Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
3 Гаряча тема · Інформаційний простір · с. 3сторінка оригіналу ↗

Віруси деградації

Слово Просвіти, №10 за 2013 рік

Вадим ПЕПА, письменник, лауреат літературномистецької премії імені І. С. Нечуя-Левицького, м. Київ Із молодості запам’яталося те, що проголошував знаменитий американський кіноактор Чарлі Чаплін. Цитую з пам’яті: народи — як дресирована живність на сцені цирку. У будь-який історичний період відбувається одне й те ж — верхи вправляють мізки підлеглим. Ті, кого возвеличують як вінець природи, — раби нерівності, узаконеної задля панування тонкого прошарку над величезною більшістю. А в останні століття — це жертви ідеологій, нав’язуваних задля того ж самого не тільки грубою силою, а й витонченим розумом. Простіше так, як писали О. Пушкін та М. Лермонтов: “страна рабов”, “страна господ”, “сверху донизу — все рабы”. На останнє посилаюся не знічев’я. Під темною хмарою з північної сторони проквилила щиросердна українська пісня: “А вже років триста, як козак в неволі”. І хоч вітри віють та, бувало, що й буйні, одначе ніяк не відженуть градову напасть на рясні ниви життєдайної України. Духовна сутність її стражденного народу як потерпала віками, так і донині знемагає під гнітом чужої омани, облудної фальші, отруйної неправди. Хочеться запитати представників вищої влади в Україні: вони вмикають телевізор? Чи привертає їхню увагу телеканал з гучною назвою — “Перший національний”? Невже не цікавить нікого з можновладців, що там демонструється? Із якими далекосяжними замірами? Уранці, тільки-но прокинешся — від добродіїв з Першого національного — “Сміх з доставкою додому”. Гаразд. Підбадьорюють, додають настрою на день прийдешній. Може б, і нічого. Але ж те саме набридливе лізе межи очі й щовечора. Нескінченна гуморіада від московських майстрів сміху й того ж заводу всіляких меншовартісних сміхунів і доморощених “кроликів”. Ці вже не те що на перших, ана виняткових ролях у шоу-бізнесі. Викладаються в поті чола. Не жаліють ні себе, ні телеглядачів. Хай хоч лопнуть від реготу. На те виходить, що доборолась Україна до дурносміху. А щоб почути щось варте глибшого розмислу, а тим паче українською мовою, то хоч Івана Петровича Котляревського клич із того світу. Бо на цьому український гумор більше мертвий, ніж живий із подачі Першого національного. А що ж маємо з чужого розуму? Розкошування владоможних виштовхує убогих на задвірки існування. Між багатством і злиденністю — глибока прірва. З надр землі для збагачення панівного суспільного прошарку корисні копалини вигрібають по-хижацькому. Економіка однієї з найбільших у Європі держав нестямно експлуатується як сировинний придаток гегемонів глобалізації. Хіба ж Кривий Ріг не стукає до сонного розуму, не волає до неба, бо ж на землі ні до кого не достукатися? Місто простягається на півтораста кілометрів. Куди не глянь — червонясте. Немов макіяж на виду — присипане залізорудною пилюгою. Нескінченний ланцюг відкритих виробок — як загадкові кратери на місячній поверхні. Але поки що не мертві, а зі своїм напруженим життям. У рукотворних прірвах, як по зміїних серпантинах, курсують невпинно багатотонні вантажні машини й навіть потяги. У часи перебудови був там у відрядженні, й серце обливалося кров’ю перед апокаліптичним видивом. Залізну руду ешелон за ешелоном відправляли в Польщу чи ще кудись. А я стискав у руці диктофон іноземного виробництва, добутий із неймовірними труднощами. Бо в нас таке диво ніде не випускали. А коштувало майже як кілька вагонів руди, добутої тяжкою працею. І досі не лише портативних диктофонів, а жодної вітчизняної апаратури для звукозапису в Україні немає. Плетемося у хвості цивілізації, хоч здатні створювати все найдосконаліше, навіть космічне обладнання. У козацьких краях ще з радянських часів були найпотужніші домни. Усілякий прокат, себто напівфабрикат, — для всього світу. А земля стогне від руйнацій. Накривають її жовті хмари, окроплюють дощі зі шкідливими викидами — отруюють підземні й наземні води. Зелені насадження скрізь вирубують — і в облисілих горах, іу відчужених торбо хватами заповідних зонах, навіть у міських парках і скверах. Наші олігархи поводяться, наче перед кінцем світу: після нас хоч потоп. Береги річок огороджують, їхні маєтки ростуть, як гриби. Нечистоти зливають у русла. Спливають догори черева залишки тухлої риби. Дивись, до того дійде, що ні людям, ні фауні, ні флорі нічим буде дихати. У цьому бедламі й до краю зневірений простолюд не зазирає в завтрашній день. Як не зневірюватися, коли на маєтки в розкішних місцинах зарубіжжя, на годинники за сотні тисяч євро, на жіночі сумочки за десятки тисяч доларів, на черевики з крокодилячої шкіри кошти є, а на комунальні господарства в містах, а тим паче селах — немає, хоч плач. Тут прихована пастка за пасткою. Дитина в столиці, йдучи зі школи, провалюється на асфальті в окріп. Холодного зимового дня міський район на кілька сотень будинків залишається без опалення. Повсюди узбіччя доріг, ліси, луги, лісосмуги, береги водойм завалені сміттям — розкладається, смердить. А самі дороги — вибоїна на вибоїні. Бездумно знищується те, без чого не жити… Вірогідно, марна справа апелювати до тих, хто віддає кращий ефірний час на поталу вовкам шоубізнесу. Дозволю собі звернутися до опозиції. Чи не до снаги їй усетаки почати змінювати згубні заведенції? Добиватися, щоб замість надокучливого низькопробного сміховиська години на Першому національному виділяли для програм з охорони природи, із захисту довкілля. Бо ж нинішні дешеві тенденції — як грипозна пошесть, як віруси деградації. Їй-право, нам не до сміху. Майбутнє не за цим дурманом, а за життєствердним просвітництвом.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин