Ювілеї · “Вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
НЕХАЙ ЗА НАС НАШЕ ДІЛО ГОВОРИТЬ Гоголь, Шевченко, Куліш
Слово Просвіти, №10 за 2009 рік
Олександер ШОКАЛО
“ПОВОДИТИСЯ ЗІ СЛОВОМ ТРЕБА ЧЕСНО” Цьому Гоголевому творчому принципу загалом не суперечить і не грішить проти історичної правди літературна містифікація Миколи Босака: автор скомпонував книжку з реальних листів Миколи Гоголя до Марії Балабиної, Олександри Смирнової, Анни Вієльгорської, доповнюючи їх уривками з інших джерел. І цей витвір сприймається психологічно переконливо, бо й саме життя Миколи Васильовича оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бой він сам часом вдавався до містифікацій, рятуючись таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо — від приставлених серцевивідців. А в Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості людини. Згадаймо в Тараса Шевченка: “Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь — істинний відун серця людського!” Тож кого саме взяв М. Босак за центральний містичний образ, за допомогою якого й уводить читача у світ серця генія? Хто ж була та єдина? З погляду закоханості Миколи Васильовича, найімовірніше, нею могла бути Анна Михайлівна Вієльгорська — “здається, єдина жінка, в яку закоханий був Гоголь”, як висловився про неї Володимир Сологуб. Вигаданий образ містичної “аристократки позаминулого століття”, яка принесла автору “перев’язаний малиновою стрічкою сувій поруділих від часу паперів”, одразу нагадав мені сенсаційну новину: “Я знайшла каблучку з пасмом чуба Гоголя”, що її повідомила в “Комсомольській правді” за 26 січня 2006 р. літератор Рената Смирнова з Полтави. Ідеться про Марію Миколаївну Синельникову — двоюрідну сестру Миколи Васильовича по материнській лінії, яка була закохана в нього й після його смерті на пам’ять про свою любов замовила собі золоту жалобну каблучку, вставила в неї пасмо з чуба коханого й не скидала каблучки з пальця до самої своєї смерті (ця меморіальна коштовність зберігається в музеї-заповіднику М. Гоголя). А в її нащадків зберігалася перев’язана стрічкою пака листів Гоголя до неї (їх доля невідома)… У відомих листах до своїх адресаток Гоголь виступає переважно як наставник, і всі вони, юні й поважного віку, вбачали в ньому вчителя життя й залюбки дотримувалися його настанов. Та часом він виповідає й поетичні враження свого дитинства, юності чи вдається до глибинної сповідальності: “…Признаюся, що завжди, як тільки намагаюсь перенестися думками в юність, стає в мене на душі світло і любо. Там сонця і тепла більше, ніж в улюбленій моїй Італії. Який прекрасний, який розкішний день в Малоросії!.. Сірі копиці сіна і золоті снопи хліба отаборилися в полі й кочують його безмірністю…”. “…Мої твори — то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі”. “Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість в руках і грудях…” (22 квітня 1846 р., Рим). “…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, мене ж доля до свого завертає так рідко, що лише
П. О. Куліш. Портрет Т. Г. Шевченка. 1844 р.
серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, — стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив. Коли ще я підбирався до “Тараса Бульби” та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, тверділа думка, що і я українець, що і мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну… Втім, не буду Вас дражнити. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, — це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва”. У сповідальний контекст листів М. Босак умонтовує висловлювання Миколи Гоголя про Тараса Шевченка, добуті з інших джерел: “…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде один лише Бог. Я ж за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі слабким своїм здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць… Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі… Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому не відомі, які не мають думок і щиросердних переконань, керують думками розумних людей. Що означають всі незаконні ці закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшна насмішка над людством? У нас тепер проповідують: одні — чисту демократію, інші — монархію, треті — аристократію, четверті — суміш усього… Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості — землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно” (14 грудня 1847 р., Неаполь). У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння Миколи Гоголя, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального мислителя й духовного подвижника. Його
Т. Г. Шевченко. Портрет П. О. Куліша. 1843 р.
В. А. Тропінін. Портрет М. В. Гоголя. 1830-ті рр.
практичне вчення — життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал — служіння вищій красі, ладові, правді — на основі духовного досвіду свого народу. Провідна ідея його подвижницького життя — просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і взаємодопомогу. М. Босак, компонуючи тексти цієї книжки, зберіг правдивість Гоголівського слова — дотримався його творчого принципу: “Поводитися зі словом треба чесно”.
“…ХУДОЖНИЦЬКОЇ СЛАВИ ГОГОЛЕВОЇ Я НЕ ЗНИЩИВ” Так виповів свою відповідальність за Гоголівську літературну спадщину перший його біограф, текстолог і видавець першого повного зібрання творів земляка “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” в шести томах Пантелеймон Куліш. Ще 40 років тому видатний кулішезнавець і шевченкознавець академік Є. Кирилюк справедливо писав: “У нас і досі недооцінюється ця сторона наукової діяльності Куліша”. І через 20 років після того Н. Крутікова в статті про М. В. Гоголя в УЛЕ жодним словом не згадала про першопрохідництво П. О. Куліша в гоголезнавстві. Зате російські вчені не забувають про Кулішеві гоголезнавчі праці, відзначаючи джерельну цінність двотомних “Записок о жизни Гоголя”, хоч і закидають йому “благоговейно хвалебное” ставлення до письменника. Куліш далекий був від захвалювання Гоголя — просто він на той час найдосконаліше знав творчість генія, вивчивши всі його рукописи, записники, бібліотеку та власноручно скопіювавши всі твори для повного зібрання. М. В. Гоголь також високо цінував талант П. О. Куліша: “Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…” З великою любов’ю до обох письменників, на глибокій джерельній основі та на широкому історично-культурному тлі з залученням маловідомих фактів веде В. Терлецький свої захопливі екскурси в епоху Гоголя й Куліша. Багато дізнається читач нового, дістане добру поживу для роздумів про стосунки відомих людей з кола Гоголевих і Кулішевих товаришів і знайомих. М. Гоголь і П. Куліш — люди гідного родинного виховання, однодумці, які знаходили розраду в дружньому спілкуванні рідною мовою в московській квартирі О. Бодянського. Чужина навчила їх бути обачними, втаємниченими. В унісон із Гоголевим “Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже” Куліш виповів свою настанову: “Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації”.
Нинішній рік багатий ювілеями. 200-річчя від народження Миколи Гоголя за ухвалою ЮНЕСКО відзначатимуть в усьому світі. А в Україні вшановуємо ще й 195-літнього Тараса Шевченка та 190-літнього Пантелеймона Куліша. Подвижницька праця цих трьох великих українців справила потужний вплив на розвиток Українського світу. За всіх відмінностей їхніх особистостей вони лишаються незмінними в добротворенні для рідної України й у прагненні волі для свого народу. Кожен із них писав і діяв так, як веліло його українське серце згідно з життєвою програмою власної душі й суспільним ідеалом. Ці троє чи не найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку індивіда й народу як збірної особи та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності. З ювілейної нагоди наприкінці минулого року вийшло дві цікаві книжки: Микола Босак “Остання загадка Гоголя. Епістолярні ремінісценції” (київське видавництво “Пульсари”) та Віктор Терлецький “Пантелеймон Куліш — біограф Гоголя” (видання Глухівського державного педагогічного університету). Перша “є до певної міри літературною містифікацією”, як зазначено в анотації, друга — плід праці дослідника історії літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
