Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Література стала суб’єктивним полем індивідуальних збочень і корпоративної боротьби. Аби її врятувати, треба повернутися до Гомера”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Загадкові голоси Всесвіту й таємничий шепіт душі

Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік

Микола СЛАВИНСЬКИЙ Євген Баран пише скупо, виважує кожне слово на терезах вибагливості, рафінованості суджень. Здається, що він цінує кожну власну кому й крапку. Уміє одним реченням вияскравити сутність як подій, явищ, так і літературних досягнень та втрат, позаспілчанських зіткнень, клопотів, непорозумінь. А ще – виразно, аж ніяк не академічно й не нудно, а з радісним апломбом та веселою, азартною іронією окреслює творчий шлях колег, дає їм точні, часто-густо полемічні характеристики. Про все – по-своєму, тільки по-своєму, так, як велить душа, диктує вишуканий смак, полиновий досвід. А він уже не один рік відлунюється в наукових дослідженнях, лапідарних шкіцах, щедрих розсипах афоризмів і фраз, які претендують на високий трон влучних висловів. Літературно-мистецькі зацікавлення Євгена Барана якщо й не всеосяжні, то воістину неохопні, розмаїті, сподівані й несподівані. Сподівані: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина… Перелік можна примножувати й примножувати. Від його нескінченності здатні порятувати хіба що три крапки. Імена несподівані… А втім, і тут діапазон настільки широкий, що, як мовиться, читацькі очі розбігаються. Проникливий погляд літературного обсерватора сягає в глибини красного письменства, вихоплює там найзначущіші постаті, не обминає призабутих імен, знову й знову спиняється на визначальних етапах розвитку не лише рідної, а й літератури чужої, яка після трактувань Євгена Барана стає немовби рідною. Захоплює його вміння кількома штрихами змалювати портрети класиків, двома-трьома виваженими судженнями виокремити їхнє місце у часопросторі. І ось уже з непроглядної давнини промовляє до нас Маруся Чурай: “Проміж людей дівчинонька // Плаче і ридає…” І ось уже озиваються до нас Олена Пчілка, Степан Руданський, … У кожній лірико-філософській мініатюрі неодмінно висвітлено і неминуще, і щось болюче, проблемне, гостро сучасне. Так, розмірковуючи про спадщину Марусі Чурай, автор скрушно зазначає: “Дивно, що ми досі не маємо фільму про Марусю Чурай і, в принципі, не знаємо про неї, навіть, на рівні легенди. А пісні живуть...” І додає: “Чи проголосимо ми наступний 2025 рік – роком Марусі Чурай (1625–1652)? Питання не тільки риторичне. Бо що таке українська пісня без цієї народної легенди?” Нагадуючи нам про справжність, а не глянцевість світлини Олени Пчілки, Євген Баран однозначно, безкомпромісно наголошує: “Сильна особистість, категорична в своєму несприйнятті московщини у всіх її проявах і московського холуйства, яка заслуговує на гідний пошанівок і популяризацію її творчости, особливо нині”. І додає те, що упродовж довгих років замовчувалося: “Олена Пчілка (Ольга Драгоман, 1849–1930) стояла біля витоків українського націоналізму (може спокійно називатися Мамою Українського Націоналізму). На ґрунті національного максималізму (націоналістичних ідей) у неї були часткові конфлікти з донькою Ларисою Косач (Лесею Українкою)”. Позначено й нашу традиційну проблему: видання творів письменниці в одинадцяти томах (пригадаймо, що й донині не завершено давно обіцяне укладання стотомника набутків Івана Франка). А ось ще одна (з багатьох!) постать: “Постать трагічна на українському літературному ґрунті, і хоч не забута, та змаргіналізована. Забувають українці, що Степан Руданський, за визначенням критики кінця 19 – поч. 20 ст., був найоригінальнішим і найсильнішим українським поетом після Шевченка...” Так само жорстко йдеться про долю вже наших сучасників, зокрема Олега Лишегу, Олександра Самійленка, ба навіть, здавалося б, успішного Степана Пушика… До його опублікованих щоденників Євген Баран повертається знову й знову. Щедро цитує контроверсійні, їжакуваті міркування й зізнання письменника, його неоднозначні присуди, зокрема й такі: “Творчість “бубабістів” чи “дегенератів” – це наче намагання щось створити з відходів виробництва” (09.05.96); “Ліліпутизація в усьому. Серед літераторів повно таких класиків, що їх можна розгледіти тільки в мікроскоп” (18.06.96)”. Цитує й по-професорськи миролюбно узагальнює: “Все-таки добре, що друкуються щоденники Степана Пушика саме зараз. Велику роботу провела Ольга Слоньовська, аби довести цю публікацію до пуття. Бо дуже легко зробити зі щоденників Пушика містечковий, а то й всеукраїнський шкандаль: він був контрастний в оцінках, і в нього можна повичитувати такого про людей, що за голову вхопишся (можу собі уявити, що він понаписував про мене у період нашої сварки між 2009–2014 роками). Але тоді би загубилося найголовніше: Пушик – людина, яка творила власний світ і переживала за долю України. Так, є у записах багато наївного, дилетантського, яке дивним чином поєднане з високим і аналітично глибоким, моментами прозірливим. У цих контрастах увесь Пушик: він різний, голосний, загонистий, моментами провінційно-пліткарський, але ніколи не підлий: “Письменник може помилятися, але він не сміє брехати” (21.01.93)”. Євген Баран також не цурається полемічності, дотепності, ба навіть задерикуватості. Коли занурюєшся в їхню бурхливу, весняну річку, несамохіть забуваєш (з великою радістю!), що автор – поважний професор, авторитетний навчитель молоді, любомудр і спогадальник, який уміє майстерно огранювати свої думки: “Анатолій Дімаров мав неймовірне почуття гумору. Петро Сорока прагнув обійняти цілий світ”. У чіпкій пам’яті Євгена Барана – чи не сотні імен тих, кого читав, з ким зустрічався, хто з рожевою надією чи з учнівською безнадією надсилав твори, сподівався на будь-який, навіть критичний, відгук уславленого метра, котрий не йде проторованою стежкою, а в усьому й завжди цінує відкривавче начало, своєрідні знахідки, сплески самобутньої душі, спалахи природного інтелекту. Інколи здається, що Євген Баран численними есеями (шкіцами, етюдами, принагідними нотатками) підтверджує біблійне твердження: через темність ми не впорядковуємо свої слова. Знаний, бувалий у бувальцях літературний критик мовби наскрізь бачить ту невпорядкованість, завважує кострубатість фраз, розпливчатість міркувань, ба навіть збіги гоноровитих приголосних, які, зустрівшись, шиплять одна на одну. І мандрує в свою молодість, коли теж не завжди дбав про мелодійність письма, вважав, що головне інше: заявити про свою позицію, поставити чіткі акценти, із запалом утверджувати власні переконання. Вони – у помітних літературнокритичних виданнях давніх років: “Замах на міражі”, “Зоїлові трени”, “Звичайний читач”, “Навздогін дев’яностим”… Як на мене, Євген Баран сьогодні вже має всі підстави робити узагальнені, в глибинах – суто особисті висновки, зокрема й такі: “Література стала суб’єктивним полем індивідуальних збочень і корпоративної боротьби. Аби її врятувати, треба повернутися до Гомера і розпочати все знову. Але нема гарантії, що література не прийде вкотре до герметичної естетики ґеніяльного Джойса чи талановитих збочень на кшталт австрійської нобеліянтки 2004 Єлінек. Просто, треба вчасно зупинитися, дозволивши собі балансувати на межі літератури і нелітератури, повертаючись до науки життя – людського набування. Що для письменника, зацикленого на власному творенні мертвих світів, є неможливим. Инча крайність, вчинити, як Іван Вишенський, сиріч, назавжди закритися в афонській печері. Себто виходу нема. І нема на-то ради... Оця біганина мінним полем і називається Історія Літератури”. Студії Євгена Барана часто-густо не збігаються з усталеними оцінками, порушують літературний спокій, закликають до пошуків істини, подеколи відлякують/приваблюють своєю категоричністю, заполонюють нелукавою шляхетністю й ніжною мудрістю, надто ж тоді, коли автор торкається потаємних взаємин поетів із рідною мовою, образним словом, пише так, щоб не погасити щонайменшої Божої іскри в початківців, які подеколи самі нічтоже сумяшеся гасять її вином. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з маститим літературним критиком, коли він з року в рік послідовно нотує: “соціяльний”, “матеріял”, “инчий”, “виїмковий” (винятковий)… Можна, але чи варто? І чи варто ставити на карб сановитому авторові, що він, професійно вишколений, дедалі частіше подає на читацький суд не ґрунтовні розвідки та статті, а відшліфовані фрази, відточені афоризми, філософські окрушини, імпресіоністичні блискітки? Частинка з них увійшла до видання з промовистою назвою “Недописана книга”, дещиця розпорошилася в часописах, а низка принагідних спогадів і роздумів про свій рід, зокрема про “цьотку Зоську”, може стати основою цілісної мемуарної книжки. Увесь цей розмай – яскраве свідчення відданого багатолітнього служіння рідній культурі, утвердження її в Україні і у світі. Вимогливість, поєднана з добротою, прискіпливий аналіз – зі щирістю, суворі присуди ушляхетнені такими співчутливими формулюваннями, що, думається, навіть у в’їдливих зоїлів не виникає бажання ображатися чи сперечатися. А втім… Хто прислухається, той почує, що вони, ці зоїли, вже гострять пера: зненацька, ніби грім із ясного українського неба, шугнула в читацьке середовище… збірка верлібрів Євгена Барана “Щоденник Пилата” (Харків, “Майдан”, 2024). Щонайперше читаю й перечитую вступну статтю Анатолія Стожука, смаку якого довіряю, й звертаю особливу увагу на таке його міркування: “Завізно у книзі од почуттів... А як інакше, бо тільки мислією мисль побороти або ствердити можна. Автор твердо переконаний, що суть поезії у слові, а ще у його внутрішній напрузі, а найпевніше: “поезія як і бог // живе у серцях тих // хто вірить”. Добре мати віру, а ще краще не оманюватися”. Не хочу обманюватися, тим-то з недовірою (і вірою!) придивляюся до кожного рядка, змушую себе не ставити ком і крапок у багатьох віршах (відсутність їх – типова нинішня авторська примха), а допевнююся суті в новомодних шатах. І знаходжу її, і повторюю в навальній, сміливій темряві, яка вже не боїться повітряних тривог: Поети провіщають: чекайте, ось-ось... Кожен із поетів ближчий до Юди, аніж Івана Богослова. Найкращі – близькі до апостола Петра (ніч трьох відречень)... Вечірнє сонце заходить після цих слів, хоча його останнє проміння й позолочує назву вірша: “Щоденник Пилата”. Щоденник, який змушує думати, наслухати загадкові голоси Всесвіту й таємничий шепіт душі. Та, за Євгеном Бараном, “стільки світла навколо, скільки ти вмієш його бачити”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин