Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Коли глянув на його обличчя – одразу зрозумів, що це людина великої сили волі, кремінь, моноліт”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Як харків’янин Георгій Бережний читав антирадянську поезію Василеві Стусу в тюрмі

Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік

Отже, на прохання і за рекомендацією Романа Коваля я зателефонував Георгію Бережному. Мене зацікавив цей колишній слідчий не тільки і не стільки тому, що через службовий обов’язок він міг бути знайомим із Василем Стусом. Мене цікавило, як українець, змушений бути елементом тоталітарної радянської системи, міг чинити їй опір. Адже завдяки мільйонам таких українців, які, існуючи де-факто в умовах окупації, змогли застопорити радянську тоталітарну машину, віковічна мрія української незалежності стала реальністю. – Я був постійним слухачем “Радіо Свобода”. Причому ще з 3 березня 1953 року, – почав свою розповідь Георгій Никанорович. – Я мав маленький приймач, гуляв каналами і випадково почув передачу. Вона називалася “Радіо Визволення” (мовлення радіостанції під назвою “Радіо Визволення” розпочалося 1 березня 1953 року, напередодні смерті Сталіна, 5 березня. – Авт.). Короткі хвилі на моєму приймачі розпочиналися з 9 метрів. Наступні моделі вже були від 19 метрів, тож цей канал не глушився, бо таких приймачів практично ні в кого не було. Минуло багато років, але я завжди слухав цю хвилю. 1976 року я теж слухав “Радіо Визволення”. У них була літературна передача. І-от вони розповідають, що в слідчому ізоляторі міста Харкова за етапом перебуває український дисидент Василь Стус. Про нього я нічого не знав, почув це прізвище вперше. Хоча історії дисидентів, яких згадували в цих передачах (Петро Григоренко, Гелій Снєгирьов та інші), завжди мене хвилювали. Я вважав, що це герої, люди з великої літери, особистості. Тож, коли безпосередній керівник Георгія Бережного, начальник слідчого відділу Іван Волченко доручив йому витягти зі Стуса потрібну кадебістам інформацію, Георгій Никанорович вирішив використати цю можливість, щоб… прочитати йому власні вірші. Про те, що слідчий Бережний з юних літ займався літературною творчістю, чекістам також було добре відомо. І от через що. – Я писав вірші. Це було дуже давно. 1956 року я був у Москві, на зльоті молодих літераторів зі всього срср (дійсно, в 1956 році в москві відбулася третя всесоюзна нарада молодих письменників. – Авт.). З Харкова туди було направлено лише два поети. А в комісії був Самуїл Якович Маршак. З Самуїлом Яковичем я познайомився ще в Харкові. У нашому місті в 1950-х роках був будинок піонера, а там – літературний гурток. Я їздив туди, ми проводили заняття, читали вірші. Тоді я, на свій сором, і гадки не мав, хто такий Маршак, не читав нічого з його творів. Але він, виявляється, ніби курирував цей будинок піонера, літературний гурток. Він періодично приїжджав до нас, до Харкова. І якось він був у комісії в складі п’яти осіб. І ми читати поезію, я прочитав свій вірш “Люблю бушующее море”. Маршак підвівся й каже: “Я не знаю кому як, але мені сподобалося. Я відчув запах води, хвиль... Дякую вам, юначе, дякую”. А потім говорить: “Ви до мене підійдіть, коли все закінчиться”. Коли я підійшов, він дав свої телефони, домашню адресу і сказав: “У мене до вас прохання – надсилайте мені, будь ласка, ваші вірші, я їх рецензуватиму, стежитиму за вами, можливо, організую, щоб їх надрукували”. Тобто він звернув на мене увагу. На одного з усієї тієї когорти, а нас там було 15–20 таких поетів. Правда, я нічого йому не надсилав, а коли вже поїхав на зліт молодих літераторів у 1956 році, то впізнав у комісії серед 15 людей Самуїла Маршака і вирішив прочитати свій найкращий вірш “Русь”, де були й такі рядки: Русь моя, люблю я твой простор И твой народ, не ведавший свободы. Где, впрочем, каждый третий – пьянь и вор, А каждый пятый – гений от природы. Но как понять твою тупую страсть? При всей твоей расхлябанности, лени, Другим навязывать свою дурную власть И всех соседей ставить на колени? Ты покорила Туркестан, Кавказ, Империя твоя необозрима. Но видела ли ты хотя бы раз Развалины на месте того Рима? Где та империя? Ее былая мощь Лежит у ног беспечного туриста… Після того, як я прочитав цей вірш, у залі був шок, запанувала мертва тиша… По завершенні Самуїл Якович підійшов до мене і каже нашому старшому керівнику: “Цього хлопчика я забираю із собою. Ви не заперечуватимете?” Той у відповідь: “Та ні, будь ласка”. Він мене забрав, посадив до ЗІЛу, це я точно пам’ятаю. Величезна чорна машина зі шкіряними сидіннями. Я