Очевидець і літописець · “Не можна судити людей, коли не знаєш їхньої історії”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Рідний дім, якого вже немає Зі щоденника юної донеччанки
Слово Просвіти, №10–11 за 2024 рік
Анна БЄЛА, студентка КНУКіМ
3. Чоловіку чорних окулярах Хтось кличе мене. Налякано піднімаю голову. Військовий. Він махає рукою і підходить ближче. Чоловік невисокого зросту, міцної статури, з чорними окулярами, які закривали його очі. Я зупинилася, тремтячи і від холоду, і від тривоги. Бачу, дістає щось зі своїх кишень. Пачка солодкого печива. – Тримай, це тобі, – сказав він. – Д-дякую, – прошепотіла я. Він швидко розвернувся і пішов, можливо, щоб не лякати мене ще більше. Якусь мить я стояла і дивилася на цю пачку. У голові роїлись запитання: чи можна було довіряти цьому подарунку? Батьки з дитинства вчили не брати нічого з рук чужих людей. Але я була така спантеличена, що не знала, як діяти правильно. Зрештою, швидко заховала солодощі у порепаний рюкзак, біжучи на зупинку, аби не пропустити автобус. Я не зустріла цього чоловіка по дорозі додому, і розказала історію з печивом батькам, коли ті з’явились на порозі. Мама похвалила незнайомця за його щедрість, а тато кинув серйозний погляд. – Який вигляд мав той солдат? – запитав він. – Не дуже високий. Трохи повний. Окуляри чорні носить. Татові очі дивно зблиснули. Він кивнув, опускаючи їх, занурюючись у свої думки. Якась незрозуміла печаль пройшлась його обличчям. – То мені можна брати те, що вони дають? – Так, вони тебе не скривдять, – відповів впевнено тато. І в його відповіді я не сумнівалася. Проте погляд, з яким він слухав опис військового, не міг стертися з моєї пам’яті.
*** Наступного разу, коли чоловік з чорними окулярами підійшов до мене і вручив пакет з яблуками, я вже не лякалась. Турботливе ставлення військового поступово ставало звичною річчю. Коли його зміна випадала на мої ранкові прогулянки до зупинки, або денні – додому, він по можливості зупиняв мене і пригощав чимось смачним. Десь тоді я дізналася, що цього військового звати Толик.
*** Залишалося декілька днів до нового року. Мінімальною розрадою для нашої родини було те, що, коли згорів наш будинок, гараж не постраждав. І штучна ялинка, яку ми тримали саме там, збереглася, аби подарувати нам хоч якесь відчуття свята, яке передбачає світлий новий рік. Вона вже стояла прикрашеною в бабусиній залі. Ялинкові іграшки ми тримали в будинку, тож довелося шукати старі в бабусиних шафах. Я з цікавістю розглядала їх, намагаючись не згадувати своїх улюблених, які давно перетворились на попіл. Раптом почувся стукіт у двері. Бабуся відірвалася від кухонних справ і попрямувала відчиняти гостю. Морозне повітря залетіло до теплої хати. – Можна Аню? – почувся чоловічий голос. Цей тембр був тільки в одного чоловіка, якого я знала. Отого, в чорних окулярах. Тільки-но визирнула, як побачила військового. Так, це був він, але вже без чорних окулярів. Я мимоволі застигла і лише потім помітила, що він тримав щось у руках. Ляльку. Нову ляльку в рожевій картонній коробці. Таку колись мені купували батьки. До війни, коли ми могли собі це дозволити. У мене було багато іграшок, і я любила кожну з них. Усі вони згоріли вщент, не залишивши після себе пам’яті про дитинство. І зараз переді мною тримали ляльку в гарній сукні, у красивій коробці. Моє підборіддя затряслося від емоцій. Сльози текли з очей. – Це тобі, дитино. З новим роком, – сказав він, передаючи коробку в мої тремтячі руки. Я усміхнулася і кинулася вперед. Його форма була холодною, але це не завадило мені обійняти чоловіка, виказуючи вдячність, яку я відчувала. Він ще декілька секунд постояв, усміхаючись трохи сором’язливо. – Я піду. Радий, що тобі сподобалась лялька. Подивився вбік, праворуч від себе, ніби переглядаючись з кимось. І потім кивнув, попрощався, поки бабуся зачиняла за ним двері.
*** Коли батьки повернулись додому, я щасливо стрибала по хаті, тримаючи ляльку в руках так, ніби вона була найбільшим скарбом у моєму житті. – Я знаю, сонечко, – усміхнувся тато. – Я бачив. – Як ти бачив? – я насупила брови. Він поблажливо усміхнувся, знімаючи взуття. – Ходімо, я тобі дещо розповім. Я дивилася, як тато попрямував на кухню, і одразу ж побігла за ним, вмираючи від цікавості. Що він хоче мені розказати? І тоді я дізналася.
*** Більше 20-ти років свого життя мої батьки віддали рибному бізнесу. Вони купували рибу, привозили її додому, обробляли її (чистили, солили, сушили, кіп-тили тощо) і продавали на ринку. Війна зруйнувала все, що батьки будували роками. Їм довелося починати бізнес з нуля, знаходячи людей, які могли продати свіжу рибу, купували її на останні гроші, вдень і вночі гнучись над нею на морозі і на спеці. Тато прокидався о четвертій ранку, аби завантажити машину товаром, і їхав по декілька годин до міста, щоб продати рибу. Стояв за прилавком цілий день і потім з мамою працював до ночі так, що аж важко було рухатися. Зароб-
Фото військового Толика з волонтеркою ляв копійки, проте сподівався, що все-таки знайде свою клієнтуру. Спочатку він пересувався автівкою, яку купував для моєї сестри. Авто було невелике, компактне, порівняно з татовим джипом. Таке рішення прийняти було не просто. Тато боявся, що джип можуть відібрати на блокпосту, адже така практика була поширена серед військових у той період. Однак настав час, коли виникла потреба у більшій машині, аби вмістити більше товару. Людей у Карлівці було небагато. А тих, хто міг виїхати в місто, – одиниці. Тож військові на блокпосту були знайомі з кожним водієм. Тата рідко зупиняли, щоб перевірити машину. Однак цього разу зупинили. Толик. Отой, що в чорних окулярах ходить. Військовий стукає рукою по вікну, мовляв, “відчиняй”. – То ви так бідно живете? – знущаючись, промовив він. – Скаржитеся тут усі на Донбасі, що погане життя у вас. А сам не знаєш, на якій машині їздити? Міняєш їх щодня?
Тата ці слова спантеличили. “Думає, що я добре живу, бо машину змінив”. За мить обурився. Як він сміє? Яке він має право казати таке? Чоловікові, який втратив усе, який рятує своїх дітей, який, незважаючи ні на що, повернувся до рідної землі. На Донеччину. На руїни. – Знав би ти про мої проблеми, не питав би мене про машину, – відповів він з болем у голосі. – Ці машини – єдине, що у мене залишилося. Це єдине, завдяки чому я можу заробити гроші і купити продукти своїй родині. Брови військового скептично піднялись. Презирство досі сяяло на його обличчі. – Отам, за тією вулицею, – тато вказав рукою вперед. – Якщо повернеш праворуч, побачиш руїни. Залишки від згорілої будівлі. Це мій дім. Був мій дім. Чоловік повернув голову туди, куди вказувала рука. Чомусь татові здалося, що його впевненість похитнулася. – І перед тим, як щось казати, дізнайся історію людини. Бо ти не знаєш ні мене, ні моєї сім’ї, ні історії, яку ми пережили. Щось, схоже на сором, пробігло по обличчю військового. Але він нічого не відповів. А тато й не чекав. Знаючи, що цього не можна робити на блокпосту, проте він не дочекався перепустки військового і поїхав далі. Додому. Намагаючись притлумити біль у серці.
*** Тато знову повертався з міста. Втомлений, знесилений, з неспокоєм. Попереду стільки ще роботи сьогодні! І тут на блокпосту військовий його зупиняє. Отой, з чорними окулярами. – Я… Я хотів побалакати з тобою, – заговорив чоловік, ніби соромлячись. Тата, звісно, це трохи здивувало. Однак він і сам хотів би поговорити, показати те, що рвало йому серце. – Без проблем. Ось там, на Вишинського… – Я знаю, – перебив він. – Я був, бачив.
*** Військовий прийшов наступного дня. Тато якраз порався з рибою на вулиці. – Я хотів би вибачитися, – почав Толик. – Я не знав… Я не знав тебе і твоєї родини. Ти – зовсім інша людина, не така, як я собі гадав. Я помилився, і мені шкода. Чоловік говорив швидко, очевидно переживаючи, чи правильно він доносить свій жаль. Тато не відривав погляду, відчуваючи, як щось тепле торкається його душі.
– Я вибачаю, – відповів він. – Просто ніколи не роби висновків про людей, чиїх історій ти не знаєш.
*** Залишалося декілька днів до нового року. Тато повертався додому, коли Толик знову зупинив його на блокпосту. Він щось тримав у руках. – Передай доньці, – тихо промовив чоловік. Він показав ляльку в рожевій коробці. – Ти купив, – твердо сказав тато, – ти і повинен подарувати. Тоді вони під’їхали разом до бабусиного двору. І поки Толик дарував мені ляльку, тато стояв біля паркану і непомітно спостерігав за нами.
*** – А він знав, що я твоя донька? – здивовано спитала я, досі намагаючись зібратись думками після почутого. – Гадаю, коли він сказав мені про машину, то не міг знати. – Як дізнався? – Напевно, коли я тебе зі школи на зупинці зустрічав, міг помітити. Люди помиляються, – сказав тато. – Так буває. Не могла я позбутись образи. Нам дісталась така важка доля, чому ж люди такі жорстокі? – Тому що у нього було упереджене ставлення до нас, – намагався пояснити тато. – Його оточення думає, що ми зрадники, що ми чекаємо Росію. – Але ж ми за Україну! – обурилася я. – Так, доню. Але вони не зовсім нам вірять, – з гіркотою відповів тато. – Чому? Сльози знову душили мене. Від болю. Від бездушності людей. – Це занадто довга історія, доню, – відповів він. – Колись ти це зрозумієш.
*** Тепер я розумію, чому Толик так думав. Чому сказав татові ті злісні слова про машину. Чому ставився до нас упереджено. Тому що в його оточенні було прийнято вважати, що всі ми, донеччани, – сепаратисти. Всі ми – зрадники, які чекають російську армію. Толик сказав про це татові під час їхньої розмови. – Нам сказали нічого у вас не купувати, не брати. Нікому не довіряти. Постійно бути обережними. Стежити за вами, бо серед вас повно зрадників. Ми були впевнені, що ви ненавидите Україну і завжди чекали на прихід Росії. І таких, як Толик, було мільйони. Таких досі є мільйони. Минуло вже десять років. Я всім серцем люблю Толика і сумую за ним. Зв’язок з військовим обірвався кілька років тому. Останнього разу, як ми говорили по телефону, він був вдома, в Рівному, з родиною. Я не знаю, де він зараз. Лише маю світлу надію, що з ним все гаразд. І що колись знову зможу його побачити. Однак досі я пам’ятаю ті слова, які він сказав моєму татові. І як я вперше дізналася, що для певної частини України ми – зрадники. Це на все життя дало мені урок, що не можна судити людей, коли не знаєш їхньої історії. Цього мене навчив військовий. Отой, в чорних окулярах.
Карлівка – Селидове – Авдіївка – Київ – Запоріжжя Фото з мережі
Іду на зупинку, ховаючи обличчя в старому шарфі, аби захиститись від пронизливого холодного вітру. Спотикаюся в ямах, що залишились від чергового бомбардування. Вчора я в школу не пішла, бо щойно вийшла з бабусиної хати, почулися численні залпи. Знову гатили з “градів”. Серце швидко гупає об грудну клітку, бо боюся, що і зараз почнуть стріляти. А я зовсім одна. Бабуся зможе зустріти, тільки коли йтиму зі школи, на зупинці. Думки про одне: треба просто пережити сьогоднішній день. Як і всі наступні.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
