«Просвіта» сьогодні 3 · “Борімося, перемагаймо й возвеличуймо рідну Українську мову!” · с. 3сторінка оригіналу ↗
Непереможність, що на долю випала
Слово Просвіти, №09 за 2021 рік
Аморальною, асоціальною й аполітичною є практика усунення держави від фінансової підтримки та ліквідація в період Незалежної України журналів і часописів: “Сучасність”, “Дзвін”, “Березіль”, “Вітчизна”, “Дніпро”, “Київ”, “Дивослово”, “Урок української”, “Літературна Україна”, “Кримська світлиця”, “Кур’єр Кривбасу”, “Перевал”, “Літературний
Тернопіль” та багатьох інших, що призвело до їх фактичної ліквідації. Адже “друковане періодичне видання, один із засобів масової інформації, що впливає на громадську думку і формує її”.
Лазарук Мирослав, письменник, головний редактор “Буковинського журналу”, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Ломачук Дмитро, кінорежисер, Заслужений працівник культури України, лавреат премії ім. Івана Огієнка, Міжнародної кінопремії “Логос-Sinema” та Народної Шевченківської премії
Максимчук Святослав, актор театру ім. М. Заньковецької, педагог, Народний артист України
Мовчан Павло, поет, перекладач, громадський діяч і політик, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лавреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка
Мужук Леонід, кінодраматург, кінорежисер, лавреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Народний артист України
Овсієнко Василь, громадський діяч,
розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи
Павличко Дмитро, поет, перекладач, літературний критик, політичний діяч, Надзвичайний і Повноважний Посол України, Герой України
Пітко Ярослав, громадський діяч, голова Львівського обласного об’єднання товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Рябий Василь, письменник, просвітник, лавреат Народної Шевченківської премії
Савлук Михайло, доктор економічних наук, професор
Сидоржевський Михайло, громадський діяч, публіцист, редактор, поет, голова Національної спілки письменників України
Слабошпицький Михайло, письменник,
публіцист, лавреат Шевченківської премії, співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика
Соченко Марина, художниця, заслужений діяч мистецтв України, волонтер, лавреат Народної Шевченківської премії
Пам’ятаймо: Леся Українка, перекладаючи на початку ХХ століття твір Френсіса Фіге “Справа ірландської мови”, цитувала відомого ірландського просвітника Томаса Девіса: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко”.
Борімося, перемагаймо й возвеличуймо рідну Українську мову!
Стеценко Кирило, культуролог, композитор, скрипаль, педагог і громадський діяч, Народний артист України, голова Київського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка
Тимошик Микола, доктор філологічних наук, професор, дослідник творчості Івана Огієнка, член Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка
Філіпчук Георгій, громадський і політичний діяч, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Національної академії педагогічних наук України, заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, голова Конгресу української інтелігенції
Франчук Валерій, народний художник
України, лавреат Шевченківської премії, член Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Чорногуз Олег, письменник, романістсатирик, заслужений діяч мистецтв України
Шевченко Євген, громадський та культурний діяч, мистецтвознавець, Заслужений діяч мистецтв України, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, голова Координаційної Ради Національних творчих спілок України
Щербак Юрій, письменник, доктор медичних наук, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України, голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка (2016-2019)
Юхновський Ігор, громадський, державний та політичний діяч, академік Національної академії наук України, член Ініціативної групи “1 грудня”
Яковчук Олександр, композитор, Заслужений діяч мистецтв України, лавреат державних та міжнародних премій, член Національної спілки композиторів України та Ліги композиторів Канади, член канадського Музичного центру, доцент кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського
Яцків Ярослав, громадський діяч, академік Національної академії наук України, член Президії НАН України, член Ініціативної групи “1 грудня”
Георгій ФІЛІПЧУК
До 150-річного ювілею від дня народження Лесі Українки Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка провело загальнонаціональну конференцію за участю просвітянських організацій, учених, педагогів, митців, студентів, громадських діячів. Великий обшир питань і проблем минулого та сучасного обговорювався учасниками цього заходу. Відзначення ювілею на загальнодержавному і національному рівнях, презентація “повного” і нецензурованого академічного видання 14-томника життєтворчості великої Українки засвідчує про зростаючий інтерес суспільства до цієї знакової для української Нації постаті. Безумовно, що в кожного є власне прочитання талановитого, незбагненного і вічно актуального доробку однієї з найяскравіших національних величин усіх часів, яка продовжує говорити з українцями про високе і звитяжне, благородне і вільне, наболіле і непокірне.
Але всі ми, окреслюючи її значущість для українства, маємо дійти до єдиного знаменника — Слово є найвищою цінністю у нинішні часи, коли Україна продовжує вести боротьбу проти російського агресора, утверджуючи українську ідентичність і свободу. “Слово, моя ти єдиная зброє, / Може, в руках невідомих братів / Станеш ти кращим мечем для катів” — звертання-заклик не лише до сучасників, але й нащадків, в якому горить вогонь поклоніння ідеалу визволення української Нації. Цей високий Дух Поетки (як “пломінь непокірний”) палив серце Борця і Воїна, готової на все, “аби лиш упала ся тюремная стіна”, народжував мрію і спрагу за великими часами, коли хвилина вартісніша за роки, творив те “непереможне безумство” сплеску життя і любові до волі, що приносить Народу жадану перемогу над злом і темрявою. На порозі ХХ-го століття вона, як ніхто інший, усвідомлювала, кохаючи почуттями думку, що для України існує лише один шлях виходу з “єгипетського полону” — “або загибель, або перемога, сі дві дороги перед нами стануть”.
