Абетка відомих імен · “В жодному персонажі я не повторювалась”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ТАМАРА ЯЦЕНКО:
Слово Просвіти, №10 за 2009 рік
Про народну артистку України, актрису київського Молодого театру Тамару Яценко хтось влучно сказав, що це Фаїна Раневська, Нонна Мордюкова і Вуппі Голдберг в одній особі. Зрозуміло, що це порівняння не зазіхає на значення згаданих кінолегенд, а ілюструє різнобарвність, багатогранність нашої талановитої співвітчизниці, якій підвладні гротеск, буфонада, фарс і трагізм.
Її довго намагалися втиснути в амплуа комедіантки. Звісно, своєю Пронею Прокопівною (“За двома зайцями”) Тамара Яценко побила всі рекорди успішності (зіграла приблизно шістсот вистав!), але, на відміну від інших акторів, які “приклеюються” до певних амплуа, Тамара Яценко вдячна Проні, бо саме та зробила її знаменитою, а вона в свою чергу легко від неї дистанціюється і стає колоритно іншою в інших ролях. Тамара Олександрівна народилася в озерно-лісовому селі Горенці неподалік Києва. З братом Володею дні проводила на природі. Сім’я була проста, достаток — дуже скромний, але дітей зігрівала величезна любов батьків і бабусі. Тамарин тато був гармоністом на все село, він і долучив співучу доньку, що вчилась грати на скрипці, до численних виступів на сільських святах. Освіту здобула в театральній студії при Київському академічному драматичному театрі імені І. Франка (1975) і Державному інституті театрального мистецтва у Москві (1990). Починала кар’єру 1980 року комсомолкою Зеленовою, за словами тодішнього завліта театру Віталія Жежери, “таким собі веселим мішком у штанях і береті, дівкоюбудівельницею майбутнього”. На шляху до професії й упродовж творчого життя Тамара Яценко багато перетерпіла і, можливо, тому (звісно, завдячуючи татові з мамою) вона така терпляче-доброзичлива, привітна, ввічлива. — Пані Тамаро, дуже часто актори, актриси бідкаються, що вони заручники певної вдалої ролі. А Ваша кар’єра пішла по висхідній завдяки Проні Прокопівні у виставі “За двома зайцями”. Чи не тяжіє це амплуа над вами, не гальмує? А, може, навпаки, Ви до нього ставитеся спокійно, доброзичливо: “Вважають мене Пронею Прокопівною — і дуже добре”? — Якби була тільки Проня Прокопівна, то, можливо, я сумувала б. До речі, на прив’язку до цього образу чекали друзі й вороги. Друзям подобалася моя Проня, вони не проти, щоб я залишалась нею, а вороги сподівалися, що я актриса однієї ролі: все, вище не підніметься. Але я цій думці не дала довго протриматися. Навіть у ролі Проні Прокопівни була заявка на драматичну актрису. У сцені, де вона говорить: “Ви назнущались наді мною, осоромили на весь Київ, на весь Поділ. Не за ваші магазини — я за вас ішла. Я вас любила” — зал завжди плаче. Мудро і точно поставив цю п’єсу режисер Віктор Шулаков.
Проня у нього драматичніша, ніж в геніальному фільмі “За двома зайцями”, вона ходить по лезі гротеску у відблисках фарсу і трагедії, а не тільки в атмосфері сміховинності-комедії. Режисер цього не побоявся, він не спонукав акторів до перегравання, це штука підступна, коли актор, щоб примусити глядача сміятися, комедіянствує. Роль моєї гротескової Проні Прокопівни органічно ллється, я це відчуваю. Вичавлювати сміх з публіки не треба, якщо вона не віддає, не треба вимагати, іноді провокування сміху відвертає глядача. Після Проні я зіграла драматичні ролі: Елізабет (“Ігри в замку Ельсинор” Н. Йорданова), Баба (“Чудна баба” Ніни Садур), Таня (“Сім жінок Синьої Бороди” О. Володіна). У кожній наступній ролі в мене обов’язково було щось драматичне, і як відзначали критики, в жодному персонажі я не повторювалась, не зіграла Проню, попри те, що мене іноді використовували у виставах, можливо, однакових за жанром. Я Проня лише тоді, коли її граю або хочу її грати, приміром, у монолозі сучасних авторів “Народний депутат”. Коли ж граю мадам Олександру (“Голубка” Жана Ануя), то це сталева мадам Олександра. У “Звичайній історії” Марії Ладо зовсім інший образ — лірично-трагічне поросятко, яке перетворилося на тварину-янгола. Жодної схожості. І це головне. Хоч навіть великим приписували, що вони все-таки однакові. Або згадаймо епіграму: “Ах, Лия Ахеджакова, во всех ролях ты одинакова”. Таких закидів на адресу артистів чимало. Однак самоповторів мені навіть вороги не приписують, і це дуже позитивний момент. — Як на мене, комедійність — найпотужніша, найцінніша Ваша грань. Пригадую геніальну Фаїну Раневську, Зою Федорову, Надію Румянцеву… — Не хочу цих порівнянь, одразу кажу: мені дуже не подобається, коли мене з кимось порівнюють, хоч би які вони геніальні були. Я не комедійна актриса, а різнопланова. Щоб у цьому переконатися, треба бачити мене в усьому репертуарі. Я сказала б так: маю комедійну грань. Хоч моя вчителька Поліна Нятко, яка мене наставляла в студії при театрі ім. І. Франка, одразу сказала: “Звісно, тебе використовуватимуть передусім як комедійну актрису”. А чому? Тому що їх мало. — Справді, а чому коміків так мало? — Бо не всі люблять, не всі вміють над собою сміятись і викликати сміх на свою адресу, бути об’єктом осміяння. Сльози легше викликати, ніж сміх, розсмішити дуже складно, дуже важко. — А чому не подобається, коли Вас порівнюють з Раневською? — По-перше, вона — велика актриса. По-друге, мені цього не дозволяє робити характер, за гороскопом я Лев. Батько вчив: “Краще бути оригіналом Тамари Яценко, ніж копією Фаїни Раневської”. Не треба мені бути копією, не хочу, щоб мене порівнювали, це не заслуга — бути другою Раневською. Хай порівнюють когось зі мною — це інша річ. — Про Раневську ще за життя ходили легенди, байки, всілякі історії. Напевно, і про Вас історії ходять. І які чутки доходять до Вас? — Напевно, час наш занадто лихий, бо іноді про мене таке розповідають, що аж стає страшно. Що я підкуповую цілі глядацькі зали, щоб мені аплодували на моїх сценах, дарували квіти, підкуповую журналістів. А ще я, виявляється, ледь не алкоголічка. Хоч ніколи не п’ю, не палю, від мене не почуєш брутального слова (як, наприклад, від Фаїни — вона любила міцне слівце), мене делікатно виховували. Не витримала єдиний раз, коли перед виставою по-єзуїтськи довели образами до кипіння. Злостиві “легенди” виходять з вуст деяких працівників театру, які проти того, щоб була така актриса, як Тамара Яценко. Вони не хочуть мене визнавати яскравим явищем, як визнають глядачі й преса, навмисно розпускають чутки. Наприклад, у виставі “Голубка” роль Олександри, яку грала я, згодом зіграла інша актриса. Після того деякі “доброзичливці” заляскотіли язиками: мовляв, колега так мене переграла, що я через свою акторську неспроможність повинна подати у відставку. Ось такі розмови. Коли це чую, отримую велике задоволення від сміховинних дурниць, тим більш, що не страждаю відсутністю самокритичності. — Я сам бачив, у якому захваті була публіка від “Голубки” і Вашого образу й можу засвідчити: це органічно і переконливо. — Здебільшого до мене доходять історії зі знаком плюс. Мої глядачі — суцільна любов, вони все про мене знають, можуть розповісти про моє особисте життя, стежать за моїм розвитком. Сьогодні кілька разів підходили: “Я вас обожнюю”. Поганого від глядачів ще не чула. Хоч, ні, був випадок. Якось під час виборчої кампанії в наметі стояли дядьки від якоїсь партії, вони були напідпитку і відреагували на мою байдужість до рекламних папірців реплікою: “О, клоун пішов”. Для когось актор — це, звичайно, клоун. Але такий уже у нас менталітет, до цього слід ставитися врівноважено, не треба ображатися: це схиблені або хворі люди, їм кинули грошенят, ось вони біля тих наметів і стояли, керуючись принципом “хто більше гавка, в того більша ставка”. — Неймовірно сумую, що кінематограф не використав такої колоритної актриси як Тамара Яценко. — Йому видніше. А що вдієш. Хоч режисери часто хочуть знімати мене, та продюсери, які фінансують проекти, пропонують своїх людей, вони думають, що гроші все роблять: кому заплатив, той може зіграти. У цьому і помилка, тому тепер і кіно таке. Знана режисерка запросила мене на роль завідувачки будинку відпочинку чи санаторію, яка просто для мене написана, — там був перегук із сьогоденням теми про Герасима і Муму (в одній зі сцен моя потенційна героїня так і казала своєму помічникові, такому собі Герасиму: “Ще побачу тебе з Муму — тож і тебе тут не буде”). Однак відомий продюсер захотів знімати іншу актрису. А що зробиш, панам видніше. Там якась дружба, інші погляди на життя і мистецтво. Ця режисерка місяць не знімала, була шокована. Але вона людина залежна, відмовлятися неможливо, її найняли — це робота, треба знімати того, кого дадуть. — Це колись режисер обирав і вирішував, кого краще знімати, а тепер все вирішує грошовий мішок. — Авжеж, усе вирішують “продюсьори”, на жаль. Втішаюсь фразою мого брата: “Якщо я не потрібен мистецтву, то на фіга воно мені”. Якщо я не потрібна такому кіно, то ще треба з’ясувати, кому від цього гірше. З іншого боку, мимохіть пригадую мудрі слова Фаїни Раневської: “Знятися в поганому фільмі — це як плюнути у вічність”. Можливо, доля оберігає мене від тих плювків. Хоч
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
