Доля на тлі історії · “Він з тих акторів, яким під силу будь5яка роль, була б лише можливість творити”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Іван Миколайчук у міжнародних проєктах
Слово Просвіти, №09 за 2024 рік
Акторський талант Івана Миколайчука був невичерпний, це підтвер# джують його успішні ролі. Двічі він знімався в зарубіжних країнах. Ці дві ролі маловідомі, адже ні один, ні другий фільм в український прокат не потрапили. Один із них можна переглянути в інтернет#мережі. Інший, знятий у Болгарії, багато років був недоступний, і лише зусиллями шану# вальника Івана Миколайчука — перекладача і письменника Владислава Таранюка фільм “Третя від сонця” вдалося дістати в кіноархіві Болгарії – й зацікавлена аудиторія могла переглянути фільм в його синхронному перекладі українською.
Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, головна редакторка журналу “Кіно-Театр”
Зі світової практики відомо, що зарубіжні продюсери пропонують співпрацю режисерові, якщо він здобув міжнародний успіх своїм фільмом. Такий успіх здобули українці – співавтор сценарію і режисер Юрій Іллєнко та автор ідеї, співавтор сценарію, укладач музики й виконавець однієї з головних ролей Іван Миколайчук фільмом “Білий птах з чорною ознакою”. Аудиторія Московського МКФ 1971 року аж ніяк не сподівалася такої сенсації від не дуже шанованої в імперській столиці кіностудії ім. О. Довженка. Однак цей факт – незаперечний, як і золота медаль цього кінофоруму. Результат цього успіху не забарився – Юрію Іллєнку надходить пропозиція зняти фільм за сценарієм Николи Вавича “Наперекір усьому” на “Філмско студіо Титоград”. Іллєнко приймає пропозицію і залишає майже в повному складі творчу групу, з якою працював у попередньому фільмі: оператор Вілен Калюта, художник Анатолій Мамонтов. Поруч з чорногорськими акторами знімаються українські – Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Василь Симчич, а також Лев Перфілов і Федір Панасенко. Фільм мав робочу назву “Червона гора” і частину зйомок провели у Криму, про що свідчить репортаж, вміщений в журналі “Новини кіноекрану”. Над ним працювали впродовж 1972 року. У цьому фільмі, як написав Іллєнко в “Уявному інтерв’ю”, Іван Миколайчук мав грати головну роль: “Готуємося до радянсько-югославського фільму, в якому Іван гратиме Владику Петра І Петровича. А часу обмаль: Іван їде до Болгарії на зйомки до режисера Георгія Стоянова у фільмі “Третя від сонця”. Та чорногорці воліли в цій ролі бачити свого актора, тож Іван зіграв тут невластиву йому роль – багатія Йоко, що не поспішає стати на бік народу в боротьбі за визволення країни від Османської імперії. Події розгортаються наприкінці ХVІІІ століття в Чорногорії, маленькій країні, розташованій у горах, де мало землі, придатної, щоб прогодувати людей. Люди тут хочуть зберегти свою православну віру. Їх потрібно об’єднати – і символом цього об’єднання стає собор, який будують за народні кошти. Є в чорногорців лідер – мудрий Петр І Петрович з династії Негошів, він збирає коштовності для спорудження храму, очолює військову боротьбу за визволення. Тобто головним героєм фільму є реальна історична особа – Петр І Петрович (1748–1830) – митрополит і правитель Чорногорії. Відома в історії країни очолювана ним битва 1796 року, коли шеститисячне чорногорське військо перемогло тридцятитисячне османське. Відтоді країна стала незалежною. На жаль, незважаючи на цікаву основу, фахову знімальну групу та виразне середовище дії, фільм удачею не став, і головна причина, на наш погляд, у тому, що режисер не узгодив зміст картини з її формою, режисерським вирішенням. І з роками це стало ще очевидніше. Хоча у фільмі є світло, завдяки білому кольору скель, та щойно дія переходить в інтер’єри, переважають похмурі тони, непритаманні камері Вілена Калюти. Персонажів чимало і глядач елементарно не встигає збагнути, хто є хто. Вони не розкриті не тільки за браком екранного часу, а й через не до кінця осмислене постановником творче завдання.
Оскільки персонажі ледь окреслені, їхні дії психологічно не вмотивовані, в результаті на екрані – штучність. Очевидно, постановнику і його групі історія, за яку вони взялися, була чужою, тож такою вона залишилась і для глядача. Фільм був показаний на кінофестивалів місті Пула, але, як свідчив у розмові з автором цих рядків Сергій Лисецький, який був там серед гостей, реакція на нього була прохолодною, нагороди він не здобув, і після цього співпраця між кіностудіями Югославії та кіностудією ім. О. Довженка надовго припинилася. Втім, польська дослідниця, авторка книжки “Повернення до коріння. Українське поетичне кіно” Йоанна Левицька знайшла подібність характеру цього фільму з фільмами українського поетичного кіно в контексті теми любові до рідної землі. Вона пише: “Украй важкі умови існування змалював Юрій Іллєнко у фільмі “Всупереч усьому”. На моє запитання, чи може режисер створити художньо повноцінний твір на історичному матеріалі іншої країни, виходячи з фольклорних джерел її народу (на прикладі фільму “Наперекір усьому”), Юрій Іллєнко відповів: “Ні, не може. Психологія, народна творчість, яка складається історично, у різних народів різна. Під час роботи над фільмом я жив у Югославії, активно вивчав фольклорні джерела, спілкувався з людьми, одне слово, прагнув збагнути характерні особливості народу, але вже під час зйомок я побачив: щось вислизає з рук. Незважаючи на те, що Чорногорія, на основі епосу якої ми ставили фільм, розташована недалеко від нас і належить до спорідненої з нами слов’янської групи народностей, у деяких фольклорних творах цього народу (наприклад, у “Пісні про юнака”) абсолютно відмінні від наших уявлення про моральні цінності”. Іванові Миколайчуку тут грати особливо немає чого – Йоко переважно мовчить. Навіть його виразне обличчя не наповнює сенсу цієї мовчанки. Тому ситуація з цим персонажем не до кінця зрозуміла. Можна погодитися з Людмилою Лємєшевою, що у фільмі актор “продемонстрував свою виразну здатність позбуватися раптово будь-якого джерела світла, будьяких ознак життя. Все в ньому якось невиправдано важчає і застигає, погляд холодний або відсутній”. До речі, у своїх бесідах з журналістами, які після “Вавилона ХХ” аж до 1987 року цікавилися його акторськими роботами, про цю роль він не згадував. Того самого, дуже плідного для Миколайчука 1972-го року, мала місце ще одна робота в зарубіжному кіно – в Болгарії. За мотивами твору болгарського письменника Павла Вежинова, режисер Георгій Стоянов, відштовхуючись від оповідання “Мій перший день”, ставить науково-фантастичний, філософсько-метафоричний фільм “Третя від Сонця” про первісне життя і життя високоцивілізоване. В час захоплення наукою і технічними можливостями режисер повертається до людини, до людства передовсім як до поняття духовно-культурного, вболіває за планету та її екологію. Фільм складається з трьох частин і в одній із них під назвою “Мій перший день” головного героя (Баяна) зіграв Іван Миколайчук. Мотивацією цього вибору режисера був талант актора й, очевидно, його зовнішність, що органічно вписувалася в будь-які історичні реалії, видаючи водночас людину вдумливу і добру. У фільмі події розгорталися в V столітті, куди, завдяки машині часу, потрапляла дівчина з часів майбутніх, тобто з суспільства технічно високорозвиненого, і цей розвиток дозволяв людям мандрувати в історичних часах. Як налагоджувалися стосунки між обома головними персонажами – юнаком з сивої давнини і дівчиною-прибулицею, як реагувало язичницьке плем’я на Баяна та його кохану – все це повинно було дістати психологічне обґрунтування. Іван Миколайчук подає свого героя, що живе в гармонії з природою, як людину врівноважену, самозаглиблену, талановиту, актор передає його почуття до Лєни (Добрінка
Іван Миколайчук, французька режисерка Еліан Сабате і актор Хараши (чоловік Еліан) під час роботи над сценарієм “Острів сліз”
Станкова) не зовнішньою експресією, а внутрішнім наповненням. Його очі особливо промовисті. Як і завжди, всеперемагаюче кохання Миколайчук втілює невимушено. Олександра Дивнич у рецензії на цей фільм звернула увагу на акторську роботу: “Іван Миколайчук – з тих акторів, яким під силу будь-яка роль, була б лише можливість творити. “Мій перший день” виявився однією з тих можливостей, що продемонструвала сильні професійні сторони актора, його духовність і глибокий внутрішній світ, яким він наділяє і своїх героїв”. З цим не можна не погодитись – без цієї особливості його таланту навряд чи міг він наповнювати глибокими сенсами своїх персонажів. Цю картину вперше показали в Україні аж через 40 років після її виходу на екрани Болгарії, у листопаді 2012-го, в кіноклубі Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Вдруге – в Чернівцях під час відзначення 71 роковин Івана Миколайчука, втретє – в Будинку кіно в січні 2013 року. Ще одною роботою Миколайчука у міжнародному вимірі є сценарій “Острів сліз”. Показовою є вже сама історія його виникнення. Режисерка французького телебачення Еліан Сабате натрапила на повідомлення інформаційного агентства “Франс-прес”, що у віці 86 років у США померла українка Катерина Ясинчук. 55 років вона провела у психіатричній клініці і тільки після того, як там з’явилася санітарка-українка, стало зрозуміло, що Катерина не душевнохвора. Тоді ж з’ясувалася і її трагедія: висадившись разом з іншими емігрантами з корабля біля статуї Свободи, вона загубила свого маленького сина, але, не знаючи мови, нікому не могла пояснити, що трапилось. Еліан Сабате зацікавилась цією історією й захотіла зняти фільм. Через радянське посольство у Франції розшукала Івана Миколайчука, приїхала в Київ і попросила українського митця показати їй Західну Україну. Вони побували на Волині, звідки емігрувала у 1915 році Катерина Ясинчук. Потім кожен з них писав свою версію сценарію – і коли порівняли, Еліан визнала, що в Івана Миколайчука він кращий. Героїня “Острова сліз” молодою подалась до Америки, і втратила не тільки рідний край, а й дитину, через що все її життя було знівечене. Сценарій – це низка чітко зафіксованих побутових картин з життя емігрантів різних національностей на величезному пароплаві, детальне зображенням принизливих процедур, які мали пройти прибульці з Європи, перш, ніж ступити на сушу. На цьому тлі виразно постає трагічна історія 20-річної Катерини, яка, щойно ступивши на землю Америки, опинилася в стані шоку, не могла нічого пояснити, і саме через мовний бар’єр вона потрапляє в психіатричну лікарню. Миколайчук гостро відчував трагедію відірваності від рідної землі, а в цьому творі вона багатократно посилювалася: адже жінка змарнувала життя в ізоляції і в чужомовному середовищі. Жахіття того середовища автор змальовує з високим рівнем вірогідності, адже знав цей матеріал не з розповідей чи літератури – психіатричний заклад містився в його рідній Чорториї. “Острів сліз” – один з найтрагічніших сценаріїв Миколайчука. Сабате і Миколайчук вже мали знімати спільний українсько-французький фільм, але не збулось – український співавтор був уже тяжко хворий, тому, на жаль, до реалізації цього задуму справа не дійшла. 1987 року Миколайчука не стало. Ця спільна робота українця і француженки була надрукована у книзі Івана Миколайчука “Сценарії” (2008). З нагоди 75-річчя Івана Миколайчука за ініціативою Ольги Ямборко було оголошено конкурс на найкращі ілюстрації до його непоставлених сценаріїв. Переможницею стала Єлизавета Попова і 2016 року побачила світ книжка: Еліан Сабате, Іван Миколайчук. “Острів сліз”, видана за підтримки меценатів, – за їхньою умовою книжку накладом 500 примірників дарували бібліотекам та шанувальникам Івана Миколайчука. На початку 2021 року кінорежисер Олег Чорний звернувся до Любомира Госейка із запитанням про Еліан Сабате. Ось що той відповів: “Доброго дня, пане Олеже! Продовжую" чи нашу переписку про Миколайчука i сцена" рій Tabula Rasa, повідомляю вас, що минуло" го тижня я мав розмову з Еліан Сабате, з якою я познайомився два роки тому на Па" ризькому книжковому салоні. Наша тоді розмова про українське кіно спонукала її пе" реробити свій залізний сценарій Острів сліз. В розмові вона підтвердила, що відзняті нею кадри на SUPER 8 міліметровій камері на Волині і в Карпатах, в яких фігурує Мико" лайчук, вона надіслала у 1985 р. до Держкі" но. Тож стрічка Еліан Сабате – в Україні... Загляньте туди, куди треба (Центральний державний кінофотофоноархів України? СБУ?). Пересилаю копію цього листа пані Ларисі Брюховецькій. З повагою, Любомир”.
(Фрагмент нової книги Л. Брюховецької, яка незабаром вийде у світ і яку можна замовити в редакції журналу “Кіно-Театр”).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
