Шевченкіана · “Його любили й ненавиділи в усі часи. Любило все чесне, розумне, благородне незалежно від національності. Ненавиділи моральні виродки”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
П(Р)ОЧИТАННЯ АПОСТОЛА ТАРАСА В КИЄВІ
Слово Просвіти, №10 за 2011 рік
І то треба ж було такому статися — приїхали до нас у гості родичі, з далекої Росії. Кілька років не були на Батьківщині. І захотілося їм пройтись-проїхатись у Києві Шевченковими місцями. Як з’ясувалося, у Києві із 1200 туристичних фірм не знайшлося жодної, яка б провела нам таку екскурсію. Довелося самому стати і гідом, і екскурсантом.
Микола ЦИМБАЛЮК
— Напевно, немає жодного народу в світі, де б з такою шаною і побожністю ставилися до свого поета. Колись в українських ро# динах його “Кобзар” завжди ле# жав на покуті під образами поруч Біблії чи Євангелії. Цю книгу батьки нерідко додавали до поса# гу нареченої, синові, що одружу# вався — у спадок як найкоштов# ніший скарб. Із дня виходу пер# шого видання “Кобзаря”, 1840 року, і понині наклади його творів сягають кількадесят мільйонів. Не помилюсь, якщо скажу: по кілька примірників на родину. Впродовж історії кожна влада чи політична сила не могла оминути його Слова, намагалася викорис# тати в своїх інтересах. Його люби# ли й ненавиділи в усі часи. Люби# ло все чесне, розумне, благородне незалежно від національності. Ненавиділи моральні виродки. Останніх, слава Богу, одиниці. На жаль, Миколи І і Дубельти сьо# годні не перевелися. Вони не тільки за кремлівськими мурами, а й у нас, у Києві. Вони знову при владі: сидять у парламенті, мініс# терських кріслах. Сьогодні вони як злодії, застукані на гарячому, істерично верещать про “націо# налізм”, “український фашизм”, намагаються відвернути увагу від себе, — не втримався я, вислов# люючи гостям наболіле. Вислизнувши з суцільного потоку іномарок, за мостом Па# тона звертаємо на паралельний Столичному шосе в’їзд до Виду# бицького монастиря. На узбіччі встигаю кинути погляд на біл# борд із рекламою ресторану “Мо# настирська трапезна”. Здається, саме тут, з цього місця, і малював Шевченко свій офорт “Видубицький монастир”. Тоді дніпрова вода доходила до самої гори. Було це 1844 року, під час першого його повернення в Україну після тринадцятирічної розлуки. — Знаєте, — розказую далі своїм супутникам, — мені зрозу# міле та близьке його почуття по# вернення на батьківщину. Замо# лоду мені всього два роки довело# ся бути за межами України. Пам’ятаю, уже повертаючись, як тільки потяг перетнув кордон — це було в Чопі, — в душі творило# ся щось неймовірне: хотілося впасти навколішки на рідну зем# лю і цілувати її. Як тут не згадати поетове з його “Гайдамаків”: Сини мої! орли мої! Летіть в Україну — Хоч і лихо зустрінеться, Так не на чужині. Незадовго до від’їзду в листі до Г. Тарновського він писав: “Я… чортзна#що! Не то роблю, не-то гуляю, сновигаю по оцьому чортовому болоту та згадую нашу Україну. Ох, якби#то можна було мені приїхати до солов’я… (тобто під кінець травня)”. Вже тоді у нього виникла ідея видавати “Живописну Україну” — серії ма# люнків із текстівками. Картини славного минулого, народного побуту, чарівної вкраїнської при# роди мали примусити людей ду# мати, пробудити їх національну пам’ять, гідність. О, скільки тих славних сторінок! І воскресали в його уяві облога Буші, і руйну# вання Меншиковим Батурина, побиття Виговським москалів під Конотопом, і перемоги “за волю і віру” Хмельницького… А то дурень розказує Мертвими словами Та якогось'то Ярему Веде перед нами У постолах. Дурень! дурень! Московський тракт, що про# лягав через Чернігів, Бровари, упирався в Дніпро. Навскоси від Видубичів, поблизу нинішнього моста Патона, була переправа. У долі Тараса вона, як межовий стовп — далеко позаду, за хуто# ром Михайлівським, Московщи# на, попереду, правіше, через Не# водницькі ворота, в’їзд до серця України, а лівіше — один із най# старіших духовних центрів. Видубицький монастир виник у другій половині ХІ століття на місці “видибання” дерев’яного ідола — бога Перуна. Наші предки вважали його володарем блиска# вок і грому, покровителем воїнів. Із прийняттям християнства князь велів скинути його в Дніп# ро. Але він виплив біля підніжжя гори, де зараз зливається з небом голуба маківка собору Юрія Пере# можця — Архистратига Михаїла. Крізь монастирську браму простуємо далі. Під стінами хра# му могили. Біля одної зупиняємо# ся. Тут поховано великого україн# ця#педагога Костянтина Ушин# ського, який на десять років піз# ніше Шевченка народився і по# мер (1824—1871). Як і поет, він не любив оте “болото” з його духом — Петербург, і лише наприкінці життя йому вдалося вирватися звідти і оселитись у Києві, на Та# расівській вулиці. І той — вчо# рашній кріпак, і той — дворянин за одне виступали — за право сво# го народу вчитися рідною мовою. Заходимо в церкву. — Хатітє купіть свєчі? — запо# бігливо і смиренно запитує тор# говка. Ставимо свічки, молимося. “Тарасе, Тарасе…”. — Давайте зайдемо в ресто# ран, пообідаємо, — пропонують гості, вийшовши надвір. — Ціка# во ж, на рекламному щиті напи# сано, що в “Монастирській тра# пезній” усі страви освячені. У сінцях тісненько. У вітринах, під склом, археологічна експози# ція, напевно, викопані під час ту# тешніх розкопок люльки, панагії, хрестики, пощерблені амфори. На стінах простенькі олійні пейзажи# ки. Шевченкового офорта (копії, звичайно) серед них нема. — Це у вас копії, чи оригіна# ли, — перепитую у дебелих хлоп# ців за стійкою роздягалки. — Оріґінали… Что єщо ви ха# тітє? — нетерпеливо і непривітно кидає один із них. Вибачившись, ми гуртом із траурним настроєм виходимо. Якось усім одразу розхотілося обідати. Наступною у нашому маршру# ті — Аскольдова могила. За літо# писом, на цьому місці 882 р. князь Олег підступно вбив перших відо# мих руських князів Аскольда і Ді# ра. Одного з них нібито було тут поховано. На місці дерев’яної 1810 р. збудовано цегляну церкву# ротонду. За совітських часів її пе# ретворили на парковий павільйон. Зараз тут тривають ремонтно#опо# ряджувальні роботи. У Свято#Ми# колаївському храмі, який переда# но греко#католицький громаді, править священик о. Ігор. — Увечері ми відслужимо па# нахиду по нашому пророкові — Тарасові Шевченку, — розповів отець Ігор. — Потім усю ніч, із 9 на 10 березня, в храмовому бу# динку (за сто метрів звідси) чита# тимемо “Кобзаря”… “Як акафіст”, — майнула думка. — А ще ми хочемо поставити хреста на тому місці, — продов# жував він, — де Шевченко стояв і малював “Аскольдову могилу”. І взагалі, на цьому місці кожна п’ядь землі — священна. Він сказав істинну правду. Здавна тут було міське, потім вій# ськове кладовище. У цій землі знайшов свій спочинок прах мо# лодих захисників Української На# родної Республіки — героїв Крут. Тут було поховано нащадка старо# винного козацького роду Василя Тарновського, мецената, колекці# онера, засновника Музею україн# ських старожитностей у Черніго# ві. Завдяки йому збереглося бага# то шевченкових матеріалів. На цих кручах Дніпрових, як і по всій Україні, воля наша Кров’ю вона умивалась! А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. По Парковій дорозі ми спус# каємося до Хрещатика, підіймає# мося по Трьохсвятительській до Олександрівського костелу, збу#
Фото Олеся Дмитренка дованого у стилі класицизму. Він мало не ровесник поета — його будівництво розпочали 1817 р. Та# ке враження, ніби Шевченко ма# лював його зовсім недавно — на# стільки час не зітер характерні ри# си класицизму цього католицько# го храму. Чого не скажеш тепер про дух у цих стінах. Колись Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели… Шевченко неодноразово звер# тався до теми українсько#поль# ського розбрату. В “Єретику” гостро засудив аморальність рим# ського папства, яке спотворило християнську любов до ближньо# го. У “Гайдамаках”, інших віршах покладає вину за розпалювання ворожнечі на католиків#єзуїтів. Хоча й православ’я він не милує: московських попів не любив не менше, ніж ксьондзів. Душа його не сприймала похмурого раб# ського духу “візантійщини”, під# силеного азійським фанатизмом. Це була не та релігія вольнолю# бивих козацьких предків — після підпорядкування (після смерті Богдана Хмельницького) Київ# ської митрополії Московському патріархату. Живий дух віри по# чав зникати, демократизм Цер# кви поглинає бюрократична цен# тралізація. Московська церква вироджується у войовничий при# даток царської корони Російської імперії. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі, Раби німії поклонялись. Оглянувши відновлений Ми# хайлівський монастир, мимо від# литого у бронзі символу “хах# лацької” неповноцінності — пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову, спускаємося на По# діл. Тут, на розі вулиць Костянти# нівської і Хоревої, в будинку Дво# рянського училища Шевченко, тоді вже “вільним художником”, вдруге зустрівся з П. Кулішем. За твердженням О. Кониського, са# ме тоді у дружніх, відвертих роз# мовах виникла ідея створення Кирило#Мефодіївського брат# ства. Поезія поета спрацювала як детонатор. За словами Куліша, нові твори Шевченка “здалися йому якимсь відкриттям з неба”. Перед ним був уже “не кобзар, а національний пророк”. Таке ж приголомшливе враження спра# вила поезія і на М. Костомарова, який був неординарною, високо# інтелектуальною особистістю… За матеріалами слідства Тарас Шевченко нібито не належав до членів братства. Але дивує те, що його було покарано найжорстокі# ше. Гадаю, річ тут не тільки в осо# бистій образі вінценосних…. А потім у нас був Вишгород. Приїхали, подивилися… Згадали його акварель, змальовану з ту# тешніх руїн колись величного Межигірського монастиря, де ос# танній кошовий отаман Січі За# порозької Калнишевський збуду# вав Петропавловську церкву. Зга# дали Шевченкові слова з листа до Кухаренка, що був він “і в Межи# горського Спаса, і на Хортиці, і скрізь був і все плакав, бачучи, як сплюндрувала нашу Україну ка# тової віри німота з москалями; бодай вони переказилися”. Повертаючись назад у місто, зупиняємося на Поштовій площі перед відбудованою церквою Різ# два Христова. Шпиль дзвіниці чимось нагадав нам петербурзьку Петропавлівську фортецю, де ка# рались, мучились, але не каялась українські козаки і їхні гетьмани, не один Полуботок, не один Кал# нишевський. Під час перепохо# вання навіть тут, на рідній землі, довелося звертатися за дозволом до генерал#губернатора, а потім до митрополита, щоб відспівати Тарасів прах. Року Божого 1861#го, 7 трав# ня, київська молодь, студенти, впрягшись в похоронні дроги, са# мотужки везли труну свого апос# тола#пророка до пароплава. За ними — майже весь університет, професура і сила#силенна публі# ки. Були тут всі — і українці, і по# ляки, і росіяни, і серби. Вся набе# режна була запруджена народом. Йшли кілометрів з п’ять, до того перевозу біля Видубичів – …до Харона — Через Лету бездонную Та каламутную, щоб “переплисти, перенести і сла# ву святую — молодую, безвічную”. Сьогодні навіть звідти до нас долітає його пристрасне: Молюсь, господи, внуши їм Уст моїх глаголи…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
