Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Автор – не ментор і не режисер, він – теж герой. Він – не безликий, як проектор, він – харАктерний, і цей характер нам багато про що говорить”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Ковчег життя. Про прочитане

Слово Просвіти, №09 за 2024 рік

Чирков С. М. Ковчег. Колискова для смерті. Роман4подорож у 333 спогадах, снах і видіннях. У двох книгах. – К.: “Фенікс”, 2013. – 960 с. Наталія ГОРІШНА, м. Черкаси Чи зізнатися мені, чи покаятись? – Роман, який автор писав десять років, я прочитала за сім вечорів. А ще – читаючи, я безжально псувала книгу, малюючи на полях галочки, запитальні та окличні знаки, підкреслюючи (або й закреслюючи) окремі слова й рядки, виділяючи великими квадратними дужками речення й абзаци. Таки ж смайли-вподобайки – вигадка не сучасної, скупої на вияв емоцій доби, гадаю, якщо пошукати, вони знайдуться і на наскельних малюнках. Та й, скажімо, численні начерки облич на шевченкових рукописах – те саме. До того ж книжка, подарована автором, – це довіра, це отриманий дозвіл покопирсатися у внутрішньому світі героїв (а, як відомо, усі вони – астральні близнюки автора) і навіть – співставити прочитане із власним світосприйняттям. Сюжет роману, можна сказати, біблійний: вселенський потоп, суцільна завіса безперестанної зливи. За збігом обставин 60-річний чоловік з нашого часу опиняється на рятівному судні (як виявиться потім, точній копії Ноєвого ковчегу, наводяться навіть його параметри: висота 3 поверхи, розміри плаского днища 15 x 2,5 м). Вимушена мандрівка триває сорок діб, впродовж якої герой часом впадає у сон, і тоді його відвідують пророчі видіння, а от голоду він зовсім не відчуває (і починаєш розуміти, мова усе ж – про мандри душі, а не тілесної оболонки). Отож, з’являється вдосталь часу – згадати, переосмислити, уявити і навіть поспілкуватися з Галина ПАЛАМАРЧУК Я люблю товсті книжки, бо їх на довше вистачає. Їх можна дзьобати, як зернята на призьбі, йне заглядати з острахом у ворочок. Так я читала “Шантарам” і “Тінь гори” Грегорі-Девіда Робертса, “Соло для Соломії” Лиса і багато іншого. Так я читала і двотомник Сергія Чиркова “Ковчег” – книжку в усіх сенсах незвичайну: пізнавальну, інтимну, поетичну, гуморну, грайливу й староіконно серйозну… Підзаголовок роману-подорожі у 333 спогадах, снах і видіннях – “колискова для смерті”. Смерть у підзаголовку заінтригувала: це тема, яку намагаються зайвий раз не турбувати й не помічати. Додаткової інтриги додає головна локація цих спогадів, будь-ким, хто жив колись на землі. Приходять: насамперед мама (яка на схилі літ і Господа жаліла, бо він також – самотній), батько, якого згубила не горілка, а пісня, (втім навідується він набагато пізніше), діди, бабусі і пра-прародичі, брати, односельці, співробітники, кохані (Ромашки і Неромашки з такими пухлими губами, що їх треба було цілувати по черзі), ближні і дальні знайомі, вожді ХХ соліття, титуловані і нікому невідомі письменники і, врешті-решт, сам герой. Він певний час (самотина – вона така) мешкає на ковчегу сам із собою – то з 9-річним хлопчиком, то з 40- річним двійником Вже з перших сторінок я відчула абсолютну кінематографічність твору: стіни ковчегу – це “грубі, одразу після пилорами дошки, якими не встиг пройтися рубанок”. Так і бачу, як камера повільно наближається, даючи крупний план. Бачу, як колоритно (як наглядно!) лузає насіння баба Іониха, яке “живим струмочком” стікає з підборіддя… Таких фрагментів у романі загальним обсягом тисяча сторінок – дуже багато. Хоча ні, слово у руках майстра – набагато точніший, філігранніший за камеру інструмент: “Біля цвинтаря висів ще один металевий брук, покликаний сповіщати про народження у Новолимарівці нового небіжчика”. Народження небіжчика – як це точно по суті! Смерть – це народження, тільки навпаки. У післямові автор саме так і пояснює підназву свого роману: “Адже для земної смерті людина покликана не менше, ніж для земного життя. Колискою життя починається, колискою і завершується, отож і колискових повинно бути дві: колискова для життя і колискова для смерті”. А витоки життя – з дитинства, тому і ковчег автора пливе саме розбурханою річкою Деркул, а не безіменною водною стихією. І коли я читаю: “просто всі ми народилися в одному селі з різними назвами”, – то погоджуюся і, певна річ, згадую свій рідний Смотрич. Бой і в мого тата була в тих роках “пощерблена й без обуха сокира, на якій рівняли гвіздки…” (Ба! Вона у мене і досі є!) І в моєму селі дозрівали “ягоди аґрусу, які треба було їсти, неначе яблука” (так імені тепер видається), й “смак солодкуватого домашнього вина нагадує причастя”. І це я провалювалася на тонкій кризі зимової річки, йдучи до школи, бо ліньки завертати до кладки, і бродила тунелями між високого снігу, і навіть з уроку мене, відмінницю, “вигонили тільки одного разу”. І мене також неабияк дивувало, як ото – “новини в селі беруться нізвідки”. І моє тіло й досі “восени, як і навесні, починає ламати, воно проситься на город”. Та звідки ж насправді узявся ковчег, збудований не інакше як з дерева гофер? Елементи казки (насправді – міфології) в романі присутні, але не більше, ніж у реалі. Тому ковчег побудувала людина, Лісник, “який був завжди”. Він майстрував його для власного порятунку, бо про майбутній катаклізм йому повідомила риба, яку свого часу він врятував. На ковчегу Лісник передбачив навіть… турнік, геть не зайвий для тривалого плавання. Читаю опис обійстя Лісника [давно-давно колись, за чверть століття до мого народження, лісником працював і так само жив у лісі мій дідусь, ніколи мною не бачений, – от і зустрілися]. Та чому ковчегом скористалася інша людина? Питань завжди більше ніж відповідей. А час іде, і плавба триває, а довкола “живим був лише дощ”. І ковчег “заселяється” пам’яттю та прапам’яттю. Не секрет, що в Україні всі прізвища мають козацьке коріння, треба тільки оте коріння віднайти-відкопати. От як “копає” Сергій Чирков: жив-був на білому світі хвацький козак Антін. І прізвисько він отримав – Чирко, позаяк маляром він був неабияким і умів гарно креслити (чиркати). От і вправлявся він у своєму таланті на користь громаді, допоки турок не відтяв йому великого пальця правиці. Малювати Чирко облишив, а воювати ні, тільки шаблю відтоді тримав у лівій руці… Де шукати нам давніх кревних? – “Гортайте спалені церковні книги”, – радить автор. Герой оповіді переконаний, що плисти йому на ковчегу 40 діб. Існують знання, які просто нам дані, вони просто – є! Та й це – нібито не потоп зовсім, а якась абсолютно безшумна злива. Але куди і до кого він припливе? Можливо, Деркул вже перетворився на Стікс, і ця подорож – в потойбіччя? “А боляче жити йому було завжди”. Приходять на пам’ять десять смертей, після яких, однак, життя поверталося знову. О так, він часом грався зі смертю, кликав її, аж доки смерть почула його поклик і – відгукнулася конкретним запитанням: “Коли?”. Коли їй приходити? На цьому ігри скінчилися, бо стало

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин