Шевченкіана · “Кобзар” відкриває глибокі ведичні знання, яким уже понад сім тисяч років”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Сонячний бунтівник із великої космічної хати
Слово Просвіти, №10 за 2012 рік
Я народилася неподалік Моринців. Але у шкільні роки нас жодного разу не повезли на екскурсію на “подвір’я до Тараса”. Возили в Уманську “Софіївку”…
Валентина СЕМЕНЯК9ШТАНГЕЙ, член НСЖУ
Щороку весна нагадує мені про Тараса, про незбагненну могуть його Слова. І тоді стає святочно на душі, радісно на серці. Березневий розвой у природі спонукає до незвичних філософських роздумів. Ось і цього разу весна нагадує мені про Тараса в особливий спосіб. У мене вдома є два “Кобзарі”. Вони не схожі між собою. На “Малому Кобзарі”, видрукуваному у видавництві дитячої літератури “Веселка” 1976 року, є дарчий напис: “За відмінні успіхи у навчанні та зразкову поведінку на честь 1-го Травня нагороджується учениця 5-го класу…” і далі — підпис директора моєї рідної Мошурівської школи, що на Черкащині. Від якої, до речі, до Тарасової Кирилівки — рукою подати. А другий “Кобзар” я купила, коли навчалась у столичному університеті на факультеті журналістики. Пам’ятаю, як на одній із пар професор Василь Васильович Яременко, який викладав у нас історію давньої української літератури, оголосив: “Швидко на Хрещатик, там у книгарні є ювілейне унікальне видання “Кобзаря”. До вечора можуть розкупити”. Це й справді було унікальне видання, яке випустило у світ до 170-річчя з дня народження Тараса Григоровича видавництво художньої літератури “Дніпро”. Наклад 50 тисяч, недостатній навіть для Києва. Ілюстрації та макет заслуженого діяча мистецтв УРСР Олександра Данченка, вступна стаття Олеся Гончара. Грубезна книжка на 605 сторінок! Видання настільки оригінальне й привабливе, що я не втрималась, — і почала знову перечитувати. Помітила, що поет майже у кожному творі вживає слово “доля”. По-різному. То нарікає на неї, то дякує їй, то звертається із запитаннями, то виливає їй свої жалі… Але в кожному випадку поет невід’ємний від неї так само, як вона від нього і сприймає як данину. Доля… У “Кобзарі” Тарас Шевченко вживає це містичне слово аж…175 разів!!! І лише кілька разів — недоля. Навіть у поемах, які написані російською мовою, а це “Тризна” і “Слепая”, він двічі пише “судьба”, а слово “доля” — аж сім разів! Судьба — від дієслова “судити”. Згідно з індуїстською традицією (багато подорожуючи останнім часом Індією, маю власні спостереження), тлумачення дуже просте. Доля мовою санскриту звучить як карма. Це закон причин і наслідків. Кожна дія має наслідок — подобається вам це чи ні. Добра дія дає добрий результат, погана — поганий. “Народження — це результат карми, не відпрацьованої до моменту смерті у попередньому житті. — Ідеться у “Книзі таємниць. Шлях самопосвячення”. — Існує думка, що карма — це доля або рок, фатальність або неминучість, “відбита на чолі”, яку треба відпрацювати. Уникнути цього неможливо. Але люди забувають про те, що це написано їхньою власною рукою, це писав не хтось інший. І рука, яка написала це, може все й стерти”. В Україні кажуть: “Що посієш, те й пожнеш”. Ці слова належать Ісусу Христу. Вони також несуть у собі закодовану інформацію про карму. Тарас Григорович мав глибоку інтуїцію. Долю він сприймав на рівні серця як частину чогось Неосяжного і Цілісного, а саме — того Божественного і доленосного, що стало першопричиною і першоосновою всього сущого: “І нема ТОМУ (виділ. авторське) почину, і краю немає!” (“Сон”). У цьому творі поет дає розлоге і водночас чітке визначення “долі” як космічної категорії: “У всякого своя доля/ І свій шлях широкий;/ Той мурує, той руйнує,/ Той неситим оком —/ За край світа зазирає… Шевченко неспроста епіграфом до твору бере рядки з “Євангелія від св. Івана, глава 14, вірш 17” старослов’янською: “Духъ истины, его же миръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его”. Та у цьому біблейському вірші не вистачає одного дуже важливого рядка, який несе в собі цінну інформацію для кожного з нас. І вірш з “Біблії” цитується завжди повністю, бо інакше втрачається його цілісність і правдива інформативність. Не думаю, що Шевченко цього не
Микола Стороженко. Ілюстрація до “Кобзаря” Тараса Шевченка. Поезія “Думи мої, думи мої...”
знав. Кому було вигідно упустити цей рядок, залишається тільки здогадуватися. В українському варіанті Біблії він звучить так: “Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його”. І пропущений рядок: “Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він”. Знання про Божественну природу людини… І як тут не погодитись із мудрістю Євгена Сверстюка у його есеї “Безкомпромісність на полі честі” (“Березіль”, 5—6, 2007), де він пише: “Але уявімо собі, що в 1840 році вчорашній кріпак дав до друку добірку віршів пісенного характеру і про всяк випадок додав кілька віршів “во славу царя і отєчєства”. Чи Україна прийняла б таку книжку так, як прийняла “Кобзаря” — з зазначенням цензурних скорочень? І ті цензурні купюри часом говорять не менше, ніж скажуть пропущені рядки”. І коли Шевченка охоплює відчай, а таке траплялося з ним часто, бо був на чужині, то по допомогу звертався до Творця: “Доле, де ти! Доле, де ти?/ Нема ніякої!/ Коли доброї жаль, Боже,/ То дай злої, злої!” А в поемі “Невольник. Посвященіє” поет чітко каже, що людина, вже “з колиски” має долю. Іншими словами — від долі не втечеш. Прозорливість поета вражає. За п’ять місяців до переходу в інші світи він пише: “Не жди весни — святої долі! Вона не зійде вже ніколи…” А за місяць до відходу він називає долю небогою і щиро розмовляє з нею на рівні СЕРЦЯ, але як! Це істинне одкровення. Тарас Григорович, ніби між іншим, пропонує їй “риштувать/ Возив далекую дорогу,/ на той світ, друже мій, до Бога”. Не маючи хати на цьому світі, він впевнено каже, що “там” на них (із долею) чекає “весела хата”. Далебі Шевченко має інформацію про іншу, небесну хату, але до кінця нею з нами не ділиться, бо не всі люди будуть готові її сприйняти на належному рівні. Небесна “весела хата” — це рай. У наших пращурів аріїв, до речі, РА називався сонячний аспект Бога (звідси — радість, ранок, УкРАїна, радити тощо. До речі, мовою санскриту “хата” буде так само, як і українською. У творі-одкровенні “Чи не покинуть нам, небого…”, Тарас Шевченко веде сповідальний підсумковий монолог звернений до долі. Він називає її зорею, сестрою, дружиною і просить на завершення земного її шляху благословити “славою святою”. Кажуть, що інтуїція — голос янгола-охоронця. А він говорить завжди на рівні душі, вмістилище якої у серці. Серце у поета особливе. Він спілкується з ним, відчуває його не лише фізично, а й на тонкому невидимому рівні, себто енергетично. Його “серце плаче, ридає, кричить, мов дитя голодне”. Він звертається до нього по-особливому: “Серце моє трудне, чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?”, “Закрий, серце, очі”. Якщо уважно вчитуватися в кожний поетичний рядок “Кобзаря”, то відкриваються глибокі ведичні знання, якими “насичені” строфи і яким уже понад сім тисяч років. Вони є в кожній людині на клітинному рівні, бо ж всі ми “за образом і подобою”. Непомітно через Тараса людям відкривається потужна інформація, яку “хто має вуха, той почує, хто має очі, той побачить”. (Ідеться більше про духовні вуха і духовні очі — авт.). Особливо це відчувається у його “Тризні”. “И вянет он молча… какая кручина/ Запала в сердечной его глубине?” Духовне серце, між іншим, має свій мозок і свою нервову систему. А його глибина має сім енергетичних рівнів, такий собі сердечний колодязь, в якому і б’є оте Духовне Божественне джерело живильної води… І як важливо, щоб воно було чистим і незамуленим! У Тараса Шевченка воно таким і було. Адже саме з його “сердечної глибини” народжувались “Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос — більш нічого./ А серце б’ється — ожива,/ Як їх почує!.. Знать, од Бога/ І голос той і ті слова/ Ідуть меж люди!”. (“Ну що б, здавалося, слова…). І далі, в “Тризні”, чи ж не про себе каже поет: “Нашел друзей и тайной силой/ К себе друзей причаровал;/ Между друзьями молодыми/ Порой задумчивый… порой,/ Как волхв, вещатель молодой/ Речами звучными, живыми/ Друзей внезапно изумлял”. Радянські ідеологи свідомо тлумачили слово ВОЛХВ як ворожбит і чарівник. Хоча насправді колись це були чаКрівники, ті, які лікували духовні енергетичні центри — чакри, які є в кожної людини. Комусь було вигідно зробити підміну, забрали тільки одну літеру — і суть слова повністю змінилась! Дуже вигідно тримати людей якнайдалі від істинних знань. Мета була одна: винищити всі сакральні знання, які по праву належать нашим пращурам, слов’янам, і зробити нас слабкодухими. Бож сильні ми були через СЛОВО, ВОГНЕН- НЕ СЛОВО, яке несло в собі знання про природу навколишнього світу (слов’яни: Ян — це енергія сонця, енергія вогню). Волхв — слово дуже давнє, походить із санскриту й означає “той, що горить і світить”. У релігієзнавчому словнику 1996 року (видання при столичному інституті філософії) написано: “Волхвами називали мудрих, наділених таємними знаннями людей, які розумілися на астрономії, читали священні письмена, розгадували сни, передбачали майбутнє, лікували від хво-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
