Поетичний автограф · “Станеш, чудний ім’ярек, темне ім’я поетичне, Кожне зі слів впоперек, кожне зі слів не дотичне”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ССввііттллааннаа ККО ОРРО ОН НЕЕН НККО О:: «Майво любовних слів»
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
* * * Хтось стукав в дім. Хотів нам щось сказать. Сказати щось, але чи в тому справа? Він стукав в дім й була на нім печать Ні, не любові, а дурної слави.
Він стукав в дім, він був один, як перст, Він не просив ні щастя, ані долі, Він був, як біль чи як німий протест, Чи як суцільна змучена крамола.
І я йому води не подала, Я зачинила двері і ворота, Й гарячий дим торкнув мого чола, І затопила дух суха жарота.
…Мені був сон. І сон цей був, як дим, Як пасмо вітру чи душа сухотна. Хтось стукав в дім, і він був молодим, Був молодим і був невідворотним.
Діва моя, вино…
1. Пізнього світла зблиск, пізнього світла пломінь. Неспопелимий віск у солодких долонях.
Цих мимолітних фортун вибухне біле літо, Наче міфічних рун на камені вибите світло.
Чистий гранчастий біль стиснуто в пальцях біло. Й де вже та кримська сіль, й де непокірна сила?
П’єш і уже не вино, наче чума підкосила. Що то — набуте майно? Що то — жіноче тіло?
Чорний, як серце, рядок вирине так безпощадно, Наче тугий ковток вихлюпне кров’ю у рядна.
Станеш, чудний ім’ярек, темне ім’я поетичне. Кожне зі слів впоперек, кожне зі слів не дотичне.
Станеш і вперше вречеш, наче церковні треби, Текст поетичних депеш, котрі приходять з неба.
Звук тих мелодій сумний, звук тих мелодій неточний, Наче бредеш через сни, зболений і непорочний.
Німфа зітхне в головах. Янголи стануть колом. Й музика вже горлова, й ти перед Богом — голий!
2. Діва моя Вино, Діва моя Обидо! Випито все давно і не ридай ридма.
Темний свячений ніж, ніченька темна. Пальчика ріжеш? Ріж! Пристрасті завжди натхненні.
Це у тобі вино, дух у тобі коньячний — Це у тобі вікно в засвіти потойлячні.
Мері червоної плач в склянки буфетні розлито. Зграя посивілих кляч чи поетична еліта?
Дів поетичних рій. Можна вибрати кожну. Хочеш просто зігрій, хоч празникуй вельможно.
Й не гротесковий сказ, вже навіть не дах їде. З цих алкогольних проказ хтось в потойбіччя відійде.
Ти не ходи, не шукай! Їм нема порятунку. Діва ця виника у п’яному візерунку.
Діва ця виклика, наче на тайну вечерю. Мертвих не зачіпай, якщо відійдуть перві.
Вірші їхні тримай десь там, на самому споді, Вірші їхні, як храм у Господній господі.
Діва моя Вино, Діва моя Обидо! Тихо тебе пом’яну і — одійду…
* * * Свіжі квіти в руках квіткарки, Мов дарує вона любов В переході, де темно і жарко Й де людської марноти альков,
Де крокують сумні перехожі, Мов ожив манекенів рій. Ні на кого вони не схожі — Не закохані і не старі.
А обніме вона руками Золотистих троянд відро, Наче світло, й мажорні гами, Й переможне жар-птиці перо.
І вона, як царівна чи панна, Провінційний гуцульський шарм, Вам простягне зимову троянду, Наче тут і Париж, й Нотр Дам.
Ох, яка золота й яснолиця, Ох, которий тобі уже рік! Не перекупка і не блудниця, В переході, як в монастирі!
Квіти пахнуть, немов божевільні. О, чекання пекельного шал! А в руках мовчазний мобільник, А у грудях — розверста душа.
І нічого в тобі від богині, І в моделі ти не пройдеш, І ці квіти ні в чому не винні, Й перехожі не винні теж.
Ти стоїш, золота і шалена, Як шампанського гнівний бокал. І авто буржуа нескінченних Над тобою, неначе ріка…
* * * В цім чергуванні ночей, чорнім і згірклім, Посухою пече невистояна горілка, Наче печальний свист, наче сумна сопілка, Наче прохромлена десь немолода гомілка.
Світлом гірких корогов вигулькне чорна білка Попід твоїм вікном побіля твого причілка. Візьмеш до темних рук шматочок білого змилка. Поголишся. Що — любов чи чергова підстилка?
Вийдеш у власний двір, валянці і душогрійка. А там он до школи біжить ще молода училка. Підборчиками цок-цок з горбика чи під гірку. Зелена і заводна, ще й українофілка.
Що там? Майдани стоять чи — чергова помилка? Воду з криниці наллєш у пляшку з-під морозилки. Ох, золотий вогонь, ця безтолкова дівка! — Захоплено проведеш тінь до самої розвилки.
Кажуть, в країні війна, вибухи і перестрілки, А тут, у селі, благодать і горілчана спілка. У полі на картоплях — засмаглі тубільці й тубілки, А вдома сальце і хрін, картопелька і зубрівка.
Ех, пенсії ще не дають, затримка до понеділка. Грошей немає на хліб, поповнити треба мобілку. І вічна, як пам’ять віків, над мальвою бджілка, Й армійське чорнильне тату біля пробитої жилки.
* * * Давай одійдемо в сніг, Давай одійдемо в осінь! Вірші ці голосні Вперше писать довелося.
Давай простелю килими, Виперу синій вітер! В передчутті зими Чути передзвін літер.
Віршів золотий політ, Як протяг снігів іскристих! Непроханих наших бід Винесе вітер окістя.
Давай одійдемо в дощ, Сховаємо всі парасолі! Між цих переплаканих площ Душі, як щастя, голі.
Давай одійдемо в сміх, Давай одійдемо в свято! Скільки позаду лих Вже довелося мати.
Давай одійдемо в любов, Зайдемо в тепле літо! Щастя моє, агов! Куди ти, куди ти, куди ти?
* * * Мій мармуровий муар — темний летючий батик — Візьмеш, як теплий дар, біля метро Хрещатик.
Будеш шептати мені дивні слова на бульварі, Сонячний дощ продзвенить від Арсеналу до Лаври.
Мармур, морозиво, рай, рики автобусів-ретро… Серце моє не край! Слухай, метро це чи метро?
Маври стоять у рядах, чорні тремкі мужчини. Мавка зітхнула: ах, темні які личини!
Шлейф ароматів терпких, чорні ошатні ряси, Відблиск гіркої ріки, погляд чудний, прикраси.
Мармур твоїх долонь, позирк юного мавра… Темних очей вогонь і в піднебессі — Лавра.
Вирва освітлених площ. Падає плащ з муару. Вже віддаляється дощ краплями по тротуару.
Трепетний ніжний жест… Блудять довкола маври. Як мерехтливий хрест, в небі зимовий жайвір
Плаче про квіти й любов, як про омегу і альфу, Наче в небесний альков вкинули навхрест шарфи.
Там, де квітує мак, де розкошують коханці, Все вже давно не так і простуджені пальці.
Ой, не питай про сніг, шарф мармуровий не гріє, Наче сумний оберіг мармуровіє.
Темний хрещатицький шлейф білих авто туземних Поміж зимових алей стежить за нами недремно.
Десь мармеладний джем, десь шоколад гіркавий, Десь мій осінній щем буде тобі до кави.
Майво любовних слів, майво любовних літер, Ніби примха богів, ніби муаровий вітер…
* * * Ох, ці гіркі жінки після спа-процедур! Ох, ці гіркі жінки в стилі де помпадур, Начебто тепло вночі й не треба вже коректур І французький парфум на карті їх партитур.
Й цей перегірчений дим в темряві темних зажур Й цей перегірчений дим на тлі леопардових шкур, Й цей перегірчений дим на тлі мармурових скульптур, Й передмістянський лоск фальшивий, як з карикатур.
Де ж романтичний плащ і золотий амур, Де ж закоханий блиск з очей провінційних дур? Цей чорноокий мавр чи незбагненний гяур Тебе забере з фойє, де мала ти свій перекур.
А в провінційнім кафе між снігових кучугур Цмулить терпке вино юний сільський бабодур. В ньому щось від козака чи від козацьких джур, І — кавардак в голові — повний, суцільний сумбур.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
