Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · 6 березня в Інституті декоративно-прикладного мистецтва ім. М. Бойчука відкрилася ювілейна виставка Володимира Прядки з нагоди його 70-річчя. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Честь для себе, славу — Батьківщині!

Слово Просвіти, №10 за 2012 рік

Микола ЦИМБАЛЮК “Я тут народився” …Ще й року йому не було, коли батько, перед початком Букринської операції, закутавши немовля у кожух, по льоду, через Дніпро подався до тестя на лівобережну Черкащину, в Чорнобай. Дитяча пам’ять вихоплює з давнини років як найдорожче згадку про Святвечір у Ходорові, коли бабуся спекла кілька картоплин (якою ж смачною вона була!), у клуні критий “скурами” великий віз — мажа, якою прадід по сіль у Крим їздив, чумакуючи. — Ми з дідом, — розповідає Володимир Михайлович, — (мені тоді було років одинадцять) їздили по дерево на сволок до хати. А там степ широчезний, не так як у Ходорові, тож дерев не було. Їздили до Дніпра, ближче до с. Ялинці, що біля гирла Сули, — звідти родом дід із бабою. Тепер там море Кременчуцьке, людей виселили, розігнали. До схід сонця на волах виїхали, а повернулися, коли вже глибокі сутінки вкрили землю. Так я стільки світу побачив! За його пам’яті, ще у війну, в Ходорові церква стояла: козацька, старовинна, з товстезного дубового бруса складена без жодного цвяха. Коли сонце за Дніпром сходило, то далеко аж на лівому березі п’ять маківок її видко було — над рікою, на високій горі стояла. А як задзвонять на дзвіниці, той у Переяславі було чути. Знищили цей безцінний витвір дерев’яної архітектури. Але не знищити пам’ять людську. За існуючими знімками з альбома відомого історика-краєзнавця, професора Київського університету Г. Г. Павлуцького, за два тижні Володимир Михайлович відтворив олією на полотні ту церву на тлі мальовничого пейзажу і підписав: “Я тут народився”. Скульптура — це скіфські баби Володимир Прядка як кожна талановита людина — оригінал. На його думку, талановитість не передається генетично. Все залежить від умов, у які потрапляє людина. Оточення (природне й людське) формує світогляд, життєві цінності й духовний космос особистості. “Чому серед вихідців із села так багато талановитих людей? — запитує і сам відповідає. — Бо селюки виховуються в оточенні краси природи, на глибинних народних традиціях, знають ціну важко заробленого шматка хліба”. З нотками щему згадує, як співали колись на селі. — Пам’ятаю, йдуть із сапками дівчата в поле працювати — співають. Вертаються з роботи стомлені — співають. Це не тільки молодість, це пружина якась у душі українців закладена. Завдяки цьому народ зберігся. Володимир Михайлович душа поетична. Вчився у 117-й школі (тепер це гімназія ім. Лесі Українки), що на Лютеранській. Жила родина на Хрещатику, де батькам 1954 р. дали квартиру. Вони обоє будували метро. Батьки давно запримітили Володині здібності: малював, із пластиліну любив ліпити, — тож повели його в художню школу, ту, де нинішня Академія мистецтва й архітектури (будинок колишньої Київської духовної семінарії), на Вознепоему “Мойсей”. Слова Каменяра: “Народе мій! Як тебе вивести до кращого життя…” сприймалося тодішньою молоддю з особливим піднесенням і розумінням. Молодь, як стверджує Прядка, в переважній більшості не була національно байдужою, все зачіпало й западало глибоко в душі. Це був час хрущовської відлиги. Але все це, переконаний Володимир Михайлович, Москва зробила не стільки для зміни політичного курсу, скільки для того, щоб В. Прядка з бандурою, виготовленою власними руками виявити інакомислячих. У середині 1970-х почалися репресії. Національно свідома інтелігенція виступила на захист арештованих і проти закритих судів. Один із листів підписав і Прядка, а під листом 139-ти його підпису немає, бо тоді він був у Москві на всесоюзній виставці образотворчого мистецтва. У Москві його вперше заарештували. Це трапилося в Манежі, на грандіозній ретроспективній виставці, присвяченій 30-річчю Ковка “І я б заснув, так думи прокляті...” дійсності. Тоді він уперше почув “Пройдьомтє!”. Його того разу відпустили після допиту, врятувало, що він був киянином. 1966 р., уже в Києві, він знову почув оте холодно-ввічливе “Пройдьомтє!” в художньому інституті, напередодні випуску. Його завезли на Короленка, 33. Цілий день тривав допит, але нічого путнього для себе так і не вичавили. Поінформовані були добре — пригадали все: участь у КТМ, як ходили з колядками до Антоненка-Давидовича, Олеся Гончара, Гмирі та інших, про зустрічі на квартирі Перевальського з Світличним, навіть про козацький оселедець не забули, з яким він ходив майже два роки. “Ми всьо знаєм, ми вас пасадім!”, — у нестямі верещав синьопогонник. “Увага” з боку органів до Прядки не пройшла непоміченою. Дехто із запопадливих викладачів, та й студентів, пророкували провал захисту дипломної. Його робота — скульптура Лесі Українки як символ незламного революційного духу на хвилі, що стрімко здіймається вгору, ідею якої він підкріпив ще й полум’яними рядками, продекламувавши “Треба твердо нам в бою стояти…” комісія сприйняла і схвалила. “Я був гранітником, — скаже Володимир Михайлович. — Для мене степова скіфська баба більше вартувала ніж будь-яка роденівська скульптура”. На жаль, його робота не взяла участі в конкурсі на спорудження пам’ятника Лесі, який виграла Галина Кальченко. Монументальні експерименти Зробивши кілька непоганих робіт, які схвалили замовники, скульптор Володимир Прядка змушений був перекваліфікуватися. Тим паче, що Іван Литовченко запропонував: “Хочеш зі мною попрацювати?”. І він не без задоволення став його напарником. Спільних робіт було чимало. Кілька проектів вдалося реалізувати на Східній Україні. Зокрема в центрі Донецька створили експериментальне панно 12х4 метри з гранітного модуля, з використанням нержавіючої сталі на сюжет “Земля Донецька”. Ескіз роботи виконували, використовуючи пластику. Це був свіжий, незвичайний підхід до розкриття теми, дана робота й сьогодні — класичний зразок для вивчення архітектури, монументальної практики. 1968 р. виготовили чотири мозаїчних рельєфи на Палаці урочистих подій у м. Олександрія. Один із них — два обличчя в профіль на тлі сонця-жовтка. Навколо — біле тло з фігурами оточення. Роботу опублікували в московському журналі “Декоративное искусство”. Литовченко з Прядкою започаткували не лише філософсько-мистецький підхід до створення сюжетів, а й почали застосовувати нові технології, нові ефекти. Їх запросили в Москву поділитися досвідом. Згодом приїхали навіть із далекого Сибіру, де бракувало талановитих художників, із заманливими пропозиціями та обіцянками “довгого рубля”: “Весь Сибір буде вашим!”. На що Володимир Прядка відпо- Розповідають, що якийсь швейцарець-бізнесмен, який уперше побачив ці місця, захоплено вигукнув: “Та це ж маленька Швейцарія”! Не знаю, чи приваблювали з давніх-давен кого-небудь Альпи, бо землі Подніпров’я, як і вся Україна, завжди були об’єктом зазіхань хижих сусідів. Недаремно ж із найдавніших часів, ще до не першого державного утворення предків українців — Київської Русі тут проходила Дніпровська, Пороська, Посульська лінія оборони від диких північно-східних орд, і тягнулася від Прип’яті аж до самого Руського (Чорного) моря. На полях ще й досі можна побачити скіфо-сарматські кургани, трипільські городища і над самим Борисфеном-Дніпром — городища києво-руських часів, зокрема Вишгород, Іван-гора (Ржищів), Чучин, Сар (Ходорів). Буквально поруч Ходорова, трохи нижче, за порогами, був Трахтемирів, де було засновано першу козацьку січ. Отож родила ця земля не лише мужніх воїнів, а й працьовитих хліборобів, талановитих митців. Сімдесят років тому народився тут і дійсний член Академії мистецтв України Володимир Михайлович ПРЯДКА.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин