Шевченкіана · “Якби я був недолюд, кровопивця, то й тоді для мене удатнішої страти не можна було би придумати”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Розмова з Тарасом Шевченком
Слово Просвіти, №09 за 2024 рік
Звісна річ, уявна. Зате Шевченкові тексти реальні, справжні – кожне слово, кожна буква, ніже тая кома. З його Щоденника, листів, поезій… Мені здається, нині вкрай важливо подумки зійтися з українським Кобзарем “на раду тиху, на розмову…” Така розмова не може бути всеосяжною, поготів у межах однієї публі# кації. Цього разу хочу лише “зачепить”1 чотири теми: “Покликання”; “Заслання”; “Журнал”; “Будень”.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Покликання – Тарасе Григоровичу, говорячи вашими словами, “я щось маю розпитати, дещо розказати” про ваше життя… – Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці… – Коли почали писати вірші? – Вірші я любив з дитинства і почав писати у 1837 році… З перших, слабких моїх спроб, написаних у Літньому саду, надрукована лише одна балада “Причинна”. Як і коли писалися наступні за нею вірші, про це тепер я не відчуваю бажання довго говорити… – Ви щасливо стали улюбленим учнем великого Карла Брюллова й навіть жили в його майстерні? Про що думали й що передусім робили в цьому храмі мистецтв? – І що ж я робив? Чим займався в цьому святилищі? Дивно подумати. Я займався тоді написанням малоросійських віршів, які згодом упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його прекрасними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У затінку його витончено-розкішної майстерні переді мною мелькали мученицькі тіні наших бідних гетьманів, розстелявся степ, усіяний курганами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна… І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої краси. Покликання, і нічого більше… – Але в Академію мистецтв ви потрапили чудом, аби здобути фахову освіту художника й опанували її з успіхом… – Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таїнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто гроша не заплатив і які, зрештою, позбавили мене свободи… Справді, дивне це невгамовне покликання! – Здається мені, що час підготовки й виходу у світ 1840 року вашого “Кобзаря” був освітлений щасливою дружбою з молодим художником Василем Штернбергом, якому ви довірили створення фронтиспісу до першого видання й присвятили один із восьми творів – поему “Іван Підкова”… – Ми жили разом із незрівнянним Штернбергом, і жили так, як дай Бог, щоб брати рідні жили… Тоді ще ми були учнями в Академії… Дуже добре тоді жилося!... Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! – наче сонце освітить чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться...2 – Уже в поемі “Катерина” ви вказали на чужий українцям край – Московщину – і нарекли навіки: “москалі – чужі люде”. – “Катерина” збудила ентузіазм у малоросіян, і я став продовжувати писати вірші, не полишаючи живопису. – Уперше побувавши в Москві в лютому 1844 року, ви написали в місті один-єдиний вірш, але то був доленосний “Чигрине, Чигрине…” з московськими вражими ребрами, скородженими українцями. Через п’ять місяців, у липні 1844-го, у комедії “Сон” Ви вперше поклали відповідальність за нищення України на Москву, а наступного року вбивчо підтвердили це у “Великому льосі”… – Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила І малого, і старого В Сейму потопила. – Наш Кобзарю, перед написанням історичного “Заповіту” ви залишили підкази, що в ньому йдеться саме про московські кайдани – у поемі “Кавказ”, у Посланії “І мертвим, і живим…”. Особливо мене вразило, що в поемі “Чернець” усе це зосереджено водному рядку… – Кайдани брязкають… Москва…3 – Хто з друзів оцінював толково вашу поезію? – Михайло Семенович (Щепкін. – В. М.) у цій справі мені не суддя. Він надто захоплюється. Максимович – той просто благоговіє перед моїм віршем, Бодянський теж… Куліш хоч і жорстко, але іноді скаже правду; зате йому не говори правди, якщо хочеш зберегти з ним добрі стосунки…4 – Тарасе Григоровичу, заарештовані в справі Кирило- Мефодіївського братства, ви перебували у квітні-травні 1847 року в казематі ІІІ відділу в Петербурзі разом з Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем та ін. Уже будучи на засланні, ви написали пронизливу поетичну посвяту своїм соузникам “Згадайте, братія моя…”. Які рядки з неї на той час вважали особливо важливими? – Любітеся, брати мої, Украйну любіте І за неї, безталанну, Господа моліте. – Ці слова назавжди. Ваше покликання невіддільне від України. Можна передати цю живу правду “всетворящої любові” в одній строфі? – Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
Заслання – Як ви сприйняли безсудну бузувірську форму покарання вас десятьма роками заслання із суворою царською забороною писати й малювати? – Якби я був недолюд, кровопивця, той тоді для мене удатнішої страти не можна було би придумати, як заславши мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом. От де причина моїх несказанних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би виголосити такий холодний, нелюдський вирок… Трудно, важко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати навитяжку, слухати команди і рухатися, як бездушна машина. – У вас був автопортрет-малюнок, на якому ви зобразили себе в повному обмундируванні, проте без… чобіт. Яка самоіронія! Ви зняли з себе, здається, найненависніше, безпосередньо дотичне до муштри на плацу, – чоботи… – Майор Мєшков (командир 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. – В. М.), бажаючи зачепити мене за живе, сказав якось мені, що я не буду вміти в порядну гостинну ввійти, якщо не виучусь, як слід бравому солдату, витягувати носка. Мене, одначе, це не зачепило за живе. І бравий солдат мені здавався менше за осла схожим на людину, чому я і думки боявся бути схожим на бравого солдата. – Так і вистояли… – У незабутній день оголошення мені конфірмації5 я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили… Мені здається, що я точно такий самий, яким був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася. Чи добре це? Добре. Принаймні, мені так здається. І я від глибини душі вдячний моєму Всемогутньому Творцю за
Т. Шевченко. Автопортрет. 1840 р.
те, що він не допустив жахливому досвіду торкнутися своїми залізними кігтями до моїх переконань, моїх дитяче світлих вірувань. – Були такі часи, коли насильна від’єднаність від української громади та друзів ставала болісно-нестерпною, скажімо, у перші місяці 1849 року в Раїмі, коли не прийшло жодного листа з України? – Хіба самому написать Таки посланіє до себе, Та все дочиста розказать, Усе, що треба, що й не треба. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Мій Боже милий! як хотілось, Щоб хто"небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . А все"таки її люблю, Мою Україну широку…
– Полегшало, коли у 1853 році комендантом Новопетровського укріплення – “безмежної тюрми” в “безкінечній безлюдній пустелі”, “вертепу мерзот”, “темного закутка імперії” – став майор Іраклій Усков… – Як же бути порядному і сімейному чоловіку комендантом цього кубла безмежних мерзот? Бути суддею і розсуджувачем цих безкінечних щоденних гидот. А він як начальник зобов’язаний бруднитися в цій смердючій грязюці… – Усков звільнив вас од муштри, негласно дозволив писати й малювати, радий був бачити у своєму домі. – Увесь вільний час тепер я проводжу в їхньому сімействі; у них двоє миленьких дітей, Наталочка і Надійка, і це мій єдиний відпочинок у цій глушині. – Улітку 1857-го ви практично перебралися на комендантський город, де наодинці в кибитці зручно було писати, а в землянці ховати написане й намальоване, там навіть спати можна було… – Ночував на городі, в комендантській бесідці. Це моя теперішня резиденція… Насолодившись прекрасним світлим ранком на городі, я о дев’ятій годині пішов в укріплення… – Як на мене, вінцем такого життя стало придбання вами наприкінці червня власного чайника… – Щоб надати більше втіхи моїй самотині, я вирішив завести мідний чайник… Проходячи повз шинок, я побачив обшарпаного, але тверезого денщика одного з офіцерів, які щойно прибули, з мідним чайником… “Чи не продаєш чайник?” – запитав я у нього. “Продаю” – відповідає він. “Чи не хапаний?” – “Аж ніяк. Сам пан велів продати. Він думає самовар завести”. – “А скільки коштує?” – “Рубль срібла”. “Полтина срібла”, – сказав я якомога байдужіше і пішов своєю дорогою. Ледве встиг я зробити кілька кроків, як він наздогнав мене і без торгу вручив мені давно бажану посудину… – Можна лише захоплюватися вашою вправністю в миттєвому блискучому торзі… Проте хочу встигнути попросити підтвердити, що ви захопилися саме моральною чистотою Агати Ускової – дружини коменданта Новопетровського укріплення. Мене переконує рядок з вашого листа до Броніслава Залеського в лютому 1855 року: “Не допускай, друже мій, і тіні чогось порочного в непорочній любові моїй”… – Яке чудесне, дивне створіння, непорочна жінка!.. Я полюбив її піднесено, чисто, всім серцем і всією вдячною моєю душею… – Вона також знайшла у вашій особі чесну, правдиву, моральну людину, яка не шукала жіночого товариства, не любила карт. Але ваше ставлення до Агати Омелянівни невдовзі кардинально змінилося… – Агата, моя моральна опора, моя єдина опора, і та похитнулася й раптом зробилася пустою та безживною. Картярка, нічого більше. Або це мені здається так, або насправді так є6. – На засланні вашим щирим другом став земляк із Звенигородського повіту, рядовий Андрій Обеременко. За що йому така честь? – Я полюбив його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського вульгарного, паскудного життя не опошлив і не принизив своєї національної і людської гідності. Він остався вірним у всіх відношеннях своїй прекрасній національності… – На чужині-засланні знайшовсь-таки той, з ким серцем ділитись? – Якщо блискали світлі хвилини в моєму темному довголітньому ув’язненні, то цими солодкими хвилинами я завдячую йому, моєму простому благородному другу
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
