та грається тільки з Дмитрусем. Командую, звісно, я – за правом старшої (вже ж до школи збираюся!). Правда, часом нападає страх і на всіх трьох, бо кожен – теж “за Україну”, і тоді заповзаємо у свою “криївку” – під ліжко. Доки все те передумалося, бабусина постать зникла за деревами уже її саду, а мами з тітонькою не видно й не чути. Треба, певно, самим ставати на звичну вечірню молитву, що боронить від нечистої сили. Братика за руку, на коліна, і почали: “Нехай воскресне Бог і розсиплються вороги Його…” Вуста мовлять, а вуха вловлюють відлуння кроків попід хатою. Скінчили молитись – і назад до вікна. Але біля ґанку – четверо чужих дядьків, грюкають щосили і гукають: “Атваряй, бандєровскіє сукі! Нє прітворяйтєсь. Ми слишалі ваш топот і ґаласа!” Я запевняю, що старших немає, пішли на мерлини і ключ забрали з собою, а в сім’ї – короста. За дверима довго перемовляються і врешті йдуть геть. Отож знову на коліна — і ну дякувати Богові за порятунок помічною молитвою. Десь по півночі переступають поріг зморені рідні. Дмитрусь уже спить, не роздягнувшись, а я оповідаю, як молитва прогнала бісівську навалу. Мене хвалять за мудрість і скрушно зітхають: “Ну мусимо записатися до того колхозу клятого, щоб далі так дітей не мучити”. Під ранок розлючена агітаційна бригада веде обох непокірниць до сільради – на “паслєднєє сабраніє кулацкіх пасобнікаф пєрєд атправкай в Сібірь”. Через добу усі зібрані там повертаються додому, ніхто “у гості до білих ведмедів” їхати таки не зважився, бо ж – діти! Далі буде. Луцького державного педагогічного інституту. 1964 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин