Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана “Ідея патріотизму працювала й працюватиме”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Вічний, як Україна

Слово Просвіти, №10 за 2014 рік

До створення шести музеїв Т. Г. Шевченка безпосередньо причетний заслужений працівник культури України, киянин Володимир Портянко. Ці важливі духовні осередки в процесі створення отримують від пристрасного шевченкознавця і колекціонера сотні експонатів, зібраних ним. От і нещодавно від Портянка Шевченків музей у Каневі отримав 500 примірників газет останніх 25 років, де писалося про Великого Кобзаря. Подячного листа отримав ентузіаст із Вільнюського університету, де за його сприяння відкрито виставку творів Т. Шевченка. Портянко підтримує постійні зв’язки з Інститутом Тараса Шевченка в Оренбурзі. Володимир Костянтинович каже: “Те, що я роблю, потрібно не мені, це треба нашим онукам і правнукам. Створено шість музеїв Тараса Шевченка, значить, бути і сьомому, і восьмому…”. Сьогодні В. К. Портянко — гість редакції нашого тижневика. Преамбулою до нашої розмови з гостем стала давня інформація, коли 22 травня 2002 року Донецька область однією з перших в самостійній Україні зустрічала Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім’ї вольній, новій”. Донеччани саме тоді започаткували фундаментальну справу — відкрили літературно-художній музей Тараса Шевченка. До того ж — у приміщенні універсальної обласної наукової бібліотеки. Його базою стала приватна колекція Володимира ПОРТЯНКА. Пристрасний книголюб збирав свою приватну Шевченкіану понад 30 років, щоб передати її в дар донеччанам. Перший музей Шевченка на основі колекції Володимира Костянтиновича було відкрито у Вінниці, другий — у Донецьку. Сьогодні таких музеїв уже шість. — Володимире Костянтиновичу, нині, коли суспільство потрясають кризи, наростає відчуття мороку бездуховності, Ваш внесок у духовне відродження нації неоціненний. Як у Вас, кого називають “партійним функціонером”, визріла така відданість Кобзарю? — Я народився на Черкащині у Корсунь-Шевченківському районі і вважаю себе земляком Тараса Шевченка. Мій батько, Костянтин Петрович, був сільським учителем, і в нього, як і в кожного вчителя, була своя бібліотека. Ця бібліотека дісталася мені у спадок. У ній було два “Кобзарі”. Звідси й бере початок моя Шевченківська бібліотека, яка на сьогодні налічувала б близько 2000 книг Шевченка і про Шевченка. Саме Кобзар навчив мене, ще юнака, патріотизму, навчив пишатись історією свого народу, цінувати вітчизняну культуру, заклав у душу паростки національної гідності. Я осягав: як пристрасною сміливістю Шевченко внутрішньо розкріпачував людей. Він не зрікся жодної своєї ідеї, жодного переконання. Ось у чому велич Кобзаря і ось що спонукало мене збирати свою Шевченкіану. — Вас годилося б назвати меценатом, бо пожертвувані Вами особисті колекції дуже цінні. Чи був якийсь чинник, що спонукав до колекціонування? — Почав збирати все, що має стосунок до Шевченка, з того дня, коли мій син Віталій приніс зі школи фототипічне видання “Кобзаря” 1840 року. Хтось із дітей його здав на макулатуру. Коли я взяв цю книгу, у мене затремтіли руки і стало якось не по собі. І зараз, коли бачу на базарі книгу Шевченка, яка лежить на підлозі і яку продають за безцінь, не можу пройти повз, щоб її не купити. — Але ж Ваші дарунки… Знайомлячись із описом Вашої колекції, яку зробили провідні наукові працівники Національного музею Тараса Шевченка і яку Ви подарували донеччанам (а це 830 книг), переконуєшся, наскільки вони цінні. Назву лише кілька видань “Кобзаря”: Санкт-Петербург — 1876 р., 1883 р., 1907 р., Київ — 1894 р., Львів — 1898 р. “Повний збірник творів Т. Г. Шевченка” (Катеринослав, 1914 р.), “Твори Тараса Шевченка” (Львів, 1917 р.)… Особливу цінність мають видання “Кобзаря” 1908 року під редакцією Івана Франка, “Запретний Кобзар” 1922 року, “Кобзарі”, які видали під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках на прохання бійців із фронту. А чого вартий унікальний журнал “Основа” 1861 року, в якому ще за життя Тараса надрукували один із його віршів… За свідченням науковців, велику цінність являють книжки, присвячені Шевченку-художникові, зокрема “Тарас Шевченко як маляр” О. Новицького, яку надруковано 1914 року Науковим товариством ім. Шевченка. — Коли в мене зібралася чимала бібліотека, то виникло питання: чому вона не працює? Її бачили лише мої знайомі та друзі, які, дізнавшись, що збираю Шевченкіану, почали дарувати мені книги, за що я їм щиро вдячний. Щоб ознайомити з колекцією ширше коло людей, слід було робити виставки книг, але часу бракувало. Я працював багато і займатися цим практично не міг. Атак хотілося поділитися унікальним надбанням з іншими людьми. Сама доля розпорядилась і допомогла. 1999 року почав працювати із Вінницькою областю і перше, що мене зацікавило, як в області вшановують Шевченка? З’ясувалося, у Вінниці є лише бюст Тараса Шевченка коло школи № 30 (до речі, пам’ятника Батьку Тарасу у Вінниці немає до цього часу). І тоді виникла ідея створити шкільний музей Кобзаря. Не історичний, а літературно-художній, тобто музей, у якому будуть книги і картини Шевченка, матеріали про нього. Запропонував сто книг із моєї книгозбірні, картини, плакати, листівки. І тодішній голова облдержадміністрації Юрій Іванович Іванов підтримав мій проект. Ми довідалися про неймовірну річ: школі № 30, біля якої і стоїть бюст Кобзаря, 1961 року було присвоєно ім’я Тараса Шевченка, але чомусь із часом, через не зовсім зрозумілі причини, про це було “забуто”. І ось мене запросили до Вінниці на відкриття літературно-художнього музею 21 серпня 2000 року. Цей день увійшов у моє життя як один із найщасливіших. — А як зародилась ідея створити фундаментальний музей у Донецьку, практично віддати донеччанам усі свої колекційні надбання? — Того ж, 2000 року, я почав працювати як головний консультант-інспектор адміністрації Президента України з Донецькою областю. Цей край дорогий мені — тут починалася моя трудова молодість. На Донеччині можна побачити чимало такого, що галичани назвали б поєднанням непоєднуваного. Скажімо, звучання всюди російської мови і велика шана до Тараса Шевченка. Взагалі, коли ми планували відкриття музею, ніхто не розраховував, що ця значна подія відбудеться саме у дні Шевченківського свята — мені хотілося залишити про себе добру пам’ять у Донбасі. Сьогодні поруч із музеєм стоїть пам’ятник Кобзареві, який було відкрито 1955 року. Тоді поет-донеччанин Віктор Соколов написав такі вірші: Він прийшов на Донбас, Як до рідного дому. І спинився Тарас На бульварі новому. І навкруг без кінця Рідні діти і внуки Простягли до співця Роботящії руки. — Ваша унікальна колекція переїхала до Донецька. Вам за створення такого музею було присвоєно почесне звання “Заслужений працівник культури України”. Скажіть, ця пристрасть не покинула Вас? — Навпаки. Якщо відкриття першого музею Тараса Шевченка я назвав для себе подією фантастичною, то відкриття другого музею підтвердило мої плани — такі музеї треба створювати. Це потрібно не мені, а треба нашим онукам і правнукам. 9 березня 2005 року відкрили кімнату-музей Тараса Шевченка у Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна. 30 травня 2008 року створили “Світлицю Шевченкового заповіту” (так назвали музей) у школі № 25 м. Вінниця. 11 березня 2009 року в науково-технічній бібліотеці Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ “Київський політехнічний інститут” відкрито “Куточок Шевченкового заповіту”, в якому можна побачити твори Шевченка мовами різних народів, його картини і книги, книги про Тараса. Торік, 21 вересня, у м. Семенівка Чернігівської області відкрито Народний музей Тараса Шевченка. Вірю, що буде ще і сьомий, і восьмий… А тому продовжую збирати видання Шевченка і про Шевченка. Коли часом чую зловтішно-зневажливе або розгублено-безпорадне: національна ідея не спрацювала, маю всі підстави заперечить — ідея патріотизму працювала й працюватиме. І запорука тому — наш великий Співець недолі, страждань і величі України. І завжди згадую слова Бориса Олійника: “Тарас Шевченко не дав нам забути, що ми — українці, і вже тому він безсмертний”. Творчість Кобзаря об’єднує нас, незалежно від того, де ми мешкаємо — на східній чи західній Україні. — Ви збираєте також вірші про Батька Тараса. — На сьогодні зібрав уже понад 1200 поезій. 2004-го у Вінниці вийшов мій збірник “Віщий Тарас” у 2-х томах, до якого увійшло 320 віршів, присвячених Тарасу Шевченку. Це видання побачило світ завдяки тодішньому голові Вінницької облдержадміністрації Юрію Івановичу Іванову і голові Вінницької письменницької організації Михайлу Феодосійовичу Каменюку, нині заступнику голови Спілки письменників України. На жаль, видати більшу збірку — на 1200 поезій — я не спроможний. Хотів би сказати, що весь життєвий і творчий шлях Тараса Григоровича глибоко, психологічно й соціально вмотивовано описано у віршах українських поетів і поетів світу. Цей унікальний доробок важливий, бо показує вплив нашого генія на глобальні події сучасності. — Як оцінюєте підготовку до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка в державі? — Відкриття Народного музею Тараса Шевченка у м. Семенівка говорить про те, що на місцях люди знають про Тарасів ювілей і готуються до нього. Але мені було дуже прикро, що на відкриття музею не приїхав не лише губернатор, але й ніхто з обласних чиновників. Ось вам і ставлення до Батька Тараса. Я вже звертався з пропозицією про затвердження ордена Тараса Шевченка як державної нагороди та випуску ювілейної медалі “200 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка”. Але такі не дочекався відповіді. Недавно проходив поряд з Національним музеєм Тараса Шевченка у Києві і побачив, що споруда музею у будівельних риштуваннях. Питання: невже десять, п’ять років, рік тому ми не знали, що 2014-го буде ювілейна дата Тараса? Знали, але відкладаємо все на останній день. Невже в лютому 2014 року вкладатимуть асфальт на мерзлу землю моєї Черкащини, щоб забезпечити достойний приїзд гостей з усього світу? Хіба достатньо випустити лише марки і монети, присвячені Тарасу? А хто купить Шевченківську енциклопедію, яку збираються випустити? Вона дуже дорога. Краще було б перевидати, як цінний раритет, “Кобзарі” — фронтовики”, доступну книгу, яка виходила з благословенням П. Тичини і поширювалася в солдатських окопах, бліндажах, госпіталях у 1942, 1943 і 1944 роках. Про те, що саме так Шевченків “Кобзар” воював на фронті Великої Вітчизняної війни, мало хто з українців знає тепер. Спілкувався Михайло КАМЕНЮК Володимир Портянко (у центрі) під час відкриття Шевченківського музею в м. Семенівка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин