Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Поезія як тонка мова народу покликана намивати йому золотий запас мудрості й любові”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Свій голос Надії. Слова за кадром

Слово Просвіти, №10 за 2014 рік

Галина ПАЛАМАРЧУК Літературна агенція “Банкова, 2”, або ж Київська організація НСПУ, видала за кошти Київської міської держадміністрації книжку вибраних поезій Надії Кир’ян — “Свято споминів”. Вибраного в Наді могло б бути більше. Але історія, кажуть, не знає умовного способу. Правда, тут можна сперечатися. Моя пам’ять, наприклад, теж несе мало вибраного — невибране стираю, щоб було куди вміщувати нове. Пам’ять — вона ж не на безмежну кількість гігабайтів. Але в тому, що вона несе, — малий гурт дуже сонячних, талановитих, чесних і відкритих поетів, колег моєї студентської юності, трохи старших за мене, я плелася ззаду: може, і прийняли б, але я ніколи нікуди не просилася, швидше — навпаки: сахалася, бо кожен, навіть невинний, зв’язок передбачає обмеження свободи… І найбільш сонячними мені тоді здавалися Микола Сулима та Надія Кир’ян. Поезія наших кумирів шістдесятників говорила експресивною мовою, яка застоялася — і настоялася — в горлі української поезії, перехопленому галантним “метеликом” петлі, і вихлюпнулася потужно й стихійно, несучи в собі не тільки силу конкретного поета, а й нерозтрачену силу попередників. Як відпущену пружину. Поезія сімдесятників — природно — втратила на силі й експресії, зате стала ретельніше ставитися до форми: так велика вода, скинувши силу весняного паводку, шукає собі відповідних берегів. Вона виробляла свою мову, експериментувала; десь хапала за хвіст Жар-птицю, переносила на папір перо з хвоста, але ми мусили відчути — або принаймні повірити, — що воно — не з гуски. Читачі ми теж були нерозвинені, бо соцреалізм не сприяв. Нерозвиненими переважно й лишилися, бо й наш повпред, тонкий знавець поета Чехова й поетки Ахметової, веде нас зовсім в іншому напрямку. Правда, ми час від часу виходимо на протести… Ріденька й неоднозначна когорта сімдесятників не змогла — чи не захотіла? не пустили? — втертися в лави шістдесятників, які проскочили, їм підфартило з кліматом, — потому їх уже крутило, але в шістдесятників обпадали плоди, а в когорти сімдесятників — зав’язь. Тому й вибраного — скромний томик, а не томи. То ми, звісно. У грубо виховній функції поезії ми стали сумніватися десь приблизно тоді ж — у роки буремної студентської юності, ще до того, як “за водою чисті хвилі …рознесли нас по світах” (“В одну ріку не зайдеш двічі”)… Поезія — це не слова, як музичний інструмент із його шумовими можливостями — не музика. З поезією взаємодіють тонкі стани людини, якщо простіше — невидимі оку. Наприклад, любов ми бачимо? Піднесення, співчуття? Дух, який животворить? Душу, що є тіньовим еквівалентом тіла? Буває, візьмеш томик віршів, який тебе в юності у небо підносив, читаєш тепер — наче йдеш по безглуздих уламках крилатої колісниці, що потрапила в небесну аварію: не резонує вже… Буває й навпаки. Точно і чесно передані мовою поезії тонкі стани, як передана люблячою й чутливою рукою вода в склянці на кінець столу, — прийшли в сьогодні, до цього томика вибраного Надії Кир’ян, без ложки дьогтю — грама фальші. Поезія як тонка мова народу покликана намивати йому золотий запас мудрості й любові. Голос поета зазвичай накладається на вірш і звучить. Якщо вірш написаний із голосу поета, а не з міркувань кон’юнктурних. Вірші плюс голос Надії Кир’ян — це вальяжна, повільна, як течія Псла, десь гаптована гладдю, десь стилізована під наїв, розкіш Полтавщини і чесна сповідь оптимістично-тихо-впертої полтавки. Надія Кир’ян ніколи не писала з міркувань кон’юнктурних, пожертвувавши комфортом творчого й не тільки життя-буття. Тоді — як і тепер, власне, але вже меншою мірою, — свого роду кон’юнктурою було й ризикове експериментування, аж до підміни ним поезії. Інколи потрібна відвага — та й знання, — щоб говорити прямо, а не через складну метафору. Слово в поезії, сказане прямо, без стилістичних і модерних викрутасів, — теж ризиковане, на межі фолу: воно зачіпає не епатажним подразником, а чесністю. Якщо інтонація і внутрішній посил — не фальшиві, то прямо сказані слова мають пронизливу силу. Якщо ж поет “дрогнув” і десь на грам схибив — усе пропало. Доля Надію, як усі ми знаємо, не балувала. Але вкотре хочеться повторити: кого Бог любить, того карає. Хоча слово “карає” — тут саме від людського закоренілого нерозуміння: різні життєві незручності — це як задачі в школі: складніші задачі — тебе ведуть на “червоний диплом”. А кому уроків не задають — того з якоїсь причини взагалі “не зараховано”. Не треба обманюватися, що “не задають, бо люблять”. …Що Надя йде на “червоний диплом” — свідчать здобуті нею знання. Тільки відмінниця по життю може промовити у хвилину найвищого зворушення, у хвилину спогадів, прощення і прощання: І на весь світ // так хочеться кричати: // як я люблю! (“Свято споминів”) На Землі — це програма-максимум: визріти й випрозоритися до такої сонячної міри, щоб не “око за око”, щоб “не зуб за зуб”, щоб із твоєї душі виривалося буцім безпричинне “Люблю!”, а руками ти хотів обняти й заспокоїти, як малу прикру дитину, весь світ. Любов — це плід універсальний. Хмиз для вогню і вогонь. Без того, що горить, немає вогню. В цьому полягає сенс жертовності. Нічого путнього не вродить душа, якщо тіло або мертве, або сите. Буде тільки чадіти. Добрий господар, щоб виростити елітний виноград, проріджує грона, залишаючи на кущі найперспективніші. Тоді всі соки йдуть їм у поміч. Горить горобина. А я зго' ряю. // Лише тому горить го' робина. (“Горобина”) Тому живе (не в сенсі існує) людський рід, що згоряє конкретна людина. Хмиз для вогню і вогонь. Людина — такий собі життєпереробний комбінат: починаючи з харчів, із яких вона відбирає поживні речовини, і до вражень, а це слово — однокореневе з “уражати”, “поразка”, та й, власне, “ворог”, — які вона відбирає з життєвих перипетій і з яких виходять вірші й інші твори мистецтва. Тут — таж жертовність. Життєві перипетії, інколи дуже жорстокі, — це та жертва, яку мусиш принести за сформований плід. Жертва насінини, з якої виростає новий колосок. І не набити черево — головне, а й на рівні духу — взяти “поживні речовини”: Відчувати смак. // Поки гірко стане, // Поки гіркота з солодким присмаком стане. // Відчувати, // Відчувати, // Смак отой відчува' ти // Та й не хотіти нічого // Біль' ше. (“Прозріння”) На половині жертовності, хмизу, — і камінь, і “таємниця крові і грат”. Але призначення людини — і нації, і народу — йти вперед. Звісно, якийсь запас харчів плюс компас у наплічнику має бути, проте — не перини і, тим більше, не брили залізної руди, з яких компас зроблений. Бо руху вперед не буде. У нашої нації так трапляється: ми навантажуємо себе фактами, але не трудимося дати фактам спокій у архівах, взявши з них сіль, суть, науку, збагативши уроками з тих фактів свою ментальність. Надія як поетеса і як філософ (“Поетична філософія мого земляка Григорія Сковороди дала мені відчуття щастя”) дуже чутливо і болісно переживає цей перехідний стан, цю межу “між щастям і болем”, цей дотик вогню до хмизу, цей тік, де Котигорошко бореться зі змієм, це середчасся, де людина творить — свою долю, сім’ю, вірші. Де народжується дуже тонка субстанція — небесна мудрість, що й приносить любов, прощення, умиротворення. Чи приєднатись до народу // І розказати про свій біль, // Про лі' лії, про чисту воду // І про загиблих серед хвиль. // …Але дарма. // Вже інші хвилі. // Вже інша виграє вода. (“В одну рі' ку не зайдеш двічі”) Однак при цьому ніхто не бачив, бо таких нема, це нас, маленьких, дурять, намагаючись розділити на “політиків” і “громадських активістів”, на “студентів” на одному Майдані і трачених міллю старших — на другому, та ще за багатьма іншими параметрами, щоб хвилі жили відрубно одна від одної. Щоб легше було їх сідлати. Насправді ж навпаки — хвилі одна з одної випливають, одна на одну накладаються, і тільки так твориться ріка. Народ твориться тоді, коли попередники не відтирають наступників, а підставляють їм плечі, і коли наступники не відкидають попередників, без чиїх плечей не піднімуться ніколи, а тільки скакатимуть …гопака за закордонні гранти. І ти, як носій і учасник минулого, зобов’язаний зайняти своє місце в споруді, що називається народ і держава. Бо якщо кожне нове покоління, ведене гаслами пройдисвітів, руйнуватиме “до основанья”, то це буде не побудова держави, а сізіфів труд. Так передається вогонь, так передаються знання в точних науках, так має передаватися досвід і мудрість у народів. Якщо вони не дурні. — Ти ще жива? — пита сусіда. // Ну що йому я відповім? // Мої зелено'чорні віти — // Межа між мертвим і живим. (“На межі”) У нормального народу сухе гілля не у свисток згоряє, тоді як молоде продається в рабство за “вонючі” енергоносії. У нормального народу досвід і знання нагнітаються, як кисень, у вогнище життя, щоб воно не тліло, не мучилося, а давало тепло своїм громадянам і творило інші блага. Ще кілька універсальних істин, які на нинішньому етапі цивілізації має засвоїти переважна більшість людей живих (пам’ятаєте — “Но быть живым, живым, и только, живым — и только, до конца!” Б. Пастернак). Одна з них — вкрай актуальна зараз для нас. І добре, що народ це розуміє. Не дарма одне з гасел Євромайдану “Не бійся!” Страх примушує плазувати, долання страху — окриляє і дарує свободу. Страх знищує людину повільно й по-садистському, і поетеса впевнена: Найстрашніше — це страх, що породжує рабство й покору. (“Без табу”). І в цьому ж контексті — ще одне свідчення зрілості, причому почерпнуте не з розумних книжок, а як квінтесенція непростого, насиченого життєвого досвіду: “…мені Господь послав Таємну Вість, // Щоб за землею я не шко' дувала”. (“Вість”) — каже Надія, знову ж, не особливо заморочую' чись вишуканістю складу, а фік' суючи якомога точніше це приго' ломшливе одкровення. Сходження до вершин духу неу фарватері модних гуру, а в боротьбі з режимом і в боротьбі за виживання, на курному шляху чив боротьбі з колорадськими жуками, у прямому й переносному значенні, — єдино незаперечне свідчення божественного походження людини: де б її не носило, а вона вертається до свого джерела, свого Дому. І це дуже оптимістичне свідчення. Ми були так по-сонячному, так самовіддано залюблені у своїх егоїстичних попередників. І в наших віршах — прямі чи надійно приховані алюзії на їхні твори. Свідомі чи й несвідомі. Скажімо, Надіїне “Сумне левенятко” перегукується — чи мені здалося? — з Драчевим “Криниця в зимових полях”. “Оте ле' венятко, красиве й сумне, прой' шло, та чомусь не впізнало мене”. Правда, фінал пригоди — тут прямо протилежний: мак, причеплений до корби криниці, Драча впізнав. Ну так — наші попередники були впізнаваніші. Ще й тому, що вправно відтирали наступників від популяризаторів себе і своєї творчості. “Поет починається з болю” відсилає до мого улюбленого — “Вірш починається не з великої лі' тери, а з великого болю, якого й не зміриш…” Л. Первомайського. “Сердитий” — обставини реально дістали! — вірш “Про істину” — “Мені відкрилась істина гірка. Народ мій — раб. А я його дочка” — відсилає до менш категоричного відкриття Л.Костенко — “Мені відкрилась істина печальна…” Є у Надіїному доробку — і маніфести, і памфлети. Але ці згустки крику природно виростають у сонячному саду її доброї поезії як реакція на мороз чи саранчу. Тим часом мені близькі, мене “всміхає” її класика — “Телефон”, “Портрет”, “Рибка”. “Великі краплі дощу” — обеззброюють чесною простодушністю, яка — одним словом — характеризує епоху і нас у ній. А яка приголомшливо точна мініатюра, крок праворуч, крок ліворуч, — та навіть якби очі були не “проліскові”, а скажімо, “блакитні”, — картинка б не світилася… Тонкі пальці дощу // Пестять чорне волосся // Землі, // Яка роз' плющує // Проліскові очі. (“Про' будження”) Аж запахло свіжоталим чорноземом, і погляд шукає тендітні сині проліски. Надіїні вірші несли й несуть у собі тиху печать — може, невипадково ворд із цього зробив “печаль”? — українського — його полтавської гілки — етносу, переважно солярні знаки й архетипи. Сухе гілля. На якому брижилися й котилися молоді хвилі — гнулося під вітром зелене. Повтори і словесні дрібушечки творили для заглиблених цей переклик слів із хвилями і з гіллям. До речі, укладаючи вибране, поети інколи “удосконалюють” свої ранні вірші, але ні стара латка на нові міхи, ні нова — на старі міхам не в поміч. Інколи говорить метафора, інколи метафорою на кілька смислових шарів постає прозаїчна картинка. Цю пульсуючу картинку, в якій труїться, задихається і тремтить від холоду Жінка, зацитую повністю: Дим // Обнімав її за шию, // Розтікався по руках // І ніяк не знаходив дверей. // Вона чула, // Як тихо // Сідають на пальці білі сніжинки, // Тремтіла від холоду // і думала, // що довга боротьба // завжди кінчалась // поразкою. // А дим // Набивався в горло, // Розті' кався по руках // І ніяк не знаходив виходу. (“Гірка цигарка”) Б’ється у скроні — “довга боротьба завжди кінчалась поразкою”. …Кожен розказує своєю мовою. Народ-поет розказує крилатими виразами й метафорами. Світ-прагматик зараз того не купує, світ зараз не купує поштучних товарів, на них не резонує мертва чи уніфікована душа. Так і Україна зі своїм крамом — як поетеса на маргінесах, нікого не цікавить по суті, лише своїм геополітичним розташуванням та поступливим характером і роботящими руками. А десь загоряється мак… // А десь відцвітає вікно… // Оце воно і є отак. // Отак оце і є воно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин