Про-читання · “Центральна авторська інтенція: створити історичний національний міт України, єдину світоглядну модель надісторичного буття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Ф ФООРРУУММ РРООММААННАА
Слово Просвіти, №10 за 2011 рік
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Можливо, в цій збірці читач не знайде нових модуляцій на рівні форми поетичної матерії, можливо, ця збірка видасться трохи пафосною і політично заангажованою, і хтось навіть діткне, що знову маємо політичні прокламації, а не мистецтво. Пригадую, як колись Микола Вінграновський за рік чи два до смерті казав, перебираючи в шухляді свої вірші: “І те не поезія, і те погано”. Бо все це вкорінене в політичні переживання. З іншого боку, виникає парадокс, який найчіткіше було оприявлено в польській літературі початку ХХ століття, зокрема ще в Молодій Польщі. І Станіслав Пшибишевський у “Confiteor”, і Станіслав Виспяньський у драматичних творах сходилися в одному: якщо душу митця непокоять проблеми його народу і він у художній площині являє їх читачеві, то в такому разі твір, який відлунює цим болем, аж ніяк не може бути другосортним, невартісним, суто ідеологічним. Душа — не лише світ ілюзії, вигадки, це й екзистенційні страждання, питання власного існування. І якщо це питання має націософське підґрунтя, то це не руйнування естетики, а вияв тої-таки поетичної душі. Нову збірку Романа Лубківського “Forum Romanum” побудовано за особливою логікою: від давнини до сьогодення, від історичної величі до нинішньої політичної мізерії, від часів лицарства і князівства, від паритетного діалогу з Європою до манкуртства, цинізму сьогоднішніх реалій. Ніч масок плавно перейшла в епоху. У розділі “Гроно балад” історична візія спроектована в часи Данила Галицького, Богдана Хмельницького, на площину історично-визвольних змагань з доблестю і гідністю тих, завдяки кому Україна нині є самостійною державою. На просторі між Заходом і Сходом, — Од Чорномор’я до кряжів Карпат, — Недобрі вісті бродять перебродом, Тривоги тінь нависла над народом: Пішов на Русь загарбник-супостат. (“Корона Данила Галицького”) Поезія Романа Лубківського виростає зі світової та української культури. У цій збірці
Марія КУЧЕРЕНКО
“Перо Маат” — зовсім крихітна за форматом книжечка з екзотичною назвою (Маат — єгипетська богиня правди й гармонії) і викличною обкладинкою (відвертий образ жіночої оголеної душі пензля Сальвадора Далі), котру, як пояснила сама авторка Лілія Максименко, зручно читати в транспорті — шалений ритм життя спонукає саме до такого способу читання. Чи не через свій “непоказний” формат ця книжка так і не увійшла до короткого списку претендентів на “Книгу року Бі-Бі-Сі”, загубившись поміж поважних, обсягових творів. Не можу погодитися з письменницею: “Перо Маат” — не “дорожнє чтиво”, її можна читати тільки наодинці, тільки цілком абстрагувавшись від навколишнього світу. Дивні відчуття залишає ця книжка по собі: якоїсь болісної незахищеності, душевної оголеності, що часом межує із садо-мазо. Такий собі відкритий масаж серця… Жорстка, не по-жіночому сувора проза, часом жахлива у своїй правді життя, карбовано-лаконічна, здатна-таки по-справжньому діткнути за живе… Сама письменниця зізнається: “Письменник рятує й себе інколи, можливо, навіть від божевілля, бо накопичується дуже багато драматичного. А якщо не накопичилось, тоді писати не треба”. Проте критична маса людського страждання так і не спричиняє вибуху. Навіть найлютіші терзання виливаються у життєві констатації, і саме ота незбагненна розміреність, той позірний спокій заганяють у душу зашпори, як від лютого морозу. “Немає в світі нічого більш негігієнічного за саме життя”, — стверджував Томас Манн. Однак персонажі Лілії Максименко не звикли нарікати — життя таке, як є, і хочеш того чи ні — мусиш борсатися у його нечистотах. Бо кожен по-своєму, якщо не зрозумів, то відчув жорстоку істину: світ для самотньої душі герметичний. Часом життєві колізії героїв “Перо Маат” — це пережите самою письменницею особисто. Мабуть, тому її проза настільки художньо переконлива, що інколи дивуєшся — Господи, чи не про мене це… Одна з таких історій — історія боротьби безіменної героїні з оповідання “Перо Маат” за свою нелегку любов, у якій вгадується доля самої письменниці. Калейдоскопічність композиції. Калейдоскопічність доль, де
Лубківський Р. Forum Ro- manum. Поезії. — Львів: СПОЛОМ, 2009. — 316 с.
наявний інтертекстуальний діалог із Франком, Богданом- Ігорем Антоничем, Лесею Українкою, Василем Стусом, Тодосем Осьмачкою, Дмитром Павличком… Цікавий вірш “Різдво переселенське” Лубківського, що перегукується з віршами “Різдво” й “Коляда” Антонича. Лемківському поетові вдалося художньо переконливо передати біль матері, яка втратила Сина: Ясна Пані (Ясна — тобто чиста, непорочна) не може вберегти від тяжкої долі свого Сина. Вона може лише оплакувати Його, як оплакують за народними звичаями небіжчика. У Романа Лубківського ця апокрифічна історія переосмислюється: трагічний фінал дає надію на Воскресіння… Теологія книжки перебуває у просторі сакральних текстів (Біблії), народного опоетизованого міфу, фольклору. Мені ж здалося, що вірш “Моління про чашу” останнього поетичного циклу “Forum Romanum” перегукується з віршем “Україна” Т. Осьмачки, що постає на переосмисленні “Слова о погибелі Землі Руської”. О світло світла і украсно прикрашена земля Руськая! І багатьма красотами дивуєш ти: озерами численними дивуєш ти, ріками і криницями освяченими… І в Тодося Осьмачки:
Шляхи мої неміряні, гори мої не важені, звірі мої не наджені, води мої не ношені… У поезії Романа Лубківського часто наявна непритлумлена надія ліричного героя, що “пропалий час” можна віднайти. Пропалий час — одна з основних концепцій цієї поетичної збірки. За годину до опівночі Зупинився час Через якусь батарейку Що з тим пропалим часом?
Покотився мов ртуть Засів у шпарах Підлоги Втрачене не повернеш (“За годину до опівночі”) Власне, час після Майдану — це для поета втрачений час. Втратили його ті, хто прийшов до влади з народної волі. Майдан — це ба навчитися жити”. І тільки Любов здатна на фантастичний прорив із цього фаталізму, із цієї духовної герметичності. Письменниця акцентує увагу на побутових деталях, які, проте, для головної героїні не є деталями, а щоденним життям із його відчайдушним борсанням, боротьбою за право на життя і любов у суспільстві, де нічим дихати, як динозаврам за доби мезозою. Та й попри перемогу над смертю нема в цій історії класичного “геппіенда”, сама письменниця вкладає в це калічене слово добрячу жменю іронії: “А тепер можна було бі про геппіенд, який розтягнувся на кілька років. У ньому було чимало жахів (читай перший розділ цього опусу, в якому про те, що пенсія по догляду за тяжкохворим, який потребує постійного догляду, в державі нашій не дотягує і до п’яти гривень на місяць). Проте… чи не досить?” І справді, душі, вкрай виснаженій боротьбою за виживання, д о с и
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
