Очевидець і літописець · “Так почався новий етап у моєму житті. Етап страшний, болісний, небезпечний”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки
Слово Просвіти, №09 за 2024 рік
Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ
2. Втрата 5 липня 2014 року – день, окреслений чорним кольором у нашій родині. На щастя, жодне людське життя, близьке нашій сім’ї, не постраждало. Однак постраждало місце, яке зберігало наше минуле життя. Постраждав дім, стіни якого бачили вечері за родинним столом, чули дитячий сміх, берегли щирі розмови. Ці стіни витирали наші сльози, ховали від небезпек, зберігали старі фотографії. Настав день, коли стіни впали, а все, що колись вони старанно ховали в своїх обіймах, перетворилось на попіл. Я спала солодко. За ніч жодного разу не прокидалася. Однак, ніби за клацанням пальців, крізь полон сну почула, як відчиняються двері кімнати. Був тільки світанок. Але спати я більше не хотіла. Інстинктивно відчувала, що щось сталося. Я лежала на боку, і мої розплющені очі мамі було не видно. Сестра лежала на ліжку поруч. Коли двері відчинилися, вона, так само як і я, без жодної думки про сон розплющила очі. Тільки на відміну від мене випросталася на ліжку, побачивши маму. Все ж з хорошими новинами до вас не прийдуть на світанку. – Доню… – почала мама, я чула її надстарання, мовляв “все добре”. – Що сталося? – просто спитала сестра. – Ти тільки не переживай, – прошепотіла вона. Погодьтесь, коли вам кажуть цю фразу, переживати починаєш ще більше. Серце в мене калатало страшенно, але я не показувала їм, що не сплю, ховаючи обличчя в подушці. Але я чомусь вже знала, що сталося. – Дім згорів, – тільки і сказала мама.
Чітко пам’ятаю, наскільки різними були наші з сестрою реакції в цю секунду. Для неї прозвучав вирок. Для мене… – нічого. – Що?! – в одну секунду з вуст сестри вже чулись ридання. В мені ж наче щось тліло. Коли мама увійшла в кімнату, моє серце ніби намагалося вилетіти з тіла. Кожна частина в мені здригалася від невідомого страху. А після того, як мама виказала ці слова, все ніби зупинилося. Охололо. З огляду вже сьогоднішнього досвіду я знаю, що це була нормальна реакція на страшні втрати. У перші секунди, коли я дізнаюся про трагедію, мене охоплює дивний спокій. Усвідомлення дійде набагато пізніше. І воно охопить величезною хвилею болю. Це я знаю зараз. А тоді я ще й злякалась такої власної реакції. “У мене згорів дім. Згоріло все, що там було. Нам немає куди повертатися. Чому я нічого не відчуваю?!” Здається, було б краще, якби я виридала всі сльози і викричала весь біль, який відчувала. Як моя сестра. Вона плакала так сильно. А я просто підвелася на ліжку, повернувшись до мами скам’янілим обличчям. – Доню, наш дім згорів, – сказала мама, думаючи, що я щойно прокинулася. Сльози були і на її щоках. – Я почула, – тільки й сказала я. – Річі живий? Що мене бентежило в той момент найбільше – життя нашого собаки. Він залишився в Карлівці. І за словами сусідів, ніколи не виходив з двору, чекаючи на господарів. – Живий… Видих полегшення. Далі я, як загіпнотизована, слухала розмову мами з сестрою. Вони згадували будинок, який він мав вигляд, що там було, наскільки він був дорогий їм, що нам немає куди повертатись, що в нас немає коштів, щоб його відбудувати. Я слухала це все ніби в тумані, мовчки дивлячись в одну точку на стіні. Відчуття, ніби ти і усвідомлюєш весь масштаб трагедії, але при цьому думаєш, що все це відбувається з кимось іншим. Не з тобою. Як я сказала, болюче усвідомлення було попереду.
ників і пасторів різних релігійних конфесій. Урочистий молебень відправив отець Дмитро Касіян, настоятель храму св. Марії, за участю о. Олега Сацюка, настоятеля православної громади св. Андрія. Присутні в церкві були запрошені до церковної зали на коротку програму та каву. Отець Дмитро подякував гостям за їхню підтримку України та її народу в тяжкий час боротьби проти Росії. Він запросив пастора Якова Кулакевича від Першої Слов’янської П’ятидесятницької Церкви виконати пісню-молитву “Помолюся тихо”, яку написав на початку війни. Щирі слова пісні-молитви вразили слухачів. Пісню “To Dream
*** Коли ми пішли снідати, від тата я дізналася більш розгорнуту та чітку інформацію про те, що сталося. Вночі було пряме попадання снаряда в наш дім. Скоріше за все, він прилетів у ванну кімнату. Секунда. Вибух. І полум’я охопило дім так швидко і легко, ніби він був паперовим. Все згоріло водну мить. Якби хтось у той момент перебував у будинку, нізащо б не вижив. Дім горів усю ніч. Повітря навколо нашого двору на ранок було таким гарячим, що важко дихати. “Нічого не вціліло. Нічого”. Такими були слова нашої сусідки, яка того світанку зателефонувала татові. Снідали в мертвій тиші. Ніхто не говорив, та і їли заледве. Всі погляди були втуплені в поверхню столу. Кожен думав: “Що нам тепер робити?”, “Куди нам тепер повертатися?”, “Як взагалі жити далі?”
*** Додому ми поверталися у вересні. На той момент я вже думала, що повноцінно пережила період найбільшого болю втрати домівки. Що я цілковито це прийняла і готова побачити наслідки трагедії на власні очі. Я їхала в дорозі спокійно. Були навіть сили про щось жартувати з батьками. Але весь настрій різко змінився, коли перед очима з’явилась табличка “Карлівка”. Розстріляна так, що немісцевий би і не розібрав, що там написано. Машина сповільнилась, під’їжджаючи до блокпосту, поки я з жахом дивилася на церкву ліворуч від себе. Золоті куполи були прострелені наскрізь, коричневе покриття на стінах було зруйноване так, що відкривало голу цеглу. Ми проїжджали вулицею, де жила бабуся. Не було жодної домівки, яка б не постраждала від куль окупантів. Десь розстріляні стіни, десь розвалені дахи, десь зруйновані паркани. Я ніколи не забуду той день, коли вперше побачила Карлівку після окупації. Я її не впізнала. Не думала, що можна не впізнати свою батьківщину через… колір. Знаєте, режисери застосовують такі прийоми у своїх фільмах. Коли у героїв все добре, вони щасливі та мають хороший настрій, кольори на екрані теплі, яскраві. Коли ж у героїв стається якесь горе, на монтажі це виділяють за допомогою світлокорекції. Кольори різко стають холодними, приглушеними, темними. Отак змінилася і моя домівка. Все стало сірим. Навіть сонце, яке виглядало з-під хмар, було не жовтим, а якимось безбарвним. Що ближче ми під’їжджали до місця, яке колись слугувало нам домом, то гірше мені ставало. Різко перехотілося туди повертатися, бачити наслідки трагедії. Натомість з’явилося бажання сховатися від реальності, створити собі уявний простір “я в будиночку” і позбутися обов’язку зіштовхнутись з реаліями, які я повинна була прийняти. Коли вперше у вікні машини я побачила стіну, над якою вже не було даху, а її верхні краї вкриті чорним попелом, я розривалася між двома бажаннями: заплющити очі міцно-міцно, відмовляючись вірити, що це правда, і не відривати погляду від цих руїн. Змушуючи себе дивитись. Не кліпаючи. Наказуючи: “Дивись. Дивись так довго, доки не приймеш цю реальність”.
*** Коли ми зайшли у двір і я заглянула через отвори в стінах, які колись слугували вікнами, коли поглянула на груди руїн і попелу, а ще гірше – коли я поглянула на речі, які можна було впізнати: залізні спинки стільців, духовка, батареї на стінах, ось тоді я розридалася. Серце розірвалося саме в ті моменти, коли я бачила речі, які залишились цілими, і одночасно назавжди зруйнованими, більше непридатними для життя. Було б легше, якби нічого не залишилось. Якби перед нами лежала просто купа попелу. Якби стіни будинку перетворились на чорний пил. Якби всі речі, які фізично не можуть згоріти, не підкорялися законам фізики і згоріли б вщент. Щоб не залишилося жодного сліду. Жодного сліду від того, що колись тут було життям. Я не могла дивитися на згарище зали, не згадуючи, як бігала в цій кімнаті і гралась своїми іграшками. Я не могла дивитися на руїни кухні, не уявляючи, як ми з родиною, як в старі мирні часи, сидимо за столом і вечеряємо. Це надто витончені тортури. А мозок
the Impossible Dre- am” з глибоким почуттям виконав др. Юрій Шевчук, диригент при церкві св. Марії. Голова комітету пошанування другої річниці війни в Україні Іванна Олесницька подякувала управі Громадського комітету південно-західної Флориди за їхню невтомну працю для успіху демонстрації та молебню. Вона попросила голову 56 відділу Союзу Українок Америки Іню Танстол до слова, оскільки значну частину праці в організації заходів виконували членкині СУА. Др. Танстол наголосила на важли-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