там у куточку заховався. Маршак привіз мене до себе додому. Ми сіли на кухні, і він мені каже: “Синку, ти взагалі уявляєш, що накоїв? Ти підписав смертний вирок собі, своїм батькам, братам, сестрам. Навіщо ти це зробив? Чому не порадився зі мною, не підійшов до мене? Твоє щастя, що не вівся магнітофонний запис. Але запам’ятай: ти приїдеш до Харкова, тебе викликатимуть, благатимуть і проситимуть, щоб ти знову прочитав цей вірш. Слухай мене уважно. Я дав вказівку водієві, він поїхав на вокзал, придбає тобі квиток. Вранці він відвезе тебе на вокзал і ти поїдеш до Харкова. Перше, що ти маєш зробити, – знищити всі свої записи, всі чернетки. Не намагайся ховати. Шукати вони вміють, знайдуть. Ти маєш їх спалити”. Говорив він дуже серйозним тоном. “Ти розумієш, я тобі не зможу нічим допомогти, хоч я і Маршак… Отже, моли Бога”. Я послухався його порад – все спалив. Потім були обшуки, нас із батьком викликали до комітету держбезпеки, звільнили з роботи директора школи, класного керівника. Ціла історія. Мені справді пощастило, що не було магнітофонного запису. В кдб я присягався, що забув цей вірш. Але чекісти навряд чи в це повірили, ів 1976 році Георгій Бережний у цьому переконався. Адже в кдб наполягали, щоб саме він як “літератор”, як “поет”, як “особистість дуже неординарна” поговорив із Василем Стусом і вивідав, де знаходиться друкарня самвидаву, в якій друкувався Стус та інші дисиденти. Хоча за радянськими законами, оскільки суд уже відбувся і в’язень іде етапом до колонії, всі слідчі дії мали бути заборонені. Може, це спроба скомпрометувати Бережного? Може, кдб дізналося, що він слухає заборонене радіо та цікавиться дисидентами? Може, чекісти вважають, що він один із них? Як би там не було, але згадка про історію, яка вже давно мала б бути забутою, допомогла Георгію Никаноровичу пригадати й те, що уникнути певних наслідків можна, якщо не буде вестися магнітофонний запис… – У слідчому ізоляторі у мене була знайома дівчина, яка працювала на “вертушці”. “Вертушка” – це довгий коридор, близько 10–15 камер, у яких слідчі допитують ув’язнених. Слідчий зазвичай підходив до цієї дівчини і казав, що йому потрібен ув’язнений такий-то, справа така-то. Вона приводила в’язня, і слідчий починав із ним працювати. Після закінчення роботи дівчина відводила ув’язненого на місце. Дівчата періодично змінювалися, працювали позмінно. Але коли я приїхав, була саме моя знайома. Я пояснив, що це дуже серйозне питання – яка камера без прослуховування? Вона подивилася на мене й каже, що всі прослуховуються. Але є одна камера, де порваний кабель. Проте вона зараз зайнята, але “я тобі звільню її – переведу того слідчого в іншу камеру”. Я запитую: “Ти даєш 100% гарантію?” У відповідь: “100% гарантія, вона не прослуховується. А хто тобі потрібен?” “Мені потрібен Стус”. Дівчина здивовано каже: “Так ним займається кдб”. “А тепер передали мені”, – відповідаю. Я пішов до кабінету. Тоді не курив, але трохи здали нерви. Мені було надзвичайно цікаво. Я нічого про нього не знав, не читав його віршів. Буквально напередодні вперше почув це прізвище по радіо. За 10 хвилин відчинилися двері. Я привітався, але він не відповів. Лише кивнув головою, сів на стілець, дивиться на мене. Що мене вразило в обличчі Стуса? Очі глибоко посаджені, погляд проходить через тебе наскрізь. Коли глянув на його обличчя – одразу зрозумів, що це людина великої сили волі, кремінь, моноліт. Змінити його – марна справа. Це моє перше враження про нього. Формально поставивши Василеві Стусу запитання від кдб, Георгій Бережний прочитав йому власну поезію. Вірш “Русь”, який Бережний читав у 1956 році в москві, Стус попросив повторити кілька разів. Вочевидь, щоб запам’ятати його. – Настане час, – мовив Стус, – я до цього не доживу, а ви, може, доживете, а може, й ні… Але такі вірші друкуватимуться в підручниках для наших учнів. Якщо це справді ваш вірш, то це дуже добре. Йому мій вірш “Русь” дуже сподобався. Я особисто вважаю це високою оцінкою. Коли я вже почав видавати свій альбом (Георгій Бережний – відомий художник. Його твори зберігаються в Пархомівському художньому музеї ім. П. Ф. Луньова (с. Пархомівка Харківської області), Бєлгородському державному художньому музеї (рф), у приватних колекціях України та інших країн. – Авт.), заходжу до редакції, де він видавався, а редактор каже: “Тут тебе одна легендарна людина, Степан Сапеляк, розшукує”. Він – дисидент, сидів разом зі Стусом в одному бараку, дружив із ним. Потім звільнився, поїхав з іншими дисидентами до Канади. У Канаді був

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин