Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Зібрати свідчення усіх дійових осіб того часу й відтворити всі події просто нереально. Це були би мільйони мемуарних сторінок”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Про нашу епоху і про кожного з нас Олександр Зінченко. Як українці зруйнували імперію зла. – Харків, “Vivat”, 2024. – 560 стор. з іл.

Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік

Михайло КОСІВ Унікальности цьому виданню, яке щойно побачило світ, надають кілька вагомих факторів. Добре, що книжка написана й опублікована не у Львові чи Києві, а в Харкові, у слобідській столиці України, де саме й потрібно найбільше утверджувати нашу українську національну ідентичність і де цей процес активно відбувається. Книга про те, як після століть несвободи й відсутности Держави, яку постійно руйнували ворожі сили наших сусідів, що організовували нам цілі “епохи руїни” або “чотирикутник смерти”, ми все-таки знайшли в собі сили повстати й зуміли в 1990–1991 роках відновити Українську Самостійну Соборну Державу. Отже, ця книжка справді про творення нашої епохи, утвердження Державної Незалежности України. Головними героями книги, як це випливає з назви, є всі українці. Це книга про кожного з нас – адже Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 р., підтвердили на історичному Всеукраїнському референдумі 1 грудня понад 90% наших співвітчизників. Які передумови спричинилися до цього епохального дійства – про це широко, на основі мемуарів, документів з різних регіонів, розповідає автор. Тут подано не лише констатацію розвитку подій, а відтворено панораму внутрішніх ідеологічних, настроєвих, психологічних станів – і загальносуспільних, і особистісних. Книга написана (можна б сказати – скрупульозно опрацьована) на основі сотень автентичних документів, які ухвалювали і місцеві, й центральні органи тодішньої влади (республіканської, але ще й союзної, московські події також детально відтворені). Крім реконструкції подій, автор аналізує позиції, публічні заяви основних державних діячів РФ, України, Білорусі, Казахстану, США, Канади… Отакий широченний міжнародний “театр політичних дій”. Тут широко представлені, зокрема, Михайло Горбачов, Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Станіслав Шушкевич, Нурсултан Назарбаєв. Але є й Джордж Буш, Джеймс Бейкер… Це лише дещиця світових керманичів. Є тут, звісно, і наші імена: В’ячеслав Чорновіл, Ігор Юхновський, Дмитро Павличко, Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський, Іван Заєць, Володимир Філенко, Михайло Косів, Лесь Танюк, Олександр Ємець, Ярослав Кендзьор, Юрій Щербак, Микола Вересень, Марійка Бурмака, Оксана Забужко, Віталій Портников. Знову ж – це тільки невелика частина дійових осіб, для унаочнення. У прикінцевому розділі “Подяки” Олександр Зінченко зізнається: “Цієї книжки просто не було би без можливості користуватися унікальним відеоархівом Ярослава Кендзьора…”. У романі дев’ять тематичних розділів, про кожен із яких могла би бути окрема співбесіда. А ще наприкінці “Хронологія незалежності” – події, люди, дати, години, хвилини, починаючи з 1985 р. Це мовби словесний кіносеріал. Наприклад, у розділі 8 “На межі ядерної війни?” автор досліджує питання, чому керівництво США так важко йшло до визнання незалежности України, адже на її території розташовувалися значні арсенали ядерної зброї, а “Коди всі були в Росії, у Генштабі, який повністю контролював використання ядерної зброї” (с. 384). Що може статися під час того, коли відбуватиметься “колапс союзу”? “Після економічного краху може статися ядерний апокаліпсис” (с. 236). Напередодні Всеукраїнського референдуму, 30 листопада 1991 р., президент США Джордж Буш зателефонував президентові СРСР Михайлові Горбачову і повідомив: “Якщо ми рухатимемося в напрямку визнання (Незалежної України. – М. К.), я прагну мати ясність щодо заходів, які передбачають такі моменти: колективний, централізований контроль над ядерною зброєю; без’ядерний статус України та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї” (с. 408). Може, хоч зараз запопадливі хулителі Руху та Чорновола зрозуміють, чому ми змушені були погодитися на без’ядерний статус України. Звідки починається і де міститься джерело цієї проблеми. Отака хронологічна панорама епохи, що змінила хід української історії впродовж усього двох років. Цікаво читати оповіді відомих особистостей, які розповідають про свої перші враження ранку 19 серпня, коли вони почули про путч московських реваншистів. У цій сюжетній мозаїці й полягає переконливість розповіді. Само собою: зібрати свідчення усіх, навіть найактивніших дійових осіб того часу, й відтворити всі події просто нереально. Це були би мільйони мемуарних сторінок. А тому кожен читач може писати свій власний “твір” на поставлену письменником тему, розповідаючи, як він особисто брав участь у руйнуванні імперії зла. Як на мене, це робить роман Зінченка загальнонаціональним суспільним явищем. Так, найдетальніше письменник-харків’янин говорить про ситуацію ранку 19 серпня 1991 року в Харківському й Львівському облвиконкомах. Про першу він знає достеменно, це ж його рідне місто, а про другу розповідає тому, що саме тут о 10-й годині ранку було ухвалено “Звернення до виборців”, у якому сказано: “Рішуче засуджуємо антиконституційні дії та заяви групи учасників державного перевороту… Україна зважено, шляхом демократичних перетворень, іде до свого державного суверенітету”. Поліпшення ситуації в державі “насправді прагнуть не вони, а представники демократичних сил України, Росії, країн Балтії, Закавказзя – усіх народів, що стали на шлях суверенітету, соціального і політичного поступу”. Ми закликали всі народи не дослухатися до закликів гекачепістів, а підпорядковуватися законно сформованим органам державної влади. У книжці Зінченка міститься епізод: “Голова Верховної Ради зібрав представників парламентських партій відразу після візиту генералів (Варенніков і ще двоє. – М. К.)… Лесь Танюк: Ми спитали: “Де вони пропонують ввести війська?” Кравчук сказав: “Вони пропонують ввести надзвичайний стан у Галичині, у Львові, тому що там “розпоясалися націоналісти” (с. 64-65). Ця інформація вимагає розширення й уточнення. Відразу після 6-ї години ранку у голови Львівського облвиконкому Степана Давимуки (голова обласної ради В’ячеслав Чорновіл перебував тоді у відрядженні в Запоріжжі, як про це пише Зінченко) зібралися його заступники: Зенон Котик, Михайло Косів, заступник голови облради Іван Гель, начальники обласних управлінь: міліції – генерал-майор Григорій Шабаєв і КГБ – генерал-майор Станіслав Малик. Командувач Прикарпатським воєнним округом генерал-полковник Віктор Скоков (нащадок кубанських козаків, він за нагоди любив на цьому наголосити), якого ми також запросили на зустріч, сказав, що не може покинути свій пост, що йому безперервно телефонує генерал Варенніков і вимагає негайно ввести надзвичайний стан у Львові (та й на всій території його округу), передати владу військовим, але він проти законно обраної народом влади і проти самого народу воювати не буде. А тому мусить бути на командному посту, аби за його спиною хтось “щось не вчудив”. На нараду прибув його представник – начальник гарнізону з надзвичайних ситуацій, який повторив слова свого командира й запевнив: його солдати перебувають на місці постійної дислокації й проти органів місцевої влади не підуть. У ході нашої зустрічі до Давимуки зателефонував командир “Залізної дивізії” (дислокувалася у Львові) полковник С. О. Четверов і запропонував: його солдати готові взяти під захист адміністративні будівлі місцевої влади. До присутніх невдовзі долучилися народні депутати України Ярослав Кендзьор, Ірина Калинець, Роман Лубківський. Начальник обласного Управління МВС генерал Григорій Шабаєв одразу ж запевнив присутніх, що вся міліція піднята по сигналу тривоги, пильно стежить за дотриманням порядку в місті й області, воювати проти влади, захоплювати приміщення не буде й нікому не дозволить. Генерал КГБ Станіслав Малик сказав, що він як людина військова підпорядковуватиметься наказам свого безпосереднього начальства. На що Ірина Калинець зреагувала різко: “То що? Ви знову будете нас арештовувати й саджати в свої спецкамери?” Генерал посміхнувся, розвів руками й намагався заспокоїти: “Та ні, Ірино Онуфріївно, ми будемо з вами серйозно дискутувати”. Сьогодні маємо обов’язок категорично ствердити: саме офіцерська честь і гідність командуючого ПрикВО генерал-полковника Скокова, командира Залізної Дивізії Четверова, начальника обласного Управління МВС Шабаєва стали підставою того, що задуми гекачепістів стосовно Львова, а відтак – і всієї України – не спрацювали. Після короткого обміну думками всі погодилися: жителі Львівщини (і не тільки – Давимука мав безперервний зв’язок із керівниками інших областей, представниками держав Балтії, навіть москви) чекають, що скажемо на московські події ми – керівники центру, де “розпоясалися націоналісти”, і проти якого запланований основний удар гекачепістів. Отже, потрібен текст. Я виклав свою думку, яка складалася з чотирьох основних положень: 1. Те, що сталося в Москві, – антидержавний переворот. 2. “Декларація про державний суверенітет України” передбачає, що верховенство права у нас має Конституція УРСР, а не вказівки з москви. 3. Україна законодавчо прямує до свого державного суверенітету. 4. Ми висловлюємо рішучий протест проти антиконституційного перевороту. Вирішили, що ці тези мають увійти в наше “Звернення”, і відправили мене оформити його письмово. Я зачинився у себе в кабінеті й хвилин через двадцять приніс варіант “Звернення”. Почалося обговорення, посипалися пропозиції, що варто додати, що змінити. Тоді ми з Романом Лубківським усамітнились у кабінеті В’ячеслава Чорновола й узгодили остаточний варіант тексту, який був схвалений, роздрукований, і о 10-й годині ранку ми почали масово його розповсюджувати в області й по Україні. Олександр Зінченко у своїй книжці широко цитує уривки з львівського “Звернення”, за що я йому сердечно вдячний. А-от щодо київських подій, то тут потрібні ширші доповнення й конкретизація – зокрема, про події до 24 серпня. Зранку 20 серпня службові приміщення Верховної Ради були зачинені. Представники Народної Ради зібрались у Будинку Спілки письменників (вул. Банкова, 2). Та сама історія: гнівні протести, засудження, розмірковування, що маємо робити. Зібрання вів, намагаючись якось його унормувати, харків’янин Володимир Філенко. (Пізніше Володя з гумором згадував, як його мама та інші родичі при його від’їзді до Києва нагадували: “Ти ж гляди, не зв’язуйся там із западенцями – вони ж націоналісти й бандерівці”. “А я ото взяв і не послухав. Що ж тепер мені буде?”). Близько 12-ї години я встав і з місця голосно промовив, що така сама ситуація у нас учора була у Львівській обласній раді, поки я не запропонував скласти звернення до виборців. Те саме треба зробити нам від імені Народної Ради. Всі одразу погодились, а Філенко сказав: “Ну то йди, Михайле, і напиши”. Я для певності попросив ще долучити Романа Лубківського, а до нас приєднався депутат союзної ради з Чернівців Леонтій Сандуляк. До 14-ї години “Звернення Народної Ради до народу України” було написане, схвалене, й ми почали його поширювати в Києві та областях. Звичайно, київський документ суттєво відрізняється від львівського: у ньому вказано законодавчі підстави визнавати злочинними дії заколотників, абсурдність їхніх вимог, обіцянок, закликів. Зокрема, тут сказано: – Народна Рада українського парламенту рішуче засуджує спробу вчинити державний переворот. Ми не визнаємо самозваного комітету та будь-яких його розпоряджень. І далі звернення до народу: – Вимагайте негайного скликання сесії Верховної Ради Української РСР. Вимагайте від Верховної Ради та обраних вами депутатів рішучого осуду дій заколотників. Звісно, Голова Верховної Ради Леонід Кравчук ознайомився з документом Народної Ради. Ми передавали йому нашу наполегливу вимогу негайно скликати позачергову сесію. Але він зайняв позицію очікування. По-перше: якщо московські заколотники візьмуть верх, він зможе засвідчити, що не був проти. По-друге: колеги з компартійної фракції (а їх більшість) також очікували, а без їхньої участи ми би нічого не могли ухвалити. Тим часом, ані 20 серпня (вівторок), ані 21-го (середа) ще

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин