“І землею всім даною, і сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, бо лихо вам буде…” · 9 Монолог · с. 9сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті ««Кобзар» – на все життя», с. 1
«Кобзар» – на все життя
Слово Просвіти, №09 за 2021 рік
*** Іноді Керуєш Автомобілем, Конем, Велосипедом. Іноді Прозріваєш: Головне – Керувати собою.
*** Іноді Кажуть: Кашель, як і любов, Не приховаєш. Іноді Викашлюєш Учорашнє: Застуду, любов. Іноді Чуєш кашель інших. Що викашлюють вони?.. Іноді Бояться не тільки тих, Хто кашляє, Але й тих, Хто любить.
*** Іноді Здається, Що люди схожі На розділові знаки: Стрункі На знак оклику, Сутулі На знак питання, Кульгаві На крапку з комою. Іноді Впадають У розділовий знак долі – Кому, За якою трикрапки або крапка.
*** Іноді Озираєшся: Чи не доганяють? Іноді Озираєшся: Чи не чують? Іноді Озиратися Не варто: Усе попереду.
*** Іноді Відро Не тільки для води (“Несе Галя воду”), Помиїв, а й на голову сніговикові. Іноді Дощ ллє як із відра, Переходять дорогу Із порожніми відрами. Іноді Відро “по вінця Насипане небом”. Іноді Відро риби, Грибів, огірків, картоплі Чи самогону (“Козак – не свиня, Більше відра не вип’є”). Іноді Відро без дужки, Як валіза без ручки: Важко нести, Але й шкода кинути. Іноді Відро діряве, іржаве Опиняється На смітнику. Іноді Здається: Життя без відра Втрачає сенс. Іноді Людина – Як відро…
*** Іноді Із голубої пухнастої мрії Роблять подушку. Іноді Пухнасту подушку Кладуть не під голову, А під ноги. Іноді Пухнаста подушка Плаче, мов хмара, За голубою мрією.
*** Іноді Кажуть: Знай міру, Без міри, Понад міру, Душа міру знає, У кожного своя міра… Іноді Міра – Із життя природи: З однієї квітки Бджола бере мед, А змія – яд.
*** Іноді Про вовка помовка, А приходить ведмідь. Іноді, Скільки вовка не годуй, То недостатньо: Його найкраще Ноги годують. Іноді Вовк не такий страшний, Як його малюють. Іноді Вовк пасе отару, Його б’ють не за те, що сірий, А за те, що овечку з’їв. Іноді Вовк жаліє кобилу – Залишає хвіст і гриву. Іноді І вовк ситий, і коза ціла. Іноді Вовк в овечій шкурі Пробирається в кошару. Іноді В кошарі овець не залишається, То згадують і про ліс. Іноді Кажуть: з вовками жити – По-вовчи вити. Іноді Дивляться вовком: Чи ти – не овечка? Іноді Бажають: Дай Бог нашому теляті Та й вовка з’їсти!
*** Іноді Будують замки на піску. Іноді З піску сучать мотузку І лізуть на небо. Іноді Піском чистять каструлю чи сковорідку. Іноді Пропісочують людину. Іноді Пісок у нирках – Краще, ніж камінь на душі. Іноді Час вимірюють Пісковим годинником. Іноді Людина залишає по собі Добрий слід, Іноді – Слід на піску.
*** Іноді Дивишся в очі смерті, А вона жахається: Ти – безсмертний.
Закінчення. Початок на стор. 1
Чому так сталося, одному Господу відомо. Але ж Шевченківські мотиви-молитви теж нікуди не зникали:
То так і я тепер пишу: Папір тільки, чорнило трачу… А вірш! їй-богу не брешу! Згадаю що чи що побачу, То так утну, що аж заплачу, І ніби сам перелечу Хоч на годину на Вкраїну…
…Якби сказать, що не люблю, Що я Украйну забуваю Або лукавих проклинаю За те, що я тепер терплю, – Їй-богу, братія, прощаю І милосердому молюсь, Щоб ви лихим чим не згадали. Хоч я вам кривди не робив, Та все таки меж вами жив, То, може, дещо і осталось.
Життя робило круті повороти. Коли очолив шкільну комсомольську організацію, звернув увагу, скільки книжок привозять на макулатуру. Попросив дещо переглянути. Це ж начебто нікому не потрібний мотлох, що завтра піде на такий самий папір, але без змісту. І тільки нахилився над височенною горою, як до рук потрапила товста книга без палітурок. Очі самі вчепилися за віршовані рядки, яких тут була вся збірка. Я аж зойкнув од несподіванки: тримав у руках “Кобзар”, не дитячий, а дорослий. На жаль, ніяких ознак ні року, ні видавництва ніде не було зазначено. Обкладинку і початкові сторінки вирвала чиясь “дбайлива” рука. Але я вхопив його і притиснув до грудей. Якраз ось-ось мали розпочатися комсомольські збори. Узяв з собою і “знахідку”. Тремтячим голосом заговорив про те, куди ж ми скочуємося, якщо “Кобзар” викидаємо на макулатуру. Чи далеко зайдемо?! Відповіді ні тоді, ні зараз мені ніхто не хоче дати. Хоча “Кобзарів” у нас виходить нібито достатньо й макулатуру, здається, по школах давним-давно не збирають. Але порівняймо тиражі, якщо “Малий Кобзар” на початку 60-х, виходив накладами в 100 000, то нині ні про що подібне ніхто й думати не хоче. Все вимірюється якимись ліченими тисячами. А може, заженемо Книгу-Біблію в інтернетівські видання? Як тоді молитися на неї будемо?! Зрештою, не впевнений, що таких винаходів ми ще не маємо…
Студентські літа принесли нові випробування. Навіть не здогадувався, що перед моїм вступом до Львівського університету імені Івана Франка, з філологічного та журналістики у 1973 році було виключено за український націоналізм 15 студентів. Зараз, як і тоді, аналізуєш те так зване навчання. Левова частка його минала на марксистсько-ленінських дисциплінах. А творчість Великого Кобзаря, як і Каменяра, вивчали лічені години.
