Читацьке віче · “Імперії було потрібне уніфіковане населення, насамперед, для використання у війнах”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ЗНЕМАГАЛА БЕЗ УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №10 за 2011 рік
Тетяна БОНДАРЕВСЬКА, член НСЖУ, с. Суха на Полтавщині
Невже, щоб відчути гордість за належність до певної нації, біль і смуток від страждань своєї Вітчизни, радість від почутого рідного слова, пісні, дотику до рідної землі, обов’язково їхати на чужину? Проживаючи в місті Цхалтубо, що в західній Грузії, я вповні зрозуміла глибину своєї любові до України. Кожна клітинка мого тіла, кожен нерв пульсували по-українськи. Іще пройнялася симпатією до грузинів, які, як могли, протестували супроти зросійщення. Візьму окремий випадок. Заходжу до овочевого магазину на вулиці Зураба Церетелі. У просторому залі морква, картопля, буряки, капуста — горами. Якась росіянка копирсається в капустяній горі. — Сколько это будет стоить? — А чєго роєшся? Мене настільки знітило грубе звернення здорованягрузина до жінки, що втрутилася в розмову. Розпалилася так, що захищала оту білявку українською, примішуючи знані мною грузинські слова. Продавець під мою тираду розпливався в усмішці. — Хохлушка, — резюмував для себе. А потім уже — до мене: “Вы чего хотели?” Це було сказано приязно. Я змовкла. Підбирала борщовий набір овочів довго і спостерігала за продавцем. Та й тіні роздратування не помітила. Проводжав мене господар із магазину доброзичливо і запитав: — Давно в Цхалтубо? — Три місяці. — І вже стільки наших слів знаєш! А деякі росіяни народжуються, живуть на нашій землі і не вважають за потрібне знати нашу мову! Ось у чому причина нелюбові до людей, що зневажають мову народу, гостинністю якого користуються. А то ще й насильно нав’язують свою культуру. За вісім місяців мені вдалося досить непогано, як для спілкування на побутовому рівні, вивчити грузинську. Моїми добровільними вчителями були чотирирічні хлопчики Гія
Джугелія і Сергійко Тимошенко. Я, завдячуючи їм, пізнавала Грузію. Вони із захопленням слухали мої розповіді про Україну. Гія познайомив мене зі своїми дідусем і бабусею. Дідусь Давид Зурабович — найстаріший із цхалтубських сванів, повідав мені, що в сиву давнину одна родина укрів, яку переслідували кочовики, прийшла на Закавказзя і схоронилася високо в горах. Та й осіли там. Нареклися з часом сванами. Траплялися в моєму житті і прикрощі, хвилини розпачу та зневіри. Тоді йшла до річки і розмовляла з НЕЮ українською, співала ЇЙ своїх рідних, чутих від мами, бабусі, дядька пісень. А якось у сварці між сусідами стала на захист старенької бабусі. І знову, в запалі не помітила, що мовлю рідною. Жінка, яка атакувала, заніміла. А потім: “То ти українка?” І це сказано чистою мовою мого краю. З болем і радістю.
Колаж Олеся Дмитренка
Виявляється, вона уродженка Одеси. 1929 року батьки бабусі Каті, сім’я адмірала Волкова, намагалися емігрувати морським шляхом до Англії. Корабель потонув. Катерина Волкова на той час уже мала свою сім’ю. І тому залишилася в Одесі. 1932 року народила сина. 20 грудня цього ж року її чоловіка — інженера кораблебудівельного заводу, за необачне слово забили на вулиці, як ворога. По тому голодувала з немовлям. Випадково зустріла колегу вбитого чоловіка, який розповів, що багато хто з їхнього оточення помандрував до Грузії. Там — не голодно. Прийшла додому, зібрала приховане золото: монети, чарки, прикраси. Взяла якісь пожитки і вирушила з малюком у невідомі краї. За дорогоцінності по дорозі вимінювала харчі, переважно гнилі буряки. Їла сирими. А семимісячного синочка поховала на узбіччі шляху неподалік Росто-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
