“У прихованих мотиваціях на звільнення – нелояльність до радянської влади, її ідеології”. · 7 Тавровані за правду · с. 7сторінка оригіналу ↗
Спочатку сивіли думки
Слово Просвіти, №09 за 2021 рік
Іван МАЛЮТА, письменник, заслужений журналіст України
Поки надійшло донесення У 60–80-х роках ХХ століття в студентському середовищі була своєрідна мода на КВВ. Різновидом стали “капусники”.
Зазвичай такі гумористичні вечори влаштовували перед новоріччям. У консерваторії в Києві їх ініціював диригент Роман Кофман. А сценарії дійства розробляв викладач кафедри спецфортепіано Борис Архімович. Він мав хист і до фотосправи, вдало монтував зі своєї кінокамери курйозні епізоди.
На “капуснику” 1973 р. Архімович спочатку оповів анекдот про невідповідність почутого реаліям дійсності. Опісля Борис Олександрович показав на екрані комічні сцени з від’їзду сім’ї євреїв на “обітовану землю”. На тлі дотепних діалогів. В актовій залі – не лише усмішки, а й перешіптування, дехто лякливо закрутив головою.
Тієї ночі автор “капусника”
вперше не втішався оплесками. І довго не міг заснути од лихого передчуття.
Вранці вирішив діяти на випередження. Сяк-так поснідавши, зіграв на піаніно “Полонез” Огінського. Поклав до наплечника капці, спорткостюм, мило та ще деякі дрібниці.
З наплечником зайшов до гастроному, купив пляшку “Лимонаду” й півкілограма сухарів. У роздумах трохи посидів у скверику й поїхав тролейбусом до Софіївської площі. А вже звідтіля пішечки по вулиці Володимирській дістався до сірої гранітної будівлі, яку з острахом оминають перехожі.
У приміщенні КДБ наполягав на зустрічі щонайменше з полковником, щоб зробити важливу заяву. Зрештою вийшов сивуватий чоловік у цивільному одязі, назвався черговим офіцером й уважно погортав паспорт.
– Що привело до нас? – Почуття провини перед радянською владою.
– Коли й де це сталося? – Вчора на передноворічному вечорі у консерваторії.
Кадебіст забрав посвідчення педагога й наказав очікувати. Повернувся лише за годину.
– Так, надійшло вже донесення. Виявляється, провокуєте євреїв на виїзд за кордон.
Офіцер ніби збентежився,
піднявши подивовано руку.
– А що це з вами сталося за цей час?
– Та ніби нічого… Я ж нікуди не виходив.
– Підійдіть до дзеркала біля шафи.
Заявник глянув на себе, наче з потойбічного світу. На нього дивився враз дещо посивілий чоловік, з рисами відносно молодого обличчя.
Кадебіст поблажливо усміхнувся.
– Заберіть сухарі. Чаюватимете вдома, а не у нас. А щире зізнання буде нами враховано.
У пошуках “могіканів” З досвіду журналіста знаю,
що важлива чутка потребує перевірки. В даному разі – не про те, чи справді Архімович у гнітючому очікуванні міг посивіти в “Сірій печері”.
А почув я це за чашкою кави од Василя Пилипчака, валторніста симфонічного оркестру Національного театру опери та балету ім. Тараса Шевченка, заслуженого артиста України, композитора.
У спогадах друзів і колег він зостався, насамперед, вдатним на витівки і жарти.
Насправді Борис Олександрович Архімович
(16.03.1939 – 14.02.2008) був шанований як авторитетний педагог, знавець і виконавець музики. А ще – напрочуд тямковитий електронщик, звукоі відеооператор.
Водночас зацікавила мене інша легенда про цього піаніста від того ж приятеля.
– На зоні зеків, куди втрапив
Архімович, заглох екскаватор, риючи траншеї для важливих об’єктів. Машинерія була напхана електронікою, в якій мало хто тямив. Борис Олександрович заповзявся відремонтувати за тиждень, якщо дадуть двох підручних з мастилами. Коли підійшов обіцяний термін, наш піаніст за півгодини завів екскаватор, наказавши попередньо тим двом зекам, які лише імітували роботу, вимазати руки солідолом з метою розраховувати на винагороду.
– Невже цей музикант народився, як кажуть німці, вундеркіндером?
– Мабуть, так. Чув від нього й від колег про кілька його пригод.
– Що ж, таке може бути, – погодився я з почутим про переваги захоплення, що не потребує навчання. І все-таки сумніви спонукали шукати підтвердження.
У подібних історіях,
пов’язаних із переслідуванням за переконання, я покладаюся, насамперед, на архівні карні справи. Проте в Державному архіві СБУ даних про Б. Архімовича не виявлено, порадили звернутися до архіву МВС. Одначе знову отримав повідомлення про відсутність такої архівної справи.
Вирішив поки що шукати серед колег покійного піаніста учасників того “капусника”. І вже наступного разу В. Пилипчак запросив на каву Мар’яну Давидівну Копицю, доктора мистецтвознавства, професора Національної музичної академії України ім. П. Чайковського.
– Це була світла особистість.
З вельми інтелігентної сім’ї. На жаль, нашому колезі на заваді стала радянська дійсність і… його неймовірна порядність, – зробила висновок співрозмовниця.
– Але першого удару завдала його перша дружина, – завважив Василь Григорович. – Казав мені, що був одначе радий, коли “звільнила його од своєї присутності”. Може, він і в прикрій ситуації жартував…
– А чи відомо, хто негайно інформував КДБ про той “капусник”? – глянув я запитально на пані Мар’яну.
– Це була піаністка, яка заздрила не лише музичному хисту Архімовича. В нові часи вона емігрувала до Англії. Доносом скористалися “компетентні органи”, щоб склепати політичну справу. Ректора консерваторії Івана Ляшенка виключили з партії, зняли з посади. Ну, а Бориса одразу звільнили, заборонили займатися педагогічною діяльністю. Пішов, казали мені, електриком на макаронну фабрику.
– Де він став раціоналізатором,
здешевивши собівартість продукції, – уточнив пан Василь й водночас вдався до версії, що це було після перебування за колючим дротом.
Професорка невпевнено розвела руками за браком доказів.
– За будь-яких обставин він залишався відвертим правдолюбом. Уже після поновлення підписав протестного листа проти призначення нового ректора консерваторії. “Борисе, не влазь у цей конфлікт”, – порадила йому. “А я інакше не можу, коли бачу несправедливість”, – сказав обурено. До речі, захищала честь Архімовича аж у КДБ Рада Остапівна Лисенко, внучка композитора Миколи Лисенка.
На щаблях кар’єри А не могла залишитися особова справа Архімовича за місцем останньої посади? Як не дивно, збереглася вона в архіві самої консерваторії.
У 1947–1958 рр. Архімович студіював у Київській середній музичній школі ім. М. Лисенка. Про успішність свідчить золота медаль.
1963 р. відмінно закінчив консерваторію у Москві. Спеціальність – концертний виконавець, викладач. Там же у 1963–1966 рр. був аспірантом заочного відділення. Під час навчання спілкувався зі славетними музикантами – Генріхом Нейгаузом, Левом Оборіним, Святославом Ріхтером, Емілем Гілельсом.
З 1964 р. – педагог у музичній школі, старший викладач консерваторії на кафедрі спецфортепіано. Призначений на посаду доцента.
1971 р. кафедра рекомендувала на педроботу в Алжирі. Утримався. Тоді ж ректорат виніс подяку, починаючи з Б. Архімовича, всім учасникам новорічного “капусника”.
Наприкінці 1973 – подяка “за проявлену творчу ініціативу та забезпечення високоякісного звукозапису уроків і концертів студентів під час перебування професора Турінської консерваторії Є. Баталья”.
І раптом – за наказом №25к у консерваторії від 18.02.1974 “в. о. доцента Архімовича Б. О. звільнити з посади доцента кафедри спецфортепіано з 15.02.1974 в зв’язку з невідповідністю займаній ним посаді. Підстава: рішення Вченої ради консерваторії від 15.02.1974”.
Що насправді цьому передувало? З автобіографії: “У 1974 р. за участь у новорічному “капуснику” партійний комітет безпідставно звинуватив мене в аполітичності, “искажениях советской действительности”.
Намагався підшукати роботу на прожиття. Але ж у Трудовій книжці – запис про вищу музичну освіту. У відділі кадрів – підозра, чи не притягався за злочин до відповідальності. А може… звихнутий? На запит до консерваторії – засторога, ним цікавився КДБ.
Зумів переконати кадровиків макаронної фабрики, що загубив Трудову книжку та дея
Борис Архімович і Василь Пилипчак кі інші документи. І зарахували електриком. Придивився до роботи за конвеєром і став раціоналізатором, механізувавши процес пакування. Задля цього пульт керування зробив у вигляді клавіатури. Як на роялі.
Звідки ж його тяглість до точних наук? Мабуть, спрацьовувала генетична пам’ять предків.
Виростав у сім’ї інтелігентів зі “старої закваски”, з успадкованим інтелектом. Попри те, що не зазнав опіки батька-скрипаля, який загинув 1942 р. на Другій світовій війні. Зате дідусь Борис Архімович – авторитетний медик, заслужений лікар УРСР, автор підручника з хірургії, дружив зі славетним композитором Борисом Лятошинським. А матір Лідія Борисівна була старшим науковим співробітником Інституту фольклору та етнографії АН УРСР, заввідділу театрознавства.
Архімович внутрішньо не сприймав брехливої ідеології влади. І при нагоді міг стати жертвою за своє вільнодумство. Так і сталося. Кадебісти з добровільними донощиками відстежували таких навіть за іронічні жарти чи анекдоти про хвалене пропагандою життя при соціалізмі.
Запізніле визнання “Вимушений був працювати на виробництві електриком, наладчиком екскаваторів, інженером електричного устаткування”, – писав в автобіографії.
Так тривало майже до кінця горбачовської “перебудови”, коли був наладчиком 6-го розряду в кооперативі “Дизайн-центр”. І вже тоді в “Литературной газете” з’явилася обурлива стаття про поневіряння музиканта й педагога Б. Архімовича.
Спочатку його зарахували на посаду педагога спецфортепіано у музичній школі ім. М. Лисенка. У 2005 р. в консерваторії отримав вчене звання доцента, за два роки по тому призначений на посаду професора кафедри спецфортепіано №2.
Вельми важливий витяг з протоколу засідання цієї кафедри від 30.06.2006: “На виняткову увагу заслуговує діяльність Б. Архімовича зі збереження та відновлення національних духовно-культурних надбань українських музикантів – Соломії Крушельницької та Бориса Гмирі”.
Вочевидь, цьому передував творчий звіт Бориса Олександровича, зокрема про завершення “повної реставрації всіх архівних записів Б. Р. Гмирі та підготовку до випуску їх на компакт-дисках; реставровано та упорядковано архівні записи Соломії Крушельницької. Диск вийшов 2002 р.”.
Аналогії у гнаних Доцільний епізод із поновлення музиканта-вигнанця на роботі в консерваторії. Промовистий витяг з протоколу засідання кафедри спецфортепіано 27.09.1991: “Я задоволена, – заявила колега А. К. Рощіна, що “нарешті виправлена несправедливість… Заслуговує на увагу громадянська позиція Бориса Архімовича. Тепер він став у чомусь мудрішим, більш стриманим…”
Я не просто перейнявся за оповідями Василя Пилипчака розслідуванням несправедливого покарання його приятеля-музиканта. У подібній ситуації опинився і я 1972 р. в Одесі.
Директор видавництва “Маяк”, де я працював редактором і мав невдовзі отримати помешкання, вимусив мене за один день звільнитися. При цьому відкрито послався на вказівку із зловісної будівлі КДБ. Такою була початкова покара за відмову свідчити на суді проти трьох ув’язнених правозахисників.
Партком і Вчена рада консерваторії діяли за вимогою із цивілізованої Сірої печери з абревіатурою КДБ. І в цьому була помилка Архімовича, який посилався скрізь лише на наказ про звільнення.
Офіційне формулювання таких наказів – без ідеологічної прив’язки, тобто без посилань на репресивний орган. У прихованих мотиваціях на звільнення – нелояльність до радянської влади, її ідеології.
На відміну од Архімовича, мене попереджали заздалегідь про сумні наслідки в разі відмови “допомогти слідству”. І тому, наскільки пригадую, спочатку сивіли думки. Надто велика напруга сум’яття в очікуванні покари. Особливо між викликами на допити.
*** – Борис Олександрович полюбляв жарт музикантів, що янголи грають для Бога твори Баха, а коли залишаються самі, то насолоджуються музикою Моцарта або Бетховена, – якось пригадав Василь Пилипчак на черговій зустрічі у кав’ярні. Вже після репетиції в театрі.
– А що зіграв би Маестро для себе самого, дізнавшись, що янголохоронець раптово покине його?
– Мабуть, 5-й концерт Бетховена для фортепіано з оркестром. Він любив виконувати його. Або ж один із фортепіанних творів німецького композитора ХХ століття Пауля Гіндеміа.
– Коли так, то Архімович, напевно, був оптимістом.
– Інакше не вмів би жартувати. І саме тому я присвятив його пам’яті дещо незвичайний камерний реквієм. Задіяні флейта, арфа, моя улюблена валторна, струнний квінтет імені Бортнянського і, звісно, дзвін. Дзвін “Ре”. Під час виконання читець декламує вірш Ліни Костенко “Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…” А друге голосіння – із суголосних поезій Миколи Воробйова.
– А чому звучить саме дзвін
“Ре”? – виокремив його з музичної композиції співрозмовника-композитора.
– Він у мажорній тональності.
І реквієм стає оптимістичним посланням до світлої душі Маестро. Посланням у небесний вирій.
– Там, де праведні спочивають, – речитативно проказав я, пригадавши панахидне відспівування. І додав: – Праведні і вигнанці, тавровані за правду.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