Наприкінці шістдесятих Львів прославився пречудовими вечорами, присвяченими Тарасові Шевченку. Та їх раптом не стало, хіба десь у закритих приміщеннях без права на будь-яке розголошення. Очолюючи в ті часи університетську літературну студію “Франкова кузня”, порадившись
Мирослав Лазарук із друзями, попрямував у комітет комсомолу, де мене майже приязно зустріли. Так, обов’язково. Чекати довелося дуже довго, аж поки не отримав під час літніх канікул телеграму з’явитися в деканат, звідки потрапив у КДБ, де почув, що, крім усього іншого, мав намір організувати вечір Шевченка в ЛДУ імені Івана Франка. Коли обурився: та ж він насамперед поет, революційний демократ, співець обездоленого люду. Мовчки похитали головами, але на волю випустили, пригрозивши: статтю ми тобі вже “підшукали”, начувайся!
Щоправда, саме в університеті, на практиці в одній із районних газет Рівненщини, вирахував, що звідси близько до Києва. Я давно вже мріяв там побувати, заодно завітати і до Канева на Чернечу гору, місце спочинку Геніального Тараса. Сяк-так влаштувавшись у студентському гуртожиткові Київського університету імені Тараса Шевченка, випитавши дорогу, наступного ж дня подався пароплавом до Канева. Поїздка була незбагненна: і Дніпро, і Канів, і найсвятіше для кожного українця святилище із прахом Кобзаря справили на мене незрівнянні емоції. Збулася давня мрія. Відтак ще доводилося бувати в Каневі на Міжнародному шевченківському святі “В сім’ї вольній, новій”. Та перші враження назавше зостануться найдорожчими і найпам’ятнішими.
Можливо, це й звучить наївно, що перша книга “Кобзар” стала єдиною на все життя. Та пригадую інші історії, котрі довелося почути. Видатний український художник Петро Яковенко розповідав мені, що батько привіз йому недорогий “Кобзар” із Кам’янця-Подільського на початку 20-х років минулого століття. З ним він пройшов голодомор й усю другу світову війну. Пропала книга перед її закінченням. Коли постала проблема вибирати професію і прагнув стати художником, то написав сестрі з Прибалтики в село Синиця під Уманню, аби надіслала йому Біблію і “Кобзар”. Ще запам’ятав, скільки поезій, фрагментів поем знав художник напам’ять. Усю мудрість черпав із цих двох книг, особливо з “Кобзаря”. Знали і ті, хто вернувся з Сибіру – мама, її сестра Ганна, бабуся Марія, і ті, хто там і не побував. А ми до 200-річчя читаємо “Кобзар” на радіо, але з текстів. Ніхто навіть не додумався, що “Кобзар” треба читати тільки напам’ять.
Коли в Україні розпочався
Євромайдан, у центрі Чернівців, напроти ратуші, не побачив такої звичної книгарні “Кобзар”. Задумували її як епіцентр презентації нових книжок, ще чогось помпезно-бахвального. Наразі там майже нічого так і не відбулося. Натомість поряд зі словом “Кобзар” вигулькнув якийсь “Мішель”. Народ не міг надивуватися: хто ж це перейменував Тараса на Мішеля? Тихенько позникали звідти й книги. А ось у вигляді “подарунка” до Євромайдану з’явилася нова вивіска “Сбербанк Росія”. Це все відбувалося майже одночасно, коли Московія вкотре купила Україну “за шмат гнилої ковбаси”.
Великий Тарас ніби знову оживає, хоча Він ніколи й на жодну мить не засинав. Причому цитують його не тільки героїмайданівці, а й найпродажніші з глашатаїв братовбивства, що, крім слова “фашизм”, у власному лексиконі більш нічого й не мають. Чи ж не про них знаменитий “Холодний яр”, який так довго не друкували в совєцькі часи:
“Гайдамаки не воины – Разбойники, воры. Пятно в нашей истории…” Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане. Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина. Не розіб’є живе серце За свою країну. Ви – розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде…
Навіть Шевченкові “голодні ворони” тут асоціюються з засудженим народом “беркутом”, яструбами, шуліками, вороняччям із роду орлиних, яких розвелося у нашій державі тьматьмуща. Тому й Кобзарів вердикт, як ніколи, одностайний:
Не нарікаю я на Бога, Не нарікаю ні на кого, Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій переліг – убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись то будуть. І дурю Себе таки, себе самого А більше, бачиться, нікого?..
…Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю, бо лучше одурить, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на Бога!
А ще ж Шевченкове, що повсякчас співаємо і будемо співати, як найосновніший Заповіт – гімн-славень України:
...все покину і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.
Як це звучить актуально, особливо в часи котроїсь із російсько-українських воєн, яких,
здається, навіть Інтернет не зміг порахувати. Чи ж довго ще звучатиме, допоки гинутимуть українці навіть під час якихось перемир’їв?..
Мирослав ЛАЗАРУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
