Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Шевченкова поезія – нетлінний скарбник
Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Незчувся, як промайнули ці десять тяжких для нашого народу років, коли ми в Полтавському обласному об’єднанні ВУТ “Просвіта” видали до 200-ліття Кобзаря “Три літа” – твори, написані ним упродовж 1843–1845 рр. Це були роки, коли перед Шевченком розкрилася вся глибина історичної трагедії України. Як на мене, саме в ці роки неймовірного напруження свого Духу він і заговорив як Пророк і був ним до кінця життя. “Молюсь; Господи, внуши їм уст мої глаголи”. І Господь саме в ці роки дарує йому пророчий дар, право і обов’язок говорити зі своїм народом, указувати путь йому, просвітлюючи його розум, поневолений диявольською темрявою общєрусского рабського існування – нежиття. Та не тільки дає право зі своїм народом говорити, але і від імені свого народу говорити з ним, Вседержителем, і сказати йому гнівне: “А до того я не знаю Бога”. Так йому боліла Україна, що поки Господь не почує його пекучого прохання про визволення українців з тяжкого полону московського і не буде відновлена історична справедливість, він, людина глибоко віруюча, не міг не висловити своїх почуттів, бо таке мовчання було б гріхом супроти самих Господніх заповітів. Для глибшого розуміння читачами значення для України творів поета, написаних у ці напружені роки його творчості, процитую слова Євгена Маланюка із його статті “Три літа”. “Ти смієшся, а я плачу”, – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула ставлення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім “плачі” разом з “ними” (з “мужиками”) вже не було солодких зітхань Гребінки й Квітки, не було “благоденствія” олеографічної “Малоросії” й замогильного “сміху” Гоголя. Цей плач був протестом. Був пробудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті “роздертям мальованої завіси”, про яку згідно говорять Куліш і Костомарів, прометеїстичним показом чорної української дійсности і “запаленням поетичного світла”, при якім, мовляв Куліш, “стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати” (Лист III з хутора). Цей “плач”, що пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що “схаменулися” і “стали людьми”, в зародок органічної ієрархії нації. Так започаткував Шевченко в “Трьох літах” нову добу української історії, новий історично-національний процес, що триває з перервами вже біля віку, потужніючи з кожним десятиліттям”. Сьогодні, мені здається, Господь нарешті почув слова Пророка й “історично-національний процес” набув найбільшої своєї потуги, й українська нація демонструє світові диво свого потужного воскресіння. Переконаний, що потужність наша ставатиме все більшою, аж поки не переплавить у своєму розвитку все суспільне сміття, породжене довгою неволею. На жаль, макет наших “Трьох літ”, виданих 2010 року, чомусь не зберігся, але збереглась невичитана верстка, тож доводиться уважно все вичитувати наново, змінювати чи доповнювати примітки, порівнювати видання різних років, щоб правильно вибрати написання того чи іншого рядка, зрештою, просто виправляти помилки набору. Та нема лиха без добра. Час від часу з різних причин я звертався до Шевченкового слова, але такого уважного та вдумливого прочитання його вже давно не було. І от я знову і знову відкриваю для себе кожне Шевченкове слово так, ніби від тих слів йде сліпуче світло, яке раніше не помічав. І те світло освітлює такі пречисті глибини Шевченкової душі серед сатанинського смороду імперії зла, що ти переконуєшся – тільки Божий посланець для пригнобленого народу міг так жити і так не поступатись жодною своєю чеснотою, жодною Божою заповіддю, щоб світити українцям своїм життям і словом на всі прийдешні віки. І приходить переконання, що без пізнання його життя і творчості кожним українцем і будівництва власного життя на фундаменті його заповітів, українська нація ніколи не буде сильною і здатною побудувати справедливу державу.
Продовження на стор. 3
ЄВГЕН БУКЕТ
ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
с. 3 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Поч. на стор. 1
Окрім статей про Шевченка, Івана Франка, Євгена Маланюка, Степана Смаль-Стоцького, Тодося Осьмачки, Євгена Пеленського, Євгена Сверстюка, у новому виданні ми додаємо ще два розділи із великої монографії славної пам’яти Івана Дзюби “Тарас Шевченко. Життя і творчість” – “Погром Кирило-Мефодіївського Товариства” та “У Казематі”. Івана Дзюбу я шанував із юнацьких літ після прочитання у самвидаві його фундаментальної праці “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Навіть його покаяння після звільнення з тюрми і написання на замовлення КГБ невеликої брошури “Грані Кристалу” не зменшили мою велику повагу. Я, як і всі тоді мислячі люди в Україні, розумів, який розум могла втратити Україна, бо живим із московських катівень він би не вийшов. Куди більше мене боліло зречення Зіновії Франко, Миколи Холодного, Василя Захарченка, хоч я дуже любив їхню творчість. “Грані Кристалу” мені дали в КГБ, як я вже був на волі, сподіваючись таким чином завербувати мене у свої таємні співробітники, у народі – “стукачі”, “сексоти”. По суті в цій праці Дзюба не відрікся ні на йоту від своїх поглядів на поневолену Україну. І той, хто вмів це побачити, побачив.
“Полтавщина – Шевченкові” – таку назву має виставка, яку відкрили в Полтавській ОВА, на першому поверсі адмінбудівлі. На ній представлені копії істо4 ричних документів та деяких ма4 люнків, а також світлини. Вис4 тавку підготував Державний архів Полтавської області. “Ми всі зна4 ємо про Тараса Шевченка дуже багато. Він – наш національний символ. Поеми “Єретик” та “Сліпий” Тарас Шевченко напи4 сав саме під час свого перебуван4 ня на Полтавщині”, – зауважив заступник начальника Полтав4 ської обласної військової адмі4 ністрації Антон Чубенко. “У часи СРСР інформація про Тараса Шевченка перекручувалася. Наприклад, під час радянської влади його показували кріпаком, атеїстом, революціоне4 ром та бунтарем. Якщо порівнювати видання діаспори та радянсько4 го часу, то можна знай4 ти великі розбіжності в тексті. Наприклад, у виданнях СРСР писа4 ли “немає Бога на Зем4 лі – немає і на небі”, хоча в оригіналі твору це речення звучало як “немає Бога за Землі – хіба що на небі”. Впер4 ше Кобзар відвідав Полтавщину весною 1843 року разом із поетом Євгеном Гребін4 кою. Загалом Тарас Шевченко побував на території Полтавської губернії в 1843–1844, 1845–1846 роках, востаннє – влітку 1859 ро4 ку”, – розповів заступник дирек4 тора Державного архіву Полтав4 ської області Тарас Пустовіт.
Вистава “Думи Кобзаря” У Полтаві є унікальний за своїм мистецьким задумом пам’ятник у стилі кубізму. Його автор – всесвітньо відомий Іван Кавалерідзе. На пам’ятнику викарбувано заповіт для воїнів, які нині захищають Україну і світ від московської путінської чуми: “…і вражою злою кров’ю волю окропіте”. Протягом 9 і 10 березня до підніжжя пам’ятника полтавці несли живі квіти. Серед них гро-
Так от, прочитавши “Тарас Шевченко. Життя і творчість”, видану у 2008 році, я вирішив доповнити наше видання 10-річної давності двома блискучими вищеназваними розділами. Вражає розуміння шефом жандармів графом Орловим, начальником III управління імперської канцелярії Дубельтом та іншими високопосадовцями, як колоніальної у Києві, так і імперської в Петербурзі адміністрацій, розуміння майбутньої небезпеки для імперії від створення Кирило-Мефодіївського товариства. Самі братчики так далеко не бачили, а жандарми побачили загрозу відновлення української державності. Я був під слідством десь 10 місяців, і, читаючи цей розділ, був вражений схожістю мислення імперських та кагебешних слідчих. Смію припустити, що й Іван Михайлович, перебуваючи під слідством, прекрасно роздивився тяглість імперської політики поневолення українців. Ось деякі цитати із доносів імперських псів. “В Киеве обнаружено, что славянофильство может принять и преступное направлениє, обратившись в украинофильство с предположениями о восстановлении Малороссии в том виде, в каком она находилась до присоединения к России”. Інший сексот вже з Парижа пише: “…что действия Парижского славянского общєства подали мисль и нашим молодим людям, уроженцам Малороссии, мечтать о восстановлении прежней вольници на их родине”. Тобто окупанти прекрасно розуміли свою колонізаторську роль у загарбаній країні. Не розуміли або боялися розуміти це тільки зросійщена освічена українська верства, для яких Росія була вже єдіним отєчєством, як і пізніше для переважної більшості радянських українців російська комуністична імперія – СССР – була совєтской родіной. А Шевченко розкривав правду і тоді, і в роки московського більшовицького поневолення, та й нині. І в роки більшовицького панування його б уже на волю не випустили, убили б, як убили Стуса, Марченка, Тихого, Литвина, а Світличного, людину великого розуму і духу, випустили повністю паралізованого, так що він ні писати, ні говорити не міг. Та й те, що Шевченко повернувся живим, є просто Господнім дивом. Микола I із своїми жандармами таки прирікав його на смерть у далекій і спекотній бузувірській солдатчині.
Та Пророк наш мав внутрішнє осяйне світло, ніби й невидиме, але усі, хто знав його, відчували це своїм серцем і не могли не засяяти самі любов’ю, добротою, співчуттям та всіма іншими християнськими чеснотами. Євген Пеленський у нашому виданні називає це чаром Шевченка, а я насмілюсь назвати цей його чар Провидінням Господнім. Господь беріг його, бо він ще мав багато всього сказати і зробити. Навіть велика княгиня Єлєна Павловна, сестра Миколи I, після двогодинної розмови з ним припинила нападки шовіністичної преси на Шевченка. Хотілося б видати нашу книгу до 22 травня та презентувати її полтавцям біля нашого прекрасного пам’ятника. Попри все будемо старатися це завдання виконати і будемо поширювати її серед нашої молоді, бо вона, як ніхто нині, потребує Шевченкового слова, щоб вирости гідними людьми, гідними синами і дочками свого народу. Завершу моє слово до читача цитатою із згаданої праці Івана Дзюби, якою завершується його фундаментальне дослідження. “Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним скарбником духовнолог українського націоналізму Микола Міхновський, створили “Братство тарасівців” – підпільну антиросійську організацію, яка в назві мала ім’я Шевченка”. Представник УІНП також детально зупинився на розвінчуванні міфу російсько-комуністичної пропаганди про нібито виняткову роль російської інтелігенції у справі визволення поета з кріпацької неволі. Зокрема, розповів про роль українців: художників Івана Сошенка і Аполлона Мокрицького, поета Євгена Гребінки, письменника і громадського діяча Василя Григоровича. Ще Олег Пустовгар розповів про унікальний видавничий проєкт ОДА “Тарас Шевченко і Полтавщина”. Десять років тому цю книгу упорядкували перший заступник директора Державного архіву в Полтавській області Тарас Пустовіт та директор Центру дослідження історії Полтавщини Олександр Білоусько. Вони оприлюднили відомості про перебування Т. Г. Шевченка в Полтавській губернії, місця, які він тоді відвідав, людей, з котрими зустрічався та присвячував їм свої твори.
Вечір4хронограф У виставковій залі Галереї го єства українського народу. Колись Генріх Гайне говорив про Біблію як “переносну вітчизну євреїв – з нею вони, гнані, мандрували світом”. Такою “переносною вітчизною” для українців, куди б їх не закинула доля, був “Кобзар” Шевченка. І навіть у себе вдома, на “нашій, не своїй землі”, він давав і дає почуття вітчизни. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього Шевченко слав свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до духом мертвих, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще ненарожденних, і в Україні сущих, і у світах, – у кого ще є таке звертання до всього народу як вічної категорії, – і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь – поза обмеженнями у часі та просторі? І серед його заповітів перший і останній: Свою Україну любіть, Любіть її… Во врем’я люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа Моліть”. Додам від себе – тільки тоді й будемо непереможними!
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ мистецтв імені Миколи Ярошенка відкрили виставку полтавських художників “Борітеся – поборете”. На церемонії відкриття промовляли митрополит Полтавської єпархії ПЦУ владика Федір та голова обласного осередку Національної спілки художників Юрій Самійленко. А Центр культури та дозвілля Полтавської міської ради розгорнув виставку картин Назара Божинського – художника, архітектора, кобзаря, лірника, торбаніста, громадського діяча, доцента кафедри дизайну Інституту культури і мистецтв Львівського національного університету імені Тараса Шевченка та влаштував музичний вечір-хронограф “Шевченкове слово”. Рефреном на ньому лунало, що нині творчість Пророка Нації мобілізує на боротьбу з російськими окупантами. “Що було б, якби Кобзар повернувся на цю землю в наш час? Писав би великі вірші, які вправили б нам мізки, і витрусили звідти сміття? – Так! Знайшов би слова, які допомогли би багатьом впоратися з сумнівами? – Так! Він був би серед нас. Воював”, – стверджували організатори заходу.
Полтавський офіс УІНП
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
