Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота письменника · “Мова втрачає життєву силу і стає “мертвою”, коли гине етнос, для якого вона була рідною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Медитації на радісну тему. Мова

Слово Просвіти, №10 за 2014 рік

Володимир ВОЙТЕНКО, професор У ставленні до рідної мови дослідники'лінгвісти не мо' жуть бути нормальними. Е. Сепір, “Мова”, Оттава, 1921 (рос. видання “Язык”, М.-Л., 1934) Я наважився на вивчення поезії Т. Г. Шевченка за допомогою математичних методів, проте розпочинати таку роботу дослідник може, маючи орієнтири в царині лінгвістики та літературознавства. У цій публікації йдеться про засадничі позиції, які (зі зрозумілих причин) не входять до лектури багатьох людей. Безцінний еволюційний подарунок — здатність говорити й розуміти мову — люди здебільшого не сприймають як надвисоку цінність. Homo sapiens (Людина розумна) це передовсім Homo orans (Та що говорить), але ця школярська мудрість набирає ознак сакральної таємниці при перших (і мільйонних) спробах “розкрутити” її на концептуальні гвинтики. “Спочатку було Слово” — це про те, як Бог створив Усесвіт, але водночас це про еволюцію людської гілки вищих приматів. Порівняння лексики (словника), фонетики (особливостей вимови) і синтаксису (організації слів у реченні) різних расових і етнічних спільнот свідчать, що їх мовне різноманіття зчеплене з генетичним, і за обома ознаками немає людей “кращих” і “гірших”. У мові ескімосів немає іменника “сніг”, натомість є 17 слів, кожне з яких позначає певний різновид снігу — пухнастий, мокрий, твердий, зернистий тощо. Для ескімосів достеменне знання властивостей сьогоднішнього снігу є передумовою результативного полювання, а відтак запорукою виживання. У мові племені еве (Африка) немає дієслова “йти”, натомість є 30 (!) дієслів, кожному з яких відповідає певний спосіб пересування — йти повільно, йти швидко, йти хитаючись, волочити ноги тощо. Індіанці майя крім слова маіс (кукурудза) мають ще півтора десятка іменників і прикметників, які характеризують цю рослину та її складові частини залежно від її зростання, сезону, погоди і т. ін. Для майя кукурудза є тим надважливим, чим для ескімосів є сніг, а для еве виснажливе сонце, під променями якого їм доводиться так чи інакше пересуватися. Нашу з вами вишукану мову можемо за якимись ознаками вважати досконалішою ескімоської, проте, подумки перенісши себе за Полярне Коло, враз переконаємося в своїй безпорадності на 17 тамтешніх “снігах”. Досконалими є той генофонд і той лінгвофонд, які гарантують пристосованість до довкілля і продовження роду в реальних умовах існування етносу. 1. Мова втрачає життєву силу і стає “мертвою”, коли гине етнос, для якого вона була рідною. Після розпаду потужної держави хетів перестали існувати мови хетська, неситська, лівійська і палайська. У такий же спосіб зникли мови готська, фінікійська, окська, умбрська і етруська. Історичні міграції етносів і супутні їм окупаційні процеси спричиняються до змішування мов. Відомий лінгвіст Дж. Бонфанте вважав, що французька мова — це латинська+германська, іспанська — латинська+арабська, італійська — латинська+грецька, румунська — латинська+слов’янська, чеська — слов’янська+німецька, болгарська — слов’янська+грецька, російська — слов’янська+угро-фінська. Як свідчить ентомологічний словник албанської мови, з 5140 слів лише 430 є власне албанськими, а решта — запозичення з романських, слов’янських, грецької і турецької мов. В одному зі словників, долучених Г. Хюбшманом до “Вірменської граматики”, з 1940 лише 438 слів є вірменськими, а решта припадає на парфянські, перські, арабські, сирійські та грецькі джерела. Лексика корейської мови нараховує 75 % (!) запозичень із китайської. У корейському котлі запозичення з китайської набули нового звучання, проте ієрогліфи, якими вони позначаються, однакові. Окупаційна та колоніальна політика, бувши сутністю історії в минулі роки, разом із сучасним глобалізмом (що має в стосунках багатих держав із бідними ознаки неоколоніалізму) спричиняють вимирання багатьох мов (перед тим перетворюючи їх у “функціональні діалекти”). Сьогодні 70 % населення Землі розмовляє всього сорока мовами. Найпоширеніші — китайська, іспанська, хінді, англійська, португальська, арабська, російська. Вчені бояться, що вимирання живих мов не вдасться зупинити, і через століття їх поменшає вдвічі. При цьому мови “вимирають” швидше, ніж представники живої природи, зафіксовані в “червоних книгах”. Найсумніше, разом із мовою зникає пов’язана з нею культура. Перше місце серед регіонів із найвищим місцем загрози зникнення займає австралійська північна територія. Друге місце належить території Болівії, Бразилії, Колумбії, Перу та Еквадору, де живуть індіанці. Споконвічні мови корінних мешканців Америки поступово витісняють іспанська й португальська. Третє місце в рейтингу дісталося американським штатам Орегон і Вашингтон і канадській провінції Британська Колумбія, де колись мешкали північноамериканські індіанці. Російські території також потрапили до списку регіонів із найвищим рівнем зникнення місцевих говірок. Центральний Сибір і північ Далекого Сходу посіли четверте й п’яте місця. Зараз на Далекому Сході на межі зникнення говірки алтайської мовної сім’ї: орокська, алюторська та акагірська. Людей, що розмовляють орокською, залишилося півсотні, й усі вони старі. У Сибіру ситуація аналогічна: центрально'сибірські хантийська, кетська й ненецька мови можуть зникнути разом з інформацією про унікальну культуру цих народів. Але найбільша загроза нависла над тофаларською та південно'селькупською мовами, словниковий запас яких міг би багато розказати про побут і тваринний світ Центрального Сибіру. Нездатність традиційної культури сприймати натиск сучасної, яка входить у життя через екран телевізора та радіоприймач, спонукає до обережності й наукової обґрунтованості у ставленні до малих народів, але російська імперія (самодержавна чи большевицька) на таких тонкощах не знається. 2. Жива народна мова, що зберегла дух свіжості, який надає спілкуванню стійкість, силу, ясність, цілісність і красу, має слугувати джерелом і скарбницею для розвитку освіченої (літературної) словесності — так думав лікар, морський офіцер і автор-укладач відомого словника В. І. Даль. У 1837 р. він, зустрівшись із В. А. Жуковським, запропонував тому коротку “народну” фразу (19 слів, 2 коми); її літературний варіант розрісся майже вдвічі (35 слів, 5 ком). Жуковський слушно зауважив, що перший варіант зрозумілий лише певній верстві людей, натомість сенс другого варіанта безпомилково зрозуміють усі. Зрештою, свій досвід прямого “аранжування” народної мови з метою зближення її з літературною (без утрати образності і простоти) В. І. Даль визнав невдалим. Для росіян це зробив українець із домішкою польської крові М. В. Гоголь-Яновський. Цей внесок Полтавщини у російську мову — один із прикладів того, як формуються імперські культури (натомість різноманітні валуєвські та емські укази про заборону українського друку свідчать про те, яким невдячним лайном є кожна імперія). Насправді ж подібність і відмінності споріднених (наприклад, слов’янських) мов не можуть бути підставою для визнання однієї з них “кращою” за об’єктивними ознаками. Прикладів — море; візьмемо один найпростіший. Отже: українському горобець відповідають рос. воробєй, польське врубєль, сербське врапчич і литовське звірбуліс — чи якесь із слів краще? Литовська мова до слов’янських не належить, але сіренький “звірбуліс” засвідчує спільний родовід названих мов від санскритського кореня. Ось що пише В. І. Даль у передмові до 1-го тому славетного словника: “Важко визначити однозначно, що називати мовою, що наречием (діалектом), а що говіркою. Діалектом зазвичай називають різновид мови, настільки близький до іншого, що (не потребуючи осібної граматики й лексики) він є зрозумілий для обох мовних груп. Перевага будьякого діалекту над близькими йому іншими — справа випадкова, бо всі вони однаково “правильні”. Якби колись Новгород, Псков або Суздаль здобули перевагу над Москвою, теперішня московська мова вважалась би місцевим діалектом. Немає приводу вважати московський діалект кращим, але це сталося, бо він є мовою урядування, писемності та освіти”. До честі В. І. Даля, за власне лінгвістичними (а не адміністративними) критеріями він вважав рівноцінними мови російську, українську та білоруську, не принижуючись до проголошення двох останніх зіпсованими похідними “великого и могучого”. До того ж, бувши об’єктивним дослідником, Даль фіксує: в межах Московської губернії мови різні: Клін говорить по-новгордськи, Можайск — по-смоленськи, Коломна — по-рязанськи, а Богородськ — по-суздальськи. У багатьох поселеннях московського повіту можна замість слів утіральнік і посідєлкі почути ручнік і вєчєрніца — агов, українці! 3. Бувши особисто знайомим із Михайлом Лукінюком і тримаючи в руках подаровану ним монографію “Обережно: міфи!” (К.: Видавництво ім. О. Теліги. 2003. — 576 с.), посилатимуся на її 10-й розділ “Міф про “побічну ріку” російської історії та українське “наріччя”. За фахом “технар” (викладач Київської Політехніки), п. Михайло бере до уваги лише лінгвістичні факти, які маємо в першоджерелах (передовсім літописах), і теоретичні концепції, що пов’язані з іменами визнаних українських і російських дослідників (зокрема, А. Кримського, С. Висоцького, В. Німчука, П. Гарчева, В. Щербаківського, В. Кавеліна, Ф. Філіна, О. Шахматова та ін.). Ось кілька коротких узагальнень. 1. Маємо чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то різні речі. Літературною стала мова чужа, церковнослов’янська, а живі південноруські елементи “вдиралися” до церковнослов’янських текстів лише проти волі писаря-русина; написаннями такого типу рясніє, наприклад, Київський Ізборнік 1073 р. Звертає на себе увагу мішанка живої мови зі старослов’янською навіть на коротких монетних текстах, карбованих київськими князями. 2. Деякі імперські теоретики, обговорюючи цю ситуацію, вдаються до засобу, який картярі називають “пересмикуванням”. Зокрема М. Погодін у своїх “Ответах на филологические письма М. Максимовича” (1856) радісно повідомляє: “Я не знаю по-малоросійськи, а літописи — Несторів і Київський — розумію досконало, відтак у них немає нічого малоросійського”. Насправді ці літописи написані не російською (бо вони старші за неї), а церковнослов’янською; пізніше церковна мова стала підмурком російської писемності — звідси така їх подібність. Немає іншої слов’янської мови, крім російської, в якій лишилося стільки церковнослов’янських елементів. При тому, як наголошують чесні російські мовознавці, “інвентар звуків” у російській та мордовській (угро-фінській) мові дуже подібний (що не принижує і не вивищує жодну з них). 3. Немає дива в тому, що українці (на відміну від хохлов) шанують і люблять свою мову. Хвалити бога, до неї ми ставимося суб’єктивно (даруйте за трюїзм, як до матері). Проте маємо брати до уваги її об’єктивні оцінки, зроблені “збоку”. Прикладів багато; зупинимося на одному, сказати б, несподіваному. Йдеться про “Извлечения из сочинения турецкого путешественника XVII века”. Е. Челебі. Говорячи про мову київської людності (тобто українську), він пише: “Мова їх ще більше всеохоплююча й багата, ніж фарсі, китайська, монгольська й усякі інші”. “Усякі інші” — не зовсім коректний вислів, але наразі не про це говоримо. У 1972 р. відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому тамтешні, пардон, мовознавці говорили про книгу І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Соломєнцев: “На Україні багато вивісок та оголошень українською мовою. А чим вона відрізняється від російської? Тільки спотворенням останньої”. Косигін: “Незрозуміло, чому на Україні в школах повинні вивчати українську мову”. Не пам’ятаю нічого про Соломєнцева, проте Косигін точно не був ідіотом; важко сказати, чи щиро дивувався, дізнавшись, що українські школярі вивчають рідну мову, — так, як російські, французькі чи китайські. Хвалити бога, вивчення в школі іноземних мов не здавалося зайвим навіть партійним бонзам. Але є одна заковика; послухаймо В. І. Даля: “З мовою жартувати не можна: людська словесність це видимий, щільний зв’язок, ланка між душею й тілом, духом і плоттю. […] Ось чому ми всі погано пишемо: здібності наші рано затискає вивчення іноземних мов; нас змушують до їх вивчення ще з колиски, ми читаємо забагато іноземних книг, проте в такий спосіб пригнічуємо свою розумову потугу, стаємо тупішими. Коли починаємо несподівано ловити себе на тому, що думаємо не своєю, а чужою мовою, то це є дорогою розплатою: якщо ми не пишемо (свого. — В. В.), а лише перекладаємо (чуже. — В. В.), то нічого путнього створити ми вже не здатні, відтак починаємо духовно пошлеть. Пустившись одного берега і не приставши до іншого, стаємо межеумками”. Не маємо підстав сумніватися, що раннє вивчення іноземних мов сприяє їх кращому засвоєнню, але чи не спричиняє воно певних утрат стосовно базової (рідної) мови? Йдеться, звичайно не про біологічне (етнічне) визначення: “рідної” та “чужої”; базовою може бути будь-яка, але, на думку Даля, вона має бути однією. Важко однозначно спростувати чи підтримати цю точку зору.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин