“Шевченка найперше цікавило звільнення селян · від кріпацтва”. Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко залишив про них згадку 14 нових прізвищ до «Шевченківської енциклопедії»
Слово Просвіти, №09 за 2021 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивова
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Бугай-Саєнко Іван (Саєнко Іван), роки життя невідомі. Слуга одного з найближчих Шевченкових друзів – М. М. Лазаревського. За його дорученням часто відвідував Шевченка, допомагав йому в господарстві, доглядав під час хвороби наприкінці життя. Вдячний Тарас Григорович подарував йому “Кобзар” 1860 р. з дарчим написом: “Ивану Бугаю-Саєнку. 1859 г. (Дату написано помилково – В. М.). 24-го февраля. Т. Шевченко”.
З унікальної публікації сина Шевченкового друга, історика О. М. Лазаревського, письменника і публіциста Б. О. Лазаревського (1871–1936) випливає, що І. Бугай-Саєнко перебував у помешканні поета в його смертну ніч і, скоріше за все, саме він був останнім, хто бачив Шевченка живим1.
Врангель Олександр Євстафійович (1804–
1880) – барон, генерал від інфантерії. У щоденниковому записі від 18 липня 1857 р. Шевченко мимохідь згадував якогось “барона Врангеля”, котрий, за його словами, був одним із директорів “комерційної компанії пароплавства на Каспійському морі на засадах Трієстської Ллойди...2”. Л. Н. Большаков підтверджував директорство О. Є. Врангеля у згаданій комерційній компанії.
Із офіційних джерел відомо, що насправді у 1857 р. барон був генерал-губернатором у Кутаїсі, а в 1858 р. – “командуючий військами і керуючий цивільною частиною в Прикаспійському краї”.
Брав участь у загарбницькій війні царських військ проти кавказьких горців на чолі з Шамілем, зокрема в полоненні імама у 1859 р. Очевидно, що Тарас Григорович не знав про ці “подвиги” генерала О. Є. Врангеля, втім, ще в поемі “Кавказ” (1845) Шевченко визначив історичне місце таких, як він, серед імперських очільників – цивільних і військових: “Суєслови, лицеміри, / Господом прокляті”.
Горностаєв Іван Іванович (1821–1874) –
російський архітектор, рисувальник і аквареліст, історик мистецтва, академік петербурзької Академії мистецтв (1854), у 1860–1874 рр. – викладач історії образотворчих мистецтв в Академії. Брав участь у конкурсі на пам’ятник тисячоліття Росії і отримав за свій проєкт другу премію (першу здобув М. Й. Микешин). З 1867 р. і до самої смерті – на посаді архітектора при Петербурзькому університеті. Заснував безкоштовні недільні класи малювання при Петербурзькій рисувальній школі.
Разом із Шевченком учився в Академії мистецтв. Немає документальних даних про те, що Тарас Григорович зустрічався з І. І. Горностаєвим після повернення із заслання, проте пам’ять про нього збереглася. Переконливим свідченням є створений на початку 1861 р. твір, якому в “Шевченківській енциклопедії” присвячено статтю “Горностаєва Івана Івановича портрет”. Для цього важливого видання характерно, що поряд із статтею про Шевченкові портрети вміщено й публікацію про самого портретованого. Проте тут відсутня така замітка, і пересічний читач не може ознайомитеся водночас із його біографією, тоді як це був останній портретований у Шевченковому житті (твір навіть залишився незавершений). У статті діловода Академії мистецтв О. О. Благовєщенського,
який використав документи з академічного архіву, йшлося про те, що наприкінці життя Шевченко виконав “кілька портретів графа Ф. П. Толстого, Ф. А. Бруні, П. К. Клодта...”, проте не згадано останній із цієї серії гравірований портрет І. І. Горностаєва. Офорт, як відомо, виконано за фотографією, він “належить до групи офортних портретів, створених Шевченком для подарунка митцям, які брали участь у наданні йому звання академіка гравюри”3.
Отже, професор Академії мистецтв
І. І. Горностаєв взяв у цьому якусь участь, принаймні, так вважав Тарас Григорович…
Запорожець Іван Миронович (? – 1886)
— учасник антикріпосницького руху селян Київської губернії у 1855 р., так званої Київської козаччини4. Був знайомий із Шевченком. У 1860 р. поет подарував йому примірник Кобзаря з написом: “Івану Запорожцю з синами напам’ять. Т. Шевченко” (нині автограф не відомий).
Син Івана Мироновича К. І. Запорожець був засланий у Сибір на каторгу за участь у селянських виступах 1870-х рр. на Черкащині, а внук П. К. Запорожець став одним із перших революційних марксистів у Росії.
Замітка про І. М. Запорожця була в
“Шевченківському словнику” (1976).
Змієвський В. (роки життя невідомі) —
поміщик Канівського повіту Київської губернії.
Тарас Григорович писав про нього свояку В. Г. Шевченку 12 січня 1860 р.: “Вольський5 мені пише, що Пекарі будуть Змі[єв] ського. Мені самому здається, що він моторненький панок; я з ним бачився в Черкасах”. Ішлося про поділ за борги Межиріцького маєтку поміщика Н. П. Парчевського між кредиторами, серед них, очевидно, був і В. Змієвський. Як відомо, Шевченко хотів придбати у Н. П. Парчевського ділянку землі коло села Пекарів понад Дніпром для будівництва хати. У липні 1859 р. зустрічався з ним у Черкасах, напевно, тоді бачився і з В. Змієвським. Як зазначав С. О. Єфремов, “Шевченко цікавивсь Змієвським, бо до його мала перейти та земля, що хотів придбати поет під Пекарями...”6. О. Я. Кониський писав, що В. Змієвський став “згодом власником с. Пекарів”.
У листі до В. Г. Шевченка від 22 квітня 1860 р. Тарас Григорович наказував: “Не спускай з очей і пана Змієвського”. У листі 15 травня турбувався: “Що робиться в Межиріччі? Чи не бачився з Змієвським? Отой грунт, що ми з тобою оглядали, у печінках сидить”.
Як відомо, Шевченкова мрія про хату над Дніпром не здійснилася, а прізвище В. Змієвського зринуло в статті І. Я. Рудченка (І. Білика)7 “Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченка” (“Киевская старина”, 1886. Т. 14. № 4). Виявилося, що він сприяв поміщику, власнику Межиріцького маєтку Н. П. Парчевському в його доносах у жандармське управління щодо перетворення Канева після поховання Шевченка у “центр змови проти поміщиків”. Говорячи словами С. О. Єфремова, “допомагав потім Парчевському в його заходах збити бучу над свіжою могилою нашого поета”.
Коцебу Олександр Євстахійович (1815–
1889) – російський художник-баталіст, навчався в Академії мистецтв водночас із Шевченком – збереглися екзаменаційні списки за 1839–1842 рр., в яких вони сусідять. У 1843 р. Шевченко виконав акварельний портрет О. Є. Коцебу. В “Шевченківський енциклопедії” є фахова стаття М. Юр і Н. Наумової “Коцебу Олександра Євстахійовича портрет”, але відсутня стаття безпосередньо про самого знайомого Тараса Григоровича.
О. Є. Коцебу народився в Кенігсберзі, був одним із синів німецького драматурга і письменника Августа Фрідріха-Фердінанда фон Коцебу (1761–1819), про якого Шевченко згадував у “Щоденнику” 6 жовтня 1857 р. У 1840-х рр. О. Є. Коцебу виконав кілька картин на замовлення Миколи І. У 1847 р. як пансіонер Академії відвідав Францію, Нідерланди, Італію, Швейца
Т. Шевченко. Автопортрет. 1843 р.
рію, поселившись у Мюнхені, написав серію картин для Зимового палацу на сюжети Семилітньої війни 1756–1763 рр. і Суворовського походу в Швейцарію. У 1850 р. ненадовго повернувся в Росію, отримав звання академіка Академії мистецтв. Останні роки життя провів у Мюнхені, де й помер.
Певно, тісніші стосунки Шевченка з
О. Є. Коцебу склалися, коли вони разом працювали наприкінці 1841–1842 рр. над ілюстраціями до книги М. О. Полевого “Історія Суворова”. Шевченко виконував жанрові сцени (“Суворов на варті”, “Суворов відправляє Пугачова до Москви”, “Суворов у Потьомкіна” та ін.), а О. Є. Коцебу – переважно рисунки батального змісту. Є спогади А. С. Агаджанової – правнучки О. В. Суворова, які свідчать, що художники-ілюстратори знайомилися з його меморіальними речами та документами, що зберігалися в онука полководця О. А. Суворова: “…На вечорах у Олександра Аркадійовича (Суворова. — В. М.) з’являлися... художники… Коцебу, Тарас Григорович Шевченко... З хвилюванням оглядали гості нагороди, ордени, зброю, підзорну трубу й табакерки, якими користувався Суворов”. Тоді у Шевченка, мабуть, і народилася ідея створення портрета свого колеги з творчої роботи...
У рецензії на перший випуск “Історії Суворова” в “Литературной газете” (20 грудня 1842 р.) висловлювалося захоплення ілюстраціями: “Да и может ли оно быть иначе, когда этим трудом занимались такие первоклассные художники, как Брюллов... такие талантливые люди, как Коцебу, Шевченко...” Серед кращих було відзначено малюнки Шевченка “Арешт Пугачова”, “У хана Шагін-Гірея” та “Бенкет із ногайцями”.
У Росії книжка з Шевченковими ілюстраціями перевидавалася шість разів, останнє видання — у 1904 р. Маловідомо, що в Москві на фабриці П. Лук’янова було надруковано у 1858 р. (у рік перебування тут Шевченка) лубочну картинку, скопійовану з перевиданої тоді книжки “Історія Суворова”. По центру розміщено портрет генералісимуса, а навколо нього в семи рамках ілюстрації з книжки — всі за рисунками Шевченка.
Петров Микола Іванович (бл. 1825–
1878) – чиновник поштового департаменту в Петербурзі, який здобув освіту в Чернігівській гімназії та Ніжинському ліцеї князя І. Безбородька (закінчив у 1844 р.). Періодично займався літературною працею. Зокрема, йому належить кілька біографій у книзі М. В. Гербеля “Гимназия высших наук и лицей кн. Безбородко” (1858, 1881). Така інформація з’явилася ще в єфремівському виданні Шевченкового “Щоденника” в коментарі Д. М. Ревуцького8.
Між іншим, у “Шевченківській енциклопедії” вміщено дев’ять статей про Петрових – однофамільців. Але має бути й десята. Шевченко познайомився з М. І. Петровим у 1840-х рр. Як свідчать записи в “Щоденнику”, Тарас Григорович кілька разів зустрічався з ним після повернення із заслання до Петербургу. Перша зустріч датується 25 квітня 1858 р.: “Ввечері з Семеном же (С. С. Гулак Артемовський. — В. М.) були у Петрова, слухали безкінечні й безплідні балачки про емансипацію”. Шевченка найперше цікавило звільнення селян від кріпацтва, тоді як говорили, мабуть, про інше. Тобто велися безплідні для поета розмови. Скажімо, зовсім інакше він реагував на бесіду у професора К. Д. Кавеліна 21 квітня: “З розмови про минулу і майбутню долю слов’ян ми перейшли до психології та філософії. І просиділи до третьої години ранку”. Привертають увагу два моменти. По-перше, в розмовах із ученими чи письменниками Шевченко повертався до болючої теми про минуле, сучасне і майбутнє слов’ян взагалі і про земляків особливо. По-друге, у Петербурзі, які в Москві, він обмінювався думками з різних питань, зокрема психології й філософії, нарівні з відомими вченими.
Наступний візит до Петрова відбувся 4 травня 1858 р., одразу після того, як Шевченка не впустив до себе мільйонер О. О. Сапожников, який не побажав обідати з поетом: “Це мене трохи сконфузило, я обтрусив порох од ніг своїх і по дорозі зайшов до чернігівського земляка свого М. І. Петрова, де і пообідав нарозпашку”. У В. І. Даля це слово стосується одягу: “Нараспашку… — не подпоясавшись, не застебнувшись, размахня полы”. Як цікаво використав його Шевченко! Тобто, назавжди порвавши з О. О. Сапожниковим, він пообідав у земляка на широку ногу, по-панському.
Прево Андрій Михайлович (1801–1867)
— власник крамниці з продажу книг і мистецьких творів у Петербурзі на Невському проспекті. Мав постійну виставку картин. Комісіонер Товариства заохочування художників. Знайомий Шевченка.
Перша згадка – повідомлення в газеті “Северная пчела” від 25 серпня 1844 р. про видання Шевченком “Живописной Украины” та про те, що вона буде продаватися, зокрема, в магазині А. М. Прево. Шевченко згадував про нього в повісті “Художник” (1856): “Прево предлагает мне сто рублей серебром, на что я охотно соглашаюсь, только после выставки”. Про їхнє знайомство свідчить і Шевченків лист із Новопетровського укріплення до А. М. Маркевича від 22 квітня 1857 р., в якому є прохання: “…Зайди ты в магазин Прево, под фирмою “Выставка художественных произведений”, у Полицейского моста, в доме голландской церкви, и спроси у самого г. Прево…”.
Можна лише дивуватися, наскільки точно назвав адресу Тарас Григорович!
ний глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Володимир Мельниченко постійно переконує в тому, що в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, принаймні раз означену Шевченком у творах і “Щоденнику” та листуванні. Цього разу вчений інформує про персон, які були коротко згадані самим поетом, але не потрапили до “Шевченківської енциклопедії”. Серед них і ті, з ким Шевченко не був знайомий або не зустрічався, хоча вони були його сучасниками.
Пропоновані матеріали не є класичними енциклопедичними статтями.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
