Гаряча тема Інформаційний простір · с. 2сторінка оригіналу ↗
Політика антиукраїнства
Слово Просвіти, №10 за 2013 рік
Василь ЛИЗАНЧУК, доктор фiлологiчних наук, професор, завідувач кафедри pадiомовлення i телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка, заслужений журналіст України
Триває неприховане передавання владою гуманітарної політики України в руки Росії, поглиблюється зачистка інформаційного простору від українського національно-інтелектуального продукту. За даними Книжкової палати України, нині (після 20 років незалежності) лише 10 % журналів і тільки 30,1 % річного накладу газет виходять українською мовою. За оцінкою Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів, книжки українською мовою займають в Україні лише 13 % ринку. Вже 17 років Україна продукує одну книжку в рік на душу населення, а це найнижчий показник у Європі, деградаційним порогом вважають 2—2,5 книжки. 2011 року середньостатистичний німець придбав книжок на 150 доларів, поляк — на 45, росіянин — на 22, а українець на — 2,5 долара. Урядові інституції фактично зупиняють доступ середньостатистичного українця до сфери знань і культури. Позаторік 60 % накладу так званої загальнодоступної книжки становив 500 примірників. А середній наклад російської книжки — 8 тисяч примірників. Із запровадженням ПДВ на вітчизняну книжку її ціна зросте, і можливості покупця придбати книжку ще зменшаться. Введення ПДВ і податку на прибуток автоматично працює на російськомовну книжку. Уряд в Україні готує місце для ще більшої експансії російського книговидавничого бізнесу на нашому ринку. Яскравим свідченням є урядовий проект закону “Про видавничу справу”, який внесено до Верховної Ради. Він скасовує норми чинного законодавства, за яким держава зобов’язана сприяти перекладу іноземної художньої та наукової літератури українською мовою. Мабуть, так Партія регіонів разом із комуністами готується відзначити 150-річчя Валуєвського циркуляра (1863) та 137-річчя Емського указу (1876), який не лише не допускав ввезення українських книжок із-за кордону, а й забороняв будь-які переклади українською мо-
Валерій СЕМЕНЕНКО, співголова Об’єднання українців Росії, Москва
На думку Президента Російської Федерації Путіна, який очолив недавно створену Раду з міжнаціональних питань, одним із найважливіших питань державної національної політики є проблема вивчення російської мови, “ее популяризации на федеральном уровне”. На засіданні Ради президент висловив стурбованість рівнем знання рідної мови громадянами Росії. За словами Путіна: “Фундаментальной основой единства страны безусловно является русский язык, именно он формирует общее гражданское, культурное, образовательное пространство. И знать его, причем на высоком уровне, должен каждый гражданин России… Внимание к русскому языку — это, казалось бы, естественная вещь, но создается впечатление, что мы недооцениваем значение этого явления для страны, для государства. Считается, что это такая же данность, как воздух, и она сама по себе будет развиваться. Но если мы заглянем в некоторые населенные пункты, где&нибудь на окраине РФ, не уверен, что мы там обнаружим такое же знание русского языка, как в некоторых городах&миллионниках. А это, между прочим, разрушает страну — такая ситуация — и людям создает проблемы”.
вою, тим паче наукових і освітніх текстів. Спеціальним циркуляром Головного управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки українською мовою для дитячого читання. На щастя, цензурні укази в Україні відсутні, але, виконуючи настанови Кремля, слухняні лакеї роблять усе, аби молоде покоління, якому формувати майбутнє України, денаціоналізувалося у сповитку. Цю зловісну мету допомагають здійснювати ЗМІ. Наприклад, у Чернігові, де 89 % населення вважає рідною українську мову, 14 із 15-ти ефірних радіостанцій ведуть трансляцію російською і трохи англійською мовами. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення часто байдуже ставиться до порушників програмних концепцій мовлення, особливо в частині дотримання заявлених мовних пропорцій. Можна по-різному пояснювати, чому шість днів (з 5 до 11 лютого 2013 р.) було припинено мовлення Національного радіо через УКХта FM-передавачі: “Промінь”, “Культура” і Перший канал. Насамперед називають відсутність потрібної кількості коштів для оплати Концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення (КРРТ), бо державне радіо почали фінансувати за залишковим принципом. Порівняно з минулим роком — учетверо менше виділено грошей. Так, із фінансуванням проблема. Але ця проблема, як і деякі інші в гуманітарній сфері, породжена не лише злочинним розкраданням народного багатства і корупцією, а передусім зоологічною зневагою до всього українського, зокрема і Українського радіо, яке, по суті, поки що (!) єдине за національним духом серед всеукраїнських електронних ЗМІ. З регіональних — називаємо Львівський радіоінформаційний центр “Незалежність”. Теперішні Президент, Голова Верховної Ради України, Прем’єр-міністр, як і попередні очільники верхніх ешелонів влади, не звертають уваги на тисячі вимог громадян України не знищувати українське проводове радіо. Газети друкували також мої відкриті листи першим владоможцям держави (з 1997-го до 2011 р.) з обґрунтованим закликом не руйнувати мережі проводового радіомовлення, але аморальну лавину не вдалося зупинити. З 19 млн радіоточок, які несли українське слово до людей у 1990—1991 роках, дотепер збереглося лише понад півтора мільйона. Нагадаю: коли В. Янукович прагнув будь-що заволодіти керівною булавою, то на кожному бігборді підкреслював: “Ваша думка важлива”, “Почую кожного”, “Вашу думку враховано” і “Проблему буде вирішено”. Жодної української проблеми не вирішено. Знищення українського, саме українського, радіо триває. “Позаминулого (2011) року фактично зруйнували державне іномовлення (Всесвітня служба радіомовлення України вела передачі українською, англійською, німецькою та румунською мовами майже цілодобово. — В. Л.). Потім закрили середньохвильові й довгохвильові передавачі внутрішнього мовлення, — наголошує колишній керівник НРКУ, секретар НСЖУ Віктор Набруско. — Я багато писав, зокрема у “Дні”, про те, що ми втратили інформаційний суверенітет через відсутність державної політики у сфері інформації. Приклад — грудневе (2012 р.) рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, коли державне радіо програє конкурс мовникам, що видають в ефір шансон… Сьогодні державне мовлення займає менше як 5 % у частотному балансі. Відновлення ефірного мовлення першого каналу Українського радіо, радіо “Промінь” та “Культура” Національної радіокомпанії України нагадує реанімаційні заходи. Системні проблеми традиційних мовників залишаються невирішеними. Тим часом наполегливо нав’язуються думки, що, роздержавивши (приватизувавши) всі ЗМІ, проблеми буде вирішено і все в інформаційному просторі піде на лад. Погоджуюся з думкою філософа і публіциста Ігоря Лосєва, що розгром державних ЗМІ у державі з незавершеним націотворенням, яка ще не сформувалася, принесе безліч бід. Та хоч як би нині було, державні ЗМІ змушені тією чи іншою мірою працювати на Українську державу (у цьому сенсі на належному місці перший канал Українського радіо, радіо “Промінь”, радіоканал духовного відродження “Культура”). Принаймні вони не можуть виступити проти України, що часто відбувається у приватних медіа-структурах. У регіонах південного сходу лише державні ЗМІ виступають хоч якимось інформаційним орієнтиром для лояльних громадян, яких “вільні” медіа часто переконують у тому, що жодної України не було, немає і бути не повинно. Коли таких приватних інформаційних ресурсів у тому або іншому регіоні стає багато, територія перетворюється на своєрідне інформаційне гетто, куди альтернативна правдива українська думка практично не має шансів пробитися. Ігор Лосєв характеризує ситуацію у рідному Криму: “Якщо там провести роздержавлення декількох адекватних телекомпаній, газет і радіостанцій, залишаться лише антидержавні, що розділяються на патологічно антиукраїнські, жорстко антиукраїнські і м’яко антиукраїнські… Україна стала периферією російського медіа-ринку. А державні ЗМІ мають бути від ринку хоча б відносно незалежними. Не повинні вони, як це нині відбувається
1. Довгань Маргарита Костянтинівна, журналіст, Київ. 2. Довгань Борис Степанович, скульптор, Київ. 3. Іванова Лариса Володимирівна, художник, Київ. 4. Миньківська Луїза Феліксівна, Київ. 5. Жук Світлана Михайлівна, с. Борова, Фастівщина. 6. Харитонова Раїса Петрівна, член НСПУ, Київ. 7. Лупій Олесь Васильович, лауреат премії ім. Т. Шевченка. 8. Ковалевський Андрій Андрійович, член Спілки журналістів з 1972 р., м. Київ. 9. Ковалевська Ганна Михайлівна, м. Київ. 10. Скринник Олена Пантелеймонівна, викладач, м. Київ. 11. Скринник Олександр Юрійович, художник, м. Київ. 12. Скринник Наталія Андріївна, м. Київ. 13. Собко Лідія Яківна, м. Київ. 14. Завгородній Олександр Сергійович, поет, перекладач, м. Дніпропетровськ. 15. Громадська організація Благодійний фонд “Просвіта і чин”, м. Львів (Голова правління — Г. Іваницька). Громадяни Кременеччини, Тернопільська область: 16. Пашинський Леонід, кандидат технічних наук. 17. Олійник Василь, майстер
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
