“Коли чутка про заснування у нас “Просвіти” розійшлась скрізь, щиро відгукнулися на це добре діло”. 7 На перехрестях історії · с. 7сторінка оригіналу ↗
100-річчю подій Української революції 1917—1921 років і 25-річчю Незалежності України присвячується Уривки з історичного документального роману Олександра Вєтрова «На скрижалях долі»
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
Якось у казармі з’явився черговий офіцер і чоботом ударив у середину портрета царя Миколи II, що на весь зріст стоїть у золоченій рамі між двома великими вікнами. Брязнуло і посипалося розбите скло. Показуючи рукою на розбитий портрет, він сповістив: — Цей владика вже не царствує, в Петербурзі іде революція. Цар Микола зрікся престолу, його і всю сім’ю арештували. Впав нарешті гнилий царат Московської імперії в березні 1917 року, від першого ж стусана складеного з українців Волинського полку в Петрограді. А війна триває. Навчальна команда, як більмо на оці, щоденно на полі, по пояс у снігу. На найближчу неділю всі лаштуються на маніфестацію з червоними прапорами. Українські ж офіцери сформували цілий батальйон з українців і хочуть вийти на цю ходу з портретом Т. Г. Шевченка, а образу немає. Пасувало б сліпому око, та де його взяти. Знайшли десь обкладинку з цигарок, на якій була невелика мальована парсуна Тараса Шевченка в шапці і кожусі, принесли до Івана Харченка: — Ти постарайся! Треба встигнути до виправи на демонстрацію намалювати на ватманському листі збільшену копію. На маніфестації український батальйон ішов під жовто-блакитним прапором, несли спереду портрет Т. Г. Шевченка. Городяни, дивлячись на нього, перемовлялися між собою: — То Родзянко. — Нєт, то Тарас Бульба. Хоч земля, сповита білою казкою снігів, ще спочиває в безжурному сні, хоч твердий лід, як і раніш, сковує річки й озера, але в повітрі повіяло чимось юним, радісним, новим. Весна ще далеченько, та вірні її вісники вже гомонять про те, що скоро-скоро вона прийде… Прийде прекрасна й молода і змінить навколишній світ. Легкі, ледве вловимі подихи теплого вітру пробігають полями і долинами, а від помаху їх прозорих крил снігова кора стає пухкою; небо привітніше синіє, та й сонце рідше ховається за хмари. Горобці перші дістали звістку, що чарівниця наближається, і радості цим метушливим, перемерзлим і зголоднілим створінням немає меж. Скоро задзвенять струмки, зашумлять ріки, і земля прокинеться від зимового сну. У Петербурзі — тимчасовий уряд з поміщиків та капіталістів на чолі з Керенським. Він бажає довести війну до переможного кінця, вимагає на фронт живої сили, з запасних полків ідуть маршові роти. Росія свято виконує свій союзницький договір із Францією. В Актарську на черзі також маршові роти з молодих новобранців, але офіцерам не на часі на “гарматне м’ясо”, особливо українцям, бо знають, що у Києві є вже своя, українська влада! Лідер націоналістів М. Міхновський на другий же день після Лютневої революції в Росії організував Українську Центральну Раду (УЦР), яка мала перебрати на себе всю повноту влади в Україні. Але згодом провід у ній захопила еліта драгоманівців, орієнтована на “московських братів-соціалістів”. Тоді він кинувся організовувати збройні сили України, сподіваючись, що вояцтво примусить Українську Центральну Раду будувати Самостійну Україну, а не придаток Московії. У Києві 29 березня 1917 року М. Міхновський заснував “Військовий клуб ім. Гетьмана П. Полуботка”. Незважаючи на спротив російської адміністрації, клуб зорганізував полк ім. Б. Хмельницького силою в 3574 багнети з вояків-українців Київської залоги. А в Чернігові — полк ім. П. Дорошенка, згодом по всій Україні селянську кількатисячну міліцію “Вільне козацтво”, а на німецькому фронті стихійно почали зорганізовуватися українські військові частини. Тим часом українські політичні партії та громадські організації 17 квітня 1917 року у Києві скликали Всеукраїнський Національний Конгрес. Понад 1500 делегатів єдинодушно підтримали Українську Центральну Раду і проголосили її найвищою владою в Україні. До нової Української Центральної Ради обрали
90 % драгоманівців, які не поспішають змінювати по всій Україні московську адміністрацію на українську. Ця Українська Центральна Рада 23 червня своїм І Універсалом проголосила автономію України в складі Росії й обрала Генеральний Секретаріат. Попри бажання Української Центральної Ради у Києві 18 травня 1917 року був скликаний I-й Український Військовий З’їзд. Понад 700 делегатів від армії і флоту поставили гостру вимогу: “Розпочати організацію української армії без оглядок на Росію!” А лідер Української соціалдемократичної робітничої партії В. Винниченко повністю нейтралізував усе це у своєму збільшовиченому виступі, заявивши: — Не своєї армії нам, соціялістам-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. … Українська демократія повинна всей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі. Зібрав у Києві понад 2200 делегатів і Всеукраїнський Селянський З’їзд, учасники накинулися на УЦР з обуренням за її жебрання прав України у Росії. Ставилися вимоги: “Негайно українізувати школи та адміністрацію, очистити Україну від зайд москалів, розподілити великі землеволодіння і віддати їх у вічну приватну власність селянам, негайно проголосити державну самостійність України”.
* * * Ешелон поспішає на фронт. Солдати в новому обмундируванні в теплушках з розчиненими дверима горлають пісень. По обидва боки залізниці людно в степу, почалися жнива. Селяни на своїх нивах жнуть озимий хліб, махають руками, вітають солдатів, хто як може, гукають услід: — Бажаємо щастя та живими повернутися додому! Деякі з жінок плачуть. Під вечір прибули до Воронежа, обідають на пересильному пункті за столами з дощок, перед обідом і після нього співають молитви. Другого дня під’їжджають до Києва. Здалеку Іванові видно золотий верх дзвіниці Киє-
Козаки й старшина полку ім. Т. Шевченка во-Печерської лаври. Ось і Дніпро, прогримів міст під колесами вагонів. Ешелон зупинився на станції Київ. Поряд ще один ешелон, такий же повний з військовими, звідти гукають: — Ми полк імені Т. Шевченка, а ви що за частина? Отже, на фронт їх не повезли, прозвучала команда: — З вагонів вигружаться! Саратовський батальйон вливається у полк імені Т. Шевченка. І повели їх десь на край міста у Луцькі казарми. Вже там у місцевій газеті Івану на очі глянулися рядки з телеграми Київського губернського комісара (датованої 8 липня 1917 року). Чигиринському повітовому комісару: “Давидов заявляє, що селяни Вербівки почали самовільно косити пшеницю. Прошу вжити заходів, повідомить. Губкомісар Суковкін”. Тимчасовий уряд у Петрограді 16 липня визнав УЦР, і вона проголосила своїм II Універсалом про досягнуті домовленості. Тож в Україні існувало двовладдя: влада Тимчасового російського уряду і влада Української Центральної Ради.
Як частина гарнізону Києва, вояки полку ім. Т. Шевченка охороняють різні об’єкти й установи. Несучи службу в будинку центральної контори телеграфу, Іван вночі в газеті “Воля” наткнувся на допис з м. Кам’янки Чигиринського повіту. У ньому розповідається про проведення в містечку 20 липня 1917 року “великого національно-культурного свята” з приводу “офіціального відкриття” товариства “Просвіта”. Хоча, зауважує автор статті, новостворена організація “лічить всього кілька тижнів, але вже має коло двохсот членів, чималі кошти, зорганізувався вже при ній добрий хор, два оркестри — духовий і струнний, театральний та лекційний кружки, влаштовується бібліотека й читальні. Було вже кілька вистав, прилюдних читань та лекцій про сучасні події…”. Автор відзначає: “Цікаво зазначити, що коли чутка про заснування у нас “Просвіти” розійшлась скрізь, щиро відгукнулися на це добре діло й почали записуватися у члени “своєї” “Просвіти” й засилати до неї грішми й книжками свою посильну допомогу”. До діяльності товариства прихильно поставився місцевий поміщик Давидов, “допомагаючи йому матеріально”. У ході свята в Кам’янці проведено благодійний обід, на якому виручено було 275 крб. Половину цих коштів було використано “на користь “Просвіти”, а іншу — надіслано до Української Центральної Ради”. 17 жовтня 1917 року в Чигирині зібрався перший з’їзд Вільного Козацтва, який політику Української Центральної Ради засудив дуже гостро і вимагає від неї в категоричній формі: “Вигнати всіх москалів з України й нарешті організувати українську армію!”. Незважаючи на заборону з Росії і на спроби спровокувати безпорядки в українській столиці, щоб силою розігнати прибулих делегатів, у Києві все ж відбувся 2-й всеукраїнський військовий з’їзд. 2500 делегатів від 2500000 зукраїнізованих фронтовиків налаштовані розпалено і рішуче, гострим тоном ганять Українську Центральну Раду за москвофільську політику і ще категоричніше повторюють до неї вимогу: “Негайно почати створювати українську армію і флот!”. А деякі оратори навіть називають Українську Центральну Раду “національними зрадниками” і домагаються негайно відокремитися від Московщини! Розписала вся київська преса: “Бойовий дух делегатів “загрозливий, шовіністичний”… Мос-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
