Шевченкіана · “Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: “Я на останній ноті
Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік
“Розкажем іноді ті сни” – цей Шевченків рядок мало хто знає, бо він залишився варіантом до одного з його творів, але, на мою думку, саме в ньому гарно мовлено не лише про поезії, написані у формі снів, а й про реальні Шевченкові сни, занотовані ним у Щоденнику. Ця невелика ділянка шевченкознавства маловідома широкому читацькому загалу, хоча насправді заворожливо цікава, бо розкриває деякі зворушливі подробиці поетового життя, розширює уявлення про його духовний світ. Приверну увагу лише до кількох унікальних описів засланцем своїх сновидінь. Приурочую статтю до Всесвітнього дня сну, що відзначався цього року 15 березня.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Треба буде подивитися в сонник…” За давніми підрахунками українського літературознавця Леоніда Білецького (1882–1955), у Шевченковому Щоденнику міститься 17 описів поетових снів або розповідей про них. Насправді поет описав 19 своїх снів – 16 із них зафіксував у Щоденнику з 18 червня до 15 вересня 1857 року, а ще три – у лютому 1858-го, коли в його сновидіння приходила Катерина Піунова. Понад сто років тому фольклорист і літературознавець Микола Сумцов (1854–1922) зазначав: “Часті сни 1857 р., можна думати, значною мірою були обумовлені пристрасним очікуванням близького звільнення”. Додам, що поетові сни зумовлювалися ще й палким бажанням якнайшвидше побачити дорогих йому людей і дорогі йому місця, за словами Шевченка, “тому, що я про них тепер постійно думаю”. Власне, сни засланця часто були ніби другим життям, яке він у неволі мріяв розпочати. Уже в першій щоденниковій згадці про те, що сниться, 18 червня 1857 року Шевченко зазначив, що йому “почали ввижатися уві сні знайомі, давно не бачені предмети”, а в записі від 29 липня наголосив, що в його сновидінні згуртувалося “все, що серцю дороге…”. До речі, Шевченко цікавився сонником – книгою тлумачення снів, яку виявив у свого знайомого, сотника Федора Чаганова. Скажімо, зауважив у Щоденнику стосовно сновидіння, в якому не знайшов “абсолютно ніякого логічного зв’язку”: “І оракул сотника Чеганова навряд чи прояснить загадку подібних сновидінь”. Але, але… “Піду, одначе ж, на всяк випадок, подивлюся в це зеркало сокровенних таїнств натури”. Враження таке, що Шевченко передбачав і появу феномена Зигмунда Фройда, батьки якого походили з України (він уже народився за рік до згаданих поетових записів), і його першу наукову книгу “Тлумачення сновидінь”. Хай там як, засланець залишив нам лапідарне, але вельми цікаве свідчення про своє серйозне ставлення до тлумачення сновидінь. Коли в першій половині 1853 року його друг Андрій Козачковський повідомив Шевченкові в листі (не зберігся) про велике горе – втрату своїх дітей, поет серед інших співчутливих, дружніх слів підтримки написав 30 червня 1853 року й такі: “Сни твої, які ти бачив у найбільш критичні години твого життя, показують нам щось вище від наших земних уявлень. Віруй! І віра врятує тебе”. Разом із тим, у Шевченковому зверненні до тогочасного сонника виявлявся його іронічний розум і незгасний гумор. Ось, прокинувшись 3 липня 1857 року, Тарас Григорович порадів з того, що не підтвердився сон про його… втечу з Новопетровського укріплення: “А інакше знову мене б озброїли років на десять за престол і отчизну. Треба буде зайти до сотника Чеганова подивитися в сонник, що значить бачити у сні самовільну відлучку”. Або 9 липня Шевченко занотував, як на світанку пішов до моря, “викупався і тут же на піску заснув”. Тоді засланець, який уже сподівався на близьке звільнення, “бачив у сні небіжчика Аркадія Родзянку в його Веселому Подолі, поблизу Хорола”. Ішлося про поміщика, власника села Великий Поділ на Полтавщині Аркадія Родзянка, з яким Шевченко познайомився у липні 1845 року в його маєтку. У Щоденнику поет відзначив, що йому той “за кілька годин… набриднув своєю дурною естетикою та малоросійськими найбруднішими віршами…” З цього приводу Шевченко висловив іронічні роздуми щодо сновидінь: “Кажуть, про що наяву думаєш, то й уві сні цяв: “Насіння джугари… пошлю тобі в другій половині березня”. Навіть у словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля не знайшов тлумачення цього слова. Добре, що Залеський у спогадах про Шевченка пояснив: “Джугара, або джигура, – так тубільці на Мангишлаку називають рослину, подібну до кукурудзи або до проса, з котрої мають крупи і муку, а також пашу для худоби. Спроваджена на Литву, не далася розмножити – не дозрівала в нашім кліматі”. У щоденниковому записі від 29 липня Шевченко розповідає про сон, в якому на Сінній площі в Петербурзі він побачив… велику папороть: “Справжній китайський ясен”. Вражає точне Шевченкове порівняння дерева з папороттю та його знання про китайський ясен (айлант), батьківщиною якого є Китай. Ареал зростання – переважно Північна Америка, Азія, Кавказ. У Російську імперію завезли в середині XVI- II століття. Розкішне дерево заввишки 20–30 метрів, а його пальмоподібне листя виростає більш як на півметра. Використовувалося, зокрема, як декоративне дерево. I знову-таки вражає, як це могло поетові наснитися. Китайський ясен ріс і на півдні України, проте у своїй творчості поет оспівував український, істинно рідний ясен: Ой виростеш, сину, За півчварта року, Як княжа дитина,
привидиться. Це не завжди так. Я, наприклад, Аркадія Родзянку бачив усього один раз… Я забув навіть, що я бачився колись із цим сальним віршомазом, а він мені сьогодні привидився у сні. Який же зв’язок між моїми вчорашніми сумними мріями і між цією давно забутою мною людиною?”
“Бачив у сні Межигірського Спаса, Дзвонкову криницю і потім Видубицький мо4 настир” Перший Шевченків запис про його сон зустрічаємо в Щоденнику вже через тиждень з початку його ведення – 18 червня 1857 року: “Бачив у сні Межигірського Спаса, Дзвонкову криницю і потім Видубицький монастир”. Це знаменно, бо Шевченко згадував українські духовні святині. Здається, більш українського по суті сну годі було б уявити. Не випадково Тарас Григорович занотував, що “сновидіння мало на мене прекрасний вплив упродовж усього дня”… Нагадаю, що Межигірський Спасо- Преображенський монастир, один із найдавніших в Україні, засновано 988 року одночасно з введенням християнства в Київській Русі, в околицях колишнього села Міжгір’я на березі Дніпра північніше Вишгорода. Шевченко побував тут 1843 року, 1846-го виконав ескіз олівцем “Києво-Межигірський монастир”. Межигірський Спас неодноразово згадувано в Шевченкових творах, а поема “Чернець”
Автограф Шевченкового запису в Щоденнику від 19 липня 1857 р.
(1847) цілком пов’язана з ним: Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство І ввесь святий Київ. Протягом XVII–XVIII століть монастир був релігійним центром Запорозької Січі. Не випадково в листопаді 1844-го у листі до Якова Кухаренка поет підніс монастир до символу всієї України: “Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса... Був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями...” Щодо Дзвонкової Криниці, то це стародавнє джерело поблизу Межигірського монастиря. У тому ж “Чернеці”: Іде чернець Дзвонковую У яр воду пити… Видубицький монастир засновано у другій половині XI століття в Києві. 1843 року Шевченко виконав малюнок олівцем “Видубицький монастир”, а 1844-го – офорт “Видубицький монастир у Києві”.
Як ясен високий, Гнучкий і дебелий…
“Я приєднав свій тенор…” Надзвичайно цікавим є запис про сон, в якому Шевченко потрапив до компанії земляків на чолі з його близьким другом Михайлом Лазаревським, а ті грали на скрипках і співали українські пісні: “Я приєднав свій тенор до капелії, і ми співали злагоджено і гармонійно: У степу могила з вітром говорила… Не закінчивши цієї пісні, ми почали іншу, а саме “Петруся”, і я так голосно проспівав вірші – Люблю, мамо, Петруся, Поговору боюся, – що капелія замовкла, а я на останній ноті проснувся…” Потрясаюче-зворушливий сон! Та про все по чину. Передусім маємо чи не єдине свідчення самого Шевченка про власний голос. Але є й інші підтвердження. Скажімо, Микола Новицький, який записав і опублікував спогади Шевченкового командира Єгора Косарева, розповідав про своєрідний самодіяльний хор у Новопетровському укріпленні: “Хор цей влаштовували офіцери, і Шевченко, котрий мав гарний і чистий тенор і знав багато чудових українських пісень, був постійним учасником цього хору…” Щодо народної пісні, до якої Тарас Григорович приєднався, – він її дуже любив. У щоденниковому записі від 13 серпня 1857 року читаємо, що саме цю пісню поет співав цілий день і вечір: У степу могила З вітром говорила. Повій, вітре буйнесенький, Щоб я не чорніла. Не дивно, бо зустрічаємо цей текст у
“Пішов шукати польову спаржу…” У ніч на 4 липня 1857 року Шевченкові приснилися дорогі друзі – спочатку Михайло Щепкін, а потім Пантелеймон Куліш, який у… Новопетровському укріпленні “збирав якісь чахлі рослини”. Тарас Григорович, “як господар, заклопотався про обід і пішов шукати польову спаржу, котрої тут і сліду нема”. Ця несподівана навіть у сновидінні згадка про багаторічну трав’янисту рослину родини лілійних з тонким листям, молоді підземні пагони якої ідуть у їжу, цікава вже тим, що вона зустрічається у Шевченка всього один раз. Іноді Тарас Григорович і в реальному житті цікавився такими майже екзотичними рослинами. Скажімо, в листі до Броніслава Залеського в лютому 1857 року обі-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р.
Шевченкових “Записах народної творчості”, зроблених орієнтовно ще в 1843–1847 роках. Ой у полі могила з вітром говорила: “Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла! Щоб я не чорніла, щоб я не марніла, Щоб на мені трава росла та ще й зеленіла!” I вітер не віє, і сонце не гріє, Тільки в степу при дорозі трава зеленіє. Наступна народна пісня, співана у сні, “Була собі Маруся, полюбила Петруся…” (Іван Котляревський використав її текст для пісні Миколи в другій дії п’єси “Наталка Полтавка”). Сам Тарас Григорович згадує цю пісню у поемі “Мар’яна-черниця” (1841): “Замість Гриця, задумавшись, / Петруся співає”. Стосовно “Гриця”, то йдеться про часто згадувану в поезіях Шевченка народну пісню “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...”, приписувану Марусі Чурай. Що ж було далі, коли Шевченко прокинувся? Він занотував і про це: “Поперевертався, прочитав, скільки пам’ятаю вірші з пісні про щасливого білолицього суперника Гриця, знову заснув, молячи Морфея (у грецькій міфології – бог сновидінь. – В. М.) продовжити перерване миле сновидіння”. Тож, уже прокинувшись, Шевченко ніби продовжив гарний сон, прочитавши напам’ять слова зі згаданої пісні “Була собі Маруся, полюбила Петруся…”, де йдеться про те, що Наварила, напекла Ні для кого – для Петра. Нема Петра, тільки Гриць, Шкода моїх паляниць! Як відомо, в пісні Маруся віддає своє кохання Петру: А хоч буде поговір, Таки буде Петрусь мій! А те, що Шевченко прагнув продовжити миле сновидіння, підтверджує думку вже згаданого Миколи Сумцова: “Такі чаруючі сни втішали бідного і хворого поета в закаспійській пустині”. Не промину нагадати, що улюбленою піснею Шевченка була “От зійди, зійди зіронько вечірняя”. Пантелеймон Куліш згадував про її виконання Шевченком на його весіллі: “Доволі було тоді гостей… Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі, щебетали мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную”. Український мистецтвознавець Дмитро Ревуцький (1881–1941) зазначав: “Подобалася ця пісня, очевидно, Шевченкові своїм змістом (протягом усього життя мріяв він про таку “дівчину”), а також, мабуть, і тим, що голос її, надзвичайно простий, дуже придається для виразу почуття й дає широкі можливості для мелізмування під час співу”. Мене захоплюють Шевченкові несподівані й багатообіцяючі нотатки в Щоденнику: “Я солодко заснув…”; “Бачив у сні…”; “І побачив у сні…”; “На світанку приснилося мені…”; “Я задрімав і на крилах чарівника Морфея перелетів…”; “Морфей виконав мою молитву, тільки не зовсім…”; “В останні дні сон мене зовсім залишив…” тощо. Втім, самі переконайтеся!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
