Арт-калейдоскоп · “У кожній історії є своє зерно, своя родзинка звучання атмосфери, і це дуже добре передано текстом”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Легенди Поліського краю
Слово Просвіти, №09 за 2024 рік
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анастасії Мантач
За сюжетом молоді прогресивні містянки тимчасово полишають кав’ярню третьої хвилі та “йдуть у народ” на пошуки скарбів декоративно-ужиткового мистецтва та власної ідентичності. Ця благородна мета приводить їх у глибочінь Полісся… Та чи повірять місцеві жителі та духи у “хароші намєрінія” подорожніх? Цей край вміє боронити себе та випробовувати чужинців на щирість. У виставі розповідаються міські легенди та сільські історії, від яких холоне кров у жилах. Кожна з них – чорна сторінка літопису Поліського краю, але з кожної глядач може трохи більше дізнатися про самого себе. – Можна сказати, що цю п’єсу я писала все своє життя, – розповіла драматургиня Людмила Тимошенко. – А історії, які лягли в її основу, почула ще в дитинстві від своєї бабусі. Справа в тому, що мій тато був військовим і батьки жили в Північному Казахстані. Вони відправили мене до бабусі, яка мешкала в Житомирській області. У її хаті не було телевізора, а лише радіоточка, яка мало мене цікавила. Але до бабусі часто приходили її літні подруги, вони сиділи і пліткували. Слухала їхні розмови. Деякі історії часто повторювалися, напевне вони були резонансними в їхньому житті. Пізніше я приїхала до бабусі вже з блокнотом і ручкою. У цьому блокноті були записані історії, які час від часу повторювалися. Я зачитала їх і попросила переповісти з якимись деталями. Бабусі можуть не пам’ятати, що вони сьогодні їли на сніданок, але добре пам’ятають, що було двадцять, тридцять чи навіть сорок років тому. Поїхала від бабусі з товстим списаним блокнотом. Звісно, у процесі роботи над п’єсою я дещо змінювала. Деякі люди, про яких йдеться, або їхні діти живі, тому певним чином змінювала розвиток подій. Але в цілому перші чотири історії майже документальні. А п’ята історія про те, що сталося зі мною, коли я поїхала подорожувати Поліссям. Під час подорожі ми заблукали і зайшли до магазину. Там була така собі головиха, образ якої потім я відтворила у п’єсі. Я подумала, що це жінка, яка не дасть себе зобидити, буде захищатися до останнього. Вона не дала прямої відповіді на жодне наше запитання, а відповідала запитаннями на запитання. Мабуть, сюди часто приїжджають люди, які цікавляться речами, про які селяни не хочуть розповідати. Але історія закінчилася добре, нас нагодували, і ми поїхали. З нами була одна дівчина, яка розповідала, які тут є корисні копалини і скільки ця земля має скарбів. І я вирішила вивести у п’ятій історії образи двох дівчат, які шукають ці скарби. П’єсу “П’ять пісень Полісся” написала у 2020 році. За цей час вона встигла перемогти на багатьох драматургічних конкурсах в Україні та за кордоном, перекладена польською, німецькою та англійською мовами. В Україні вже є шість вистав за цим твором – у Львові, Рівному, Луцьку, Чернігові, Сумах, тепер і в Києві. Зараз готується сьома. Усі ці постановки відбулися з ініціативи самих театрів. Актори Українського малого драматичного театру, аби відчути дух Полісся, вирішили здійснити подорож до цього краю, а я була їхнім гідом. Водила їх на базар, аби вони почули мову. Саме така мова звучить у моєму тексті. Возила їх у те село, де ми зустрічалися з головихою. Показувала їм різні таємничі місця, залишені будинки, закинуту казарму, в якій відбуваються події четвертої пісні. Це було дуже цікаво. Дмитро Весельський розповідав, що спершу не знав, як приєднати п’яту пісню до попередніх чотирьох, тому що вона ніби випадає з контексту. Перші чотири про безнадію, а п’ята все ж дарує людям надію. Врешті він вирішив провести цю п’яту пісню через всю виставу. Мені ця ідея сподобалася. На репетиціях у Києві я не була, тому що в цей час працювала над проєктом у Німеччині. Навіть не змогла приїхати на прем’єру, побувала на одному з наступних показів. Моя бабуся жила на Житомирщині, а народилася на Чернігівщині. Вона мені розповідала і про свою юність. Я зв’язалася зі своїм дядьком, який досі мешкає у Чернігівській області, він дещо додав до бабусиних спогадів. І я написала нову п’єсу про минуле століття на Чернігівщині. Вже у цьому році разом з німецькою командою ми придумали проєкт “Перелітні птахи”. Він присвячений українським підліткам, які після початку повномасштабного вторгнення знайшли притулок на землі Баден-Вюртемберг – Штутгарт і околиці міста. Це чотири хлопці і шість дівчат віком від 12 до 18 років. Вони розповіли мені свої історії, як там опинилися, як відбувалася адаптація, як навчаються в школі, що пережили, яким бачать своє майбутнє. Ці історії перекладуть німецькою мовою і запишуть в озвучці українською та німецькою. Українську версію озвучуватимуть самі підлітки, а німецьку – актори й акторки Штутгартського театру Schauspiel Stuttgart. Кожен слухач зможе прийти, обрати собі історію, послухати й багато чого зрозуміти про підлітків, які мешкають біля них. – Я давній шанувальник творчості Людмили Тимошенко, – сказав режисер-постановник, художній керівник Українського малого драматичного театру Дмитро Весельський. – П’єса “П’ять пісень Полісся” далеко не перший текст Людмили з яким я знайомий. Свого часу розглядав до постановки її твір “Дурний Микола”. Про цю п’єсу почув на “Тижні актуальної драми”. Тоді у читанні п’єс брали участь і актори нашого театру. Саме там вперше відкрив для себе цю драматургиню, а потім прочитав і всі інші тексти Людмили. А з п’єсою “П’ять пісень Полісся” познайомився приблизно два роки тому. Тут мені сподобалося кілька речей. Перше – це жива мова. Текст написаний з відчуттям того, як люди спілкуються, які слова вони вживають. Ця мова органічна, життєва, а ще вона різна у персонажів кожної з цих п’яти пісень. До того ж цікава структура цих історій, які начебто не поєднані якоюсь єдиною наскрізною проблематикою. Але було цікаво зрозуміти, що ж їх насправді об’єднує. У кожній з цих історій жорсткий, похмурий, можливо, навіть кримінальний сюжет, що нетипово для сучасної української драматургії. Я б назвав їх легендами-страшилками. В інших українських авторів ви такого не побачите. У кожній історії є своє зерно, своя родзинка звучання атмосфери і це дуже добре передано текстом. Прекрасною була наша поїздка в ті краї. Ми оцінили гостинність українського Полісся. Нас щиро і відкрито приймали місцеві жителі, допомагали нам збирати матеріал. Ми наслухалися мови, якою говорять люди в цьому регіоні. У нас актори з усієї України, а з Полісся немає нікого. Тож почути мову було одним з головних завдань. Нам пощастило, адже ми зустріли людей, які є прототипами персонажів п’єси. А деякі з історій почули ще раз. Місцеві жителі знають ці історії і розповідають їх дещо інакше. У кожного своя версія. А Людмила і не претендує на стовідсоткову відповідність. Це її садиби гончарки Олександри Селюченко та Музею малобудищанського гончарства (Етносела “Гончарія”). Майстри Національного музею гончарства натхненно продовжують традиції місцевого ремесла.
Український малий драматичний театр нещодавно звернувся до сучасної української драматургії. Дмитро Весельський поставив тут виставу “Пісні Полісся” за популярною п’єсою Людмили Тимошенко “П’ять пісень Полісся”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
