Шевченкіана · “По цій землі він ходив “малими босими ногами”, звідси пішов у великий світ, щоб стати володарем у царстві духа”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Хоч доля й не звела їх віч-на-віч
Слово Просвіти, №10 за 2012 рік
Світлана ОРЕЛ, м. Кіровоград
Брат композитора Таку назву мала перша масштабна стаття В’ячеслава і Євгена Шкод (батько краєзнавця, теж великий шанувальник музики і театру), присвячена зв’язкам роду Лисенків із нашим краєм, і опублікована в журналі “Вітчизна” ще в середині 60-х ХХ століття. Найпримітніше місце серед цих зв’язків — перебування брата композитора Андрія Лисенка у містечку Знам’янка. Власне, перебуванням це назвати важко — Андрій Віталійович прожив тут із родиною майже 20 років. Потрапив сюди молодим, але вже мав певний професійний і життєвий досвід. Випускник медичного факультету Київського університету до своїх тридцяти з гаком років встиг побувати молодшим лікарем у сьомому флотському екіпажі Балтійського флоту, добровольцем санітарного відділу у Сербії, яка на той час (1876 рік) воювала з Туреччиною, лікарем військових госпіталів у Миколаєві, Кишеневі, лікарем на пароплавах Верхньо-Дунайської флотилії. Його заслуги перед тодішньою імперією дозволяли претендувати на лікарське місце принаймні у Києві, але він разом із сім’єю (на той час мав уже чотирьох дітей) виїздить на станцію Знам’янка тоді Харково-Миколаївської залізниці, яка стояла на перетині найважливіших залізничних шляхів півдня Росії. Тут Андрій Віталійович став головним лікарем залізничної лікарні, оселившись фактично в одному із закутків Чорного лісу, неподалік містечка. Навесні 1885 року, пише В’ячеслав Шкода, у Знам’янку приїздить брат дружини Миколи Лисенка Олександр Липський. Активний учасник гуртка “Народна воля”, він був політичним піднаглядним і, очевидно, сподівався у провінційному містечку знайти перепочинок від набридлої уваги поліції. Андрій Лисенко влаштував його домашнім учителем у родину лісничого Квеста. Та незабаром доноси в поліцію відновилися і Липському довелося тікати зі Знам’янки. Серед його паперів знайшли книгу із автографом Марії Карпівни Барілотті (Тобілевич), що свідчило про зв’язки народовольця з театральною родиною Тобілевичів. Лікар, який ще студентом брав участь як учасник хору у постановці оперети Миколи Лисенка “Різдвяна ніч”, за порадою драматурга, свого давнього друга Михайла Старицького і з його допомогою організував серед робітників станції аматорський музично-драматичний гурток. У п’єсі Михайла Старицького “Не судилось”, що мала велику популярність серед місцевого люду, роль Катрі грала донька лікаря Наталя Лисенко, яка пізніше стала професійною актрисою, зіркою німого кіно, і багато років, вже перебуваючи в еміграції, листувалася з родиною Шкод. Уважний і компетентний лікар Андрій Лисенко завоював чималий авторитет серед місцевого робітництва. Аж до того, що під час революційних подій 1905 року саме Андрія Віталійовича обрали головою страйкового комітету та відрядили на станцію Люботин, де спалахнуло повстання робітників, для узгодження дій. У нарисі, присвяченому постаті Андрія Лисенка, В’ячеслав та Євген Шкоди цитують тодішню єлисаветградську газету “Голос Юга”, яка писала про виняткову організованість і дисциплінованість знам’янських страйкарів. Вони дали відсіч чорносотенцям з Єлисаветграда, які прибули на станцію агітувати за свої ідеї. Звісно, лікар очолив страйковий комітет ще й тому, що мав ліві погляди. І за це довелося розплачуватися: у грудні 1905 року Андрія Віталійовича заарештували і відразу ж відправили у Вятську губернію. Микола Лисенко не раз гостював у брата у Знам’янці. Особливо тривалим було таке гостювання улітку 1892 року, коли в Києві лютувала холера і родина Миколи Віталійовича кілька літніх та осінніх місяців проживала у селі Орлова Балка, неподалік містечка. Саме у цьому селі мала маєток польська родина Шимановських, десятирічний син якої Кароль вчився у знаменитій Єлисаветградській музичній школі Густава Нейгауза. Гру юного музиканта тоді слухав Микола Віталійович і схвалив її, зауваживши у хлопчика неабияке музичне обдаровання. В Орловій Балці композитор здійснював оркестровку опери “Тарас Бульба”. Тож із вікон будинку часто лунала музика. Син
Миколи Віталійовича Остап згадував, що батько часто грав разом із дядьком Андрієм: Микола Віталійович грав на роялі, а його брат — на скрипці, виконували твори Чайковського, Бетховена, Шумана. Та ідилія швидко закінчилася. Родина, звісно, клопоталася перед владою, аби дозволили Андрієві Віталійовичу виїхати із заслання за кордон на лікування, бо здоров’я його різко погіршилося. Такий дозвіл із великими труднощами отримали, але 1910 року, повернувшись до Києва, лікар Андрій Лисенко помер у Києво- Святошинському тубсанаторії, не доживши й до шістдесяти… На приміщенні Знам’янської лікарні, де працював Андрій Лисенко, 1975 року встановлено меморіальну дошку на його честь, а 1983-го, до 100-річчя лікувального закладу, присвоєне його ім’я. Ще через дев’ять років Знам’янська музична школа носитиме ім’я Миколи Лисенка.
“Карандашик” і Шило Сам же композитор, хоч і народився у селі Гриньки, перші шість років життя, як стверджує у своєму щорічнику “Історичний календар Кіровоградщини” краєзнавець Володимир Босько, живу місті Крилові (нині Світловодськ), де батько служив у кірасирському полку. Якраз у той час там же проходив військову службу відомий російський поет Фет, який, за твердженням краєзнавців, навчав Миколку російської абетки. Хлопчик був дуже охочим до грамоти, не раз просив у офіцерів олівці, щоб писати букви. Тож отримав прізвисько “карандашик”. Більш ніж через тридцять років, 1880-го, уже зрілим композитором, Микола Віталійович виступив у Єлисаветграді (колишня назва Кіровограда) з великим концертом, який пройшов із приголомшливим успіхом, про що повідомляла тодішня преса. Під час концерту звучали увертюра до “Різдвяної ночі”, українська рапсодія “Думка-Шумка”, романси. У нашому місті з 1904 до 1917 року мешкала донька Миколи Лисенка Галина. Її чоловік, викладач комерційного училища Костянтин Шило мав гарний голос, часто виконував українські народні пісні. Родина належала до українофільського гурту, що об’єднував навколо себе міський нотаріус Василь Нікітін, який став першим головою Єлисаветградської “Просвіти”. Коли ДПУ 1928 року арештувало Василя Олександровича, у його справі не раз згадувалося прізвище Костянтина Шила як близького знайомого і небезпечного для радвлади українського діяча. Тоді ж, до революції, Костянтин Степанович брав участь в організаційному засіданні української громади міста, де вирішувалося питання про створення “Просвіти” та в організаційних зборах української секції Єлисаветградського педагогічного товариства, де виступив із доповіддю. Був організатором у нашому місті літніх учительських курсів з українознавства. Дружина Галина була його однодумцем і помічником у всіх цих справах. Пізніше родина виїхала з міста.
Відомо, що за життя двох геніїв української культури такої зустрічі не було. Коли помер Тарас Шевченко, майбутній композитор був юнаком, студентом Київського університету і хоча, можливо, й усвідомлював роль великого поета в житті України, та доля їх не звела віч-навіч. Звісно, Микола Віталійович писав твори на слова Тараса Шевченка, не раз організовував вечори пам’яті Кобзаря, та хто міг передбачити, що через десятиліття їхні нащадки зустрінуться (хоча теж розведені в часі) у степах Центральної України, у невеличкому залізничному містечку Знам’янці? Микола Лисенко, 170-річчя якого відзначаємо цієї весни, на перший погляд, не має жодного стосунку до нашого краю. Рід Лисенків — із села Гриньки, що на Полтавщині, але зв’язки родини композитора з Кіровоградщиною настільки різноманітні й досі маловідомі, що потребують ширшого оприлюднення. Річ у тім, що не одне десятиліття цю тему досліджував патріарх краєзнавства нашого краю В’ячеслав Шкода. Його бабуся Олімпіада — донька Єгора Степановича, внука Шевченкової сестри Катерини, яку він ніжно любив, і яка, одружившись, виїхала в сусіднє з Кирилівкою село Зелена Діброва, коли маленькому Тарасові було дев’ять років.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