Леся Українка стала в “передній ряд”
з тими, хто був фундатором національної ідеології для українства, хто замість жалю і співчуття до поневолених закладали в душу знекоріненого народу ненависть до поневолювачів-зайд, продовжуючи випромінювати відвагу світогляду і чину Мазепи, Шевченка. Вона ідеалізувала українську молодь, порівнюючи її з індійською вдовою, “що йде вмирати на кострищі мужа” (“Епілог”), не без надії сподіваючись і вірячи в місію жертовності й одержимості непогамованого гону “молодої України” до Свободи. На відміну від багатьох своїх сучасників вона не була соціалісткою, бо в соціалістичному “раю” вбачала “нудну казарму, самовдоволення та міщанство”, де знівельованим був свій народ, своя держава, національна культура і мова, де з дитинства привчали молитися чужим богам. Велика місіонерка українського духу не примкнула і до народовців-угодовців, а зберігала ту високу шляхетність радикального громадянського і національного світопочування, без якого немислимою була б Незалежність України. Будучи яскравим візіонером загальнолюдськості, блискучим знавцем багатьох національних культур, іноземних мов і традицій “інших”, для неї неприйнятною, чужою і ворожою була ідеологема інтернаціоналізму на рівні теорії і політичної практики.
Лесині переклади (Святе Письмо, Гомер, Данте, Шекспір, Байрон, Гейне, Гюго, Міцкевич, Фіге, Метерлінк та ін.) були не просто формальним літературним спілкуванням української культури з іноземними, а, передусім, відображали націєтворчі устремління Лесі Українки, утверджували значимість ідеї культурних зв’язків між українцями й іноземцями, що транслюються не через Петербург і Москву, а напряму, як зазначав М. Драгоманов. Водночас вона безустанно підкреслювала повноцінність української мови, творячи ґрунт для її збагачення і вдосконалення. Її європейськість, інтелектуальність, україноцентричність слугували надійним спротивом малоросійству, руйнували насаджувану імперську модель “триєдиної російської нації”.
У своїй перекладацькій діяльності духовна просвітниця відшукує героїку, відвагу, благородство, все те величне, що підносить людську гідність для визволення від “бридких мозолів” невільників, а тому захоплюється Прометеєм і Самсоном, Річардом і Кассандрою, Жанною д’Арк і Марією Стюарт. Знання культур та іноземних мов уможливлює її дотичність до сокровенних символів мудрості і краси багатьох народів. Третього вересня 1891 року вона пише своєму дядьку М. Драгоманову: “Перекладала з французької Біблії, бо іншої не могла дістати. З баладами зроблю по Вашій раді. Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні до українських”.
Філософія її перекладів сягала найчутливіших життєвих струн українства, його болей, трагедій, прагнень нових шляхів і мрій, знаходячи аналогії й паралелі в історичних долях далеких і близьких народів. Вона радіє, що частина української інтелігенції “береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу”, але нетерпимою є до тих, хто сумнівається в “потребі учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська”. “Мені сором, — звертаючись до М. Драгоманова, — що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно… Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном… Може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду. “Народ” відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з “кацапами”, а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні). Скажу Вам, що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”.
Леся Українка нагадує нам її улюблену пророчицю Кассандру, “що чинити мусить те, що їй на долю випало”. Її ображене людською неволею серце палко бажало волі для рідної мови, традиції, національного світопочування, політичного і духовного розвою. Але для здійснення заповітних мрій потрібна праця і боротьба – безкорислива, безупинна і безугавна, щоби втримати, зберегти і примножити безцінний національний спадок, дарований нам предками. В його ціннісній ієрархії на передньому ряду завжди знаходилася Мова, поза якою народи стають “мертвими”. Саме тому з такою увагою філософічна Поетка сприймала ірландську мовну трагедію “обангличанення”, переносячи її на ґрунт українського світу. Сказане Ф.Фегі, що “вплив мови на національне життя і характер далеко сягає. Сама мова є цвіт національного духовного існування. Мова росте вкупі з нацією, дає голос усім народним радощам і злидням, боротьбі, перемогам і поразкам, духовним і матеріальним змаганням”, Леся Українка асоціює з своєю упокореною Батьківщиною. Сьогодні ці почуття і сприйняття світу національної Будительки Духу передаються нам – сущим і незбайдужілим українцям. Мусимо бути свідомими того, що втрата рідномовного простору є початком розкладу народу, його свободи, державності, самості та цікавості для “себе” і для “інших”. Тож борімося за цей найвищий, подарований Богом, скарб української Нації – Рідну (Державну!) Українську Мову.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
