Палітра · “Анастасія Рак відродила старовинну техніку українського народного живопису на склі, яка була вже майже втрачена”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Наша хата навпроти неба»
Слово Просвіти, №10 за 2013 рік
Художниця Анастасія РАК, якій торік виповнилося 90 років, — феноменальне явище української народної культури. Вона народилася 1922 р. на Полтавщині. Відзначивши ювілей, і досі творить шедеври наївного живопису! У цьому можна переконатися, відвідавши персональну виставку мисткині у Національному музеї Тараса Шевченка.
Олеся ПОНОМАРЕНКО
Живописом на склі художниця почала займатися під час ІІ Світової війни, перебуваючи у трудовому таборі в м. Карлсруе під Франкфуртом (неподалік від французького кордону). Свої роботи за допомогою Марії Топчило обмінювала на хліб, завдяки чому й вижила. Там самобутній талант Анастасії Трохимівни до малювання помітив і підтримав художник-аматор, майстер заводу, на якому вона працювала, Вільям Каплер. Тоді для розпису вона використовувала і кольорове, і прозоре скло. Учитися малювати на академічному рівні не довелося, але це не знизило вартості її робіт, а навпаки — надало їм неповторної національної виразності у класичному стилі примітиву. Настя малювала з дитинства, захоплювалася народними картинами на фанері, полотні, дереві, склі, яких чимало бачила в інтер’єрах хат рідного села та на ярмарках у Лохвиці. “Збирала лісові квіти і рисувала на піску — паличкою, на папері — фарбами… Голуби мені дуже подобалися, котики, коні” (з листа до Олени Клименко). У юності пластичною мовою народних картин втілювала сюжети улюблених веснянок. Багато років присвятила художниця збиранню і вивченню народних картин 20—40-х рр. ХХ ст. У роки Другої світової війни вона відродила старовинну техніку українського народного живопису на склі, яка була вже майже втрачена. Художниця тяжіє до ритмічного кольорового заповнення картинної площини. Простір частково втрачає свою перспективу і максимально насичується змістом. Зменшення масштабу зображення другого плану викликає ілюзію лінійної перспективи, а свідомий відхід від її закономірностей у виділенні окремих об’єктів другого плану шляхом збільшення розмірів і перевищення ними загального масштабу першого плану підпорядкований у кожному сюжеті народній філософії, ідеалам українського фольклору (“У жнива”, 2004 р., “Різдво”, “Колядники”). Тополі чи млини на лінії обрію надають картинам А. Рак площинного трактування і виконують функцію вертикалі, яка пов’язує тричастинну світобудову. Ці наївні уявлення обрядового фольклору ґрунтуються на безпо-
“Сенчанська бариня”, 2009 р.
середньому відчутті довкілля. У період розвитку народної картини вони знаходять паралельне втілення ів поезії 1930-х рр., особливо в Б.-І. Антонича: “На обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев…” Тополя — це також обрядове дерево весняних священнодійств праукраїнців, спрямованих на родючість землі, озвучених молитвами про дощ. Художниця надає перевагу ідеалу вірного кохання веснянок, ліричних пісень, а не соціально-побутовим реаліям родинно-побутових пісень, у яких чисте кохання затьмарюється, а жіноча доля часто нещаслива. Тому й себе малює молодою. Мистецтво Анастасії Трохимівни суголосне з ідеалами поезії Т.
Шевченка. Готуючи до друку повніший “Кобзар” (1847), він у передмові радить тим письменникам, які прагнуть до правдивого показу народного життя, обирати за взірець не шинок чи каторжну працю на панщині, а поводження господарів у власній хаті, їхні пісні та спогади про старовину. “Портрет Шевченка” А. Рак відрізняється від сотень похмурих образів Кобзаря, що вкарбувалися в нашій уяві. Це добрий, лагідний Тарас із живим завдяки унікальному кольоровому чуттю художниці обличчям. У неперевершених пластичних образах відтворена люба розмова між закоханими козаком і дівчиною за поемою Т. Шевченка “Гайдамаки”: “Прощання Яреми з Оксаною”. Художниця розвиває традиції станкової народної картини на склі в її класичному варіанті. В українському мистецтві народна картина на склі на світські сюжети сформувалась і набула широкого побутування наприкінці ХІХ — у першій третині ХХ ст. Цей вид живопису поширився через країни, що межують з Україною на заході: Польщу, Чехію, Словаччину, Білорусь під впливом модерністичної сецесії — прагнення до прозорого показу плодів земних — дарунків ясної та щедрої осені. Східноукраїнський живопис на склі, найбільш ранні зразки якого збереглися від першої третини ХХ ст., зазнав впливу народної ікони на дереві, а згодом — західноукраїнського іконопису на склі ХІХ ст. Західноукраїнський іконопис на склі стане одним із джерел сюжетів живопису на склі А. Рак уже в 1990-х роках.
Колорит її картин теплий, з переважанням жовтувато-вохристих, зеленкувато-вохристих, рожевих, жовтогарячих кольорів. Нерідко зіставляються плями чорного з зеленим, синього з червоним, зеленого і червоного. Ефектні плями або смуги бронзової фарби (деталі одягу, бані церков, кінська збруя). Сюжети тісно пов’язані з рідною лохвицькою традицією. Вагоме місце у творчості Анастасії Рак посідає “канонічний” сюжет українського фольклору “Козак і дівчина біля криниці”, варіанти якого художниця почала активно розробляти в Німеччині. Першоджерелом низки варіантів роботи “Парубок і дівчина біля криниці” для неї стала картина 1920—1930 рр. невідомого майстра з Лохвиччини із зображенням парубка у брилі та дівчини біля криниці. А. Рак згадує своє дівування у рідних Васильках: “Бувало, повилазимо на вершину Катриної гори і співаємо веснянки, перегукуючись із другим селом: “По той бік гора, по цей бік друга. / Поміж тими крутими горами сходила зоря. / Ой там не зоря — дівчина моя”. А потім на тему пісень малюємо картину “Дівчино моя, напій же коня…”. Зустріч закоханих супроводжує традиційний для українського фольклору сивий кінь. Ще одним різновидом сюжету “Козак і дівчина біля криниці” є зображення популярної сцени прощання з коханою дівчиною козака, що від’їжджає. Таку картину з місцевою лохвицькою назвою “Катерина та Іван” (в інших районах “Роман і Катерина”, “Іван та Галя”) художниця бачила в дитинстві: “Кінь був білий, а руки в неї такі повні…” В одному з сучасних варіантів (2005 р.) на другому плані зображений гнідий кінь, прив’язаний до червоної калини. Неодмінний атрибут дівчини в цьому варіанті картини за канонічним фольклорним сюжетом “Козак і дівчина біля криниці” — вінок (символ дівочої цноти). Вінки Анастасія Трохимівна зображує якнайпишнішими. У сцені прощання художниця інтуїтивно підкреслює повагу козака до своєї коханої, закладену на глибинному рівні в українських народних звичаях: поширений у веснянках та ліричних піснях образ червоної калини символізує не жіночу вроду, а дівочу цноту… У повоєнні роки відбудови (1946—1954), у період повторного бурхливого розвитку народної картини відбувається стильове зближення різних її типів — міщансько-
На Великдень. 1992 р.
“Дівчино моя, напій же коня”, 2007 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
