Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “І в моїх золотих долонях — Подарунки веселі для всіх”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

П Пееттрроо О ОССТТААП П’’Ю ЮКК:: «У мене троянда горить під вікном»

Слово Просвіти, №10 за 2017 рік

Він у своєму селі, де господарство натур, Вийде з пшеничних копиць, як з-поза амбразур. Десь у хліву теля, десь в загорожі кнур, Ой, вже не видно ніц посеред білих бур! Хто йому трапив до рук, яка зі шкільних замазур? Із печальних пісень, із гірких партитур? Який там стояв мур-мур? Цур його, цур його, цур! Господи, де ти є, гірше ж тортур цей лямур! …Наче з полотен старих французький печальний мур, Дівчинка на килимах, запах таємних мікстур, Й дивний афінський дивак сонячний Епікур, Як дегустатор старий, смакує коньяк де леур. Різдвяна пісня Ох, які вони, коні, бистрі! Ох, яка вона люта, зима! І цей вітер з січневим свистом, Як веселий рудий відьмак. Ох, лункі золоті копита, Ох, святковий різдвяний пил! Ох, летіте, летіте, летіте Скільки духу і скільки сил! Ох, ви, коні легкі, різдвяні! Ох, руками біду розведу! Ох, як сонячно і рум’яно Колядниці ведуть коляду. Ох, різдвяні веселі коні, Ох, ялинок засніжений сміх! І в моїх золотих долонях — Подарунки веселі для всіх. Ох, які вони, коні, бистрі! Ох, яка вона люта, зима! І цей вітер з січневим свистом Як веселий рудий відьмак… У місті білого лева У місті білого лева живе сумна королева, І тайна там полуднева, й печаль там не поверхнева. І холодно в місті тому, неначе в притулку чужому, Не Львів то і не Оклахома, й од холоду там аж судомить. Живуть там повільні тіні в пилюці гіркій павутинній, І дивляться очі дитинні із прірви старої провини. Там шафи стоять задзеркальні, хоча ні ліжок там, ні спальні, Й листи хтось читає прощальні, і — знаки всуціль запитальні. Сумна королева і темна листи комусь пише таємні, В ній сили нуртують даремні і почуття невзаємні. У неї у косах вітер і котиться бісер із літер, Душа її не зігріта й позаду у неї вже літо. У місті білого лева живе сумна королева. А в лева голос сталевий і щоки шовково-смушеві. І повно у нього роботи, і просто суцільні турботи. Палац його в стилі готик й на кожному шпилі — котик. Алеї у парках стильні, там вітер гуляє свавільно. Повсюдно зв’язок є мобільний і екзотичні рослини. У лева життєва карма — скидати із шиї ярма, У нього відсутні гальма і завжди стривожена мама. Та мама — стара левиця, неначе медійна жриця, Так рівно ходить, як спиця, та лев нічого не вчиться. У нього юнацькі бздури, хоч шлюби його всі де-юре. І пурхають теплі амури, й аромомасла все курять. І тільки в готичні ночі під місяцем світло-молочним Лев загляда їм у очі й про щось потаємне шепоче. А легковажні амури, неначе гламурні лемури, Плюють на печаль і зажуру й співають якісь каламбури. І що їм усі таємниці, і що їм ті шлюбні куниці, Місцеві й заморські жар-птиці, красиві й не дуже ті лиця, Якщо в цьому місті лева живе чудна королева, В якої печаль полуднева і недостатність серцева. Вона не виходить із дому: у неї вселенська втома. І хто зна, де крапка, де кома, й притомна вона чи судомна. І тільки у дні новорічні тихий відходить відчай Й тремтять ті худі передпліччя, і зблискують білі свічі. — О, маско білого лева, печале моя мигдалева, — У лісі шепочуть дерева й між ними — сумна королева. І в це новорічне місто з морозним і ніжним свистом Заходить знову іскристо той, що роки перелистує… Осінній листок до веранди забіг Осінній листок до веранди забіг, Зачовгане видиво сонця і грому. Либонь, від зимниці тікав з усіх ніг, А людські сліди позостались на ньому. Мабуть, допомоги у вітра просив. І той підсобив, пам’ятаючи літо, Де вранці з листків крапелина роси У вітрові очі дзвеніла привітом. Вмивала-будила: — Прокинься, мерщій! Ти й так переспав уже цілу хвилину. Деревам і людям забракло дощів. Можливо, зустрінеш заблуклу хмарину? Можливо, дармує у небові друг, Що має холодну і стриману вдачу. Проси, хай остудять спекoту навкруг. Опісля і я тобі якось віддячу. А легіт листкові нарадив згори: — Також не лінуйся. Вмивайся раненько, Надвечір у сонця позич кольори, Маскуй, до пори, зайченя та опеньку, Допоки ще осінь і сіє, і жне. — А що таке “осінь”? — Питання цікаве. Тоді вже непросто зустріти мене. Одягнуться в сонце дерева і трави, В оте, надвечірнє. А ти — полетиш… — …Ну як мені знати, куди? Таємниця. Ти тільки свій голос на спомин залиш: Можливо, й тобі, і мені знадобиться… …Осінній листок до веранди забіг… Навздогін за піснею …Поставили Морозенка На Савур-могилу… Народна пісня “Ой Морозе, Морозенку” Щось, пане полковнику, довго спите: Вже майже чотири століття. Чотири… Щось вашого серця горіння святе Заклякло в савурському золоті щирім. А голос торкнувся струни кобзаря, Розрісся вітрами, суремить донині, У дзвони і душі луною вдаря — В євшанному просторі і полонині. А недруги дзвонять, що ви — вже не ви. Що небо позичене. Пісня — осіння. Й могила Савур — із чужої трави, Котра називається “новоросія”. Ой надто китайчана піниться гра. Ой надто січневі гуляють завої. То, може, прокиньтеся? Може, пора, Живий Морозенку Вітчизни живої? * * * …Хай яблука останнього достою в мої, червонобокі, виснуть сни. Василь Стус Таке-то в людях: ніби й не чужі, А порідніти, пак, не довелося — Посріблене і золоте колосся У сніп не зав’язались на межі. Кружляють, мов супутники Землі, Масковані від себе і від світу, Дві птахи (родом із енеоліту) З печаттю проминання на крилі. Одна впаде раніш, таки навзнак. На іншу — черга в цім-таки столітті, В спекотнім січні чи морознім літі. Це як назвуть: судьба, планида, знак? На глузд кому спаде в’язати їх? Хіба що прицвинтарній огорожі, Котра пригорне душі неворожі І пригамує планетарний сміх. …Таке-то в людях. У планетах теж. А — верховіють, гнані суєтою, Мов яблука останнього достою, Котрі навряд чи голосом черкнеш. Різдвяне Просинаймось. До храму підемо. Не поблякне, чей, пишний Едем, Як зернятко із древа Едему На різдвяний калач покладем. …Перекашлює досвіток синій. Синюваті й сніги на путі. Не зоря дрімотує в хмарині — Пшенича учорашнє з куті. Не дісталось, видать, адресату — Ні спочилій душі, ні царю. Зачекає на другу, десяту, На мільйонну провісну зорю. Поспішімо. Різдвяна кантата — Очищальна для серця та уст! Не з вертепу — з висоття — ручата Простягає землянам Ісус. Зимова дорога Зав’язли обрії в снігах. Земля і небо — білим-білі. У білизні штрихують шлях Шпилі тополь осиротілі. Рокоче стишено двигун: Також боїться відірвати Заснулі клапті літніх лун Від коконів живої вати. Змітає мливо херувим Із жорен вічності священних. Так наче савани живим. Так наче сукні нареченим… * * * У мене троянда горить під вікном. В сезоні з плюсами, напевно, остання. Такий собі літечка-долі геном. Дощі, вітрюгани, а — квітне. Осанна! Нагадує трішки поліття моє: Цвіте — відгорить — западе під снігами… Годинник навпочіпки миті клює — Чиїсь і мої неословлені гами. …Квітує троянда. Аж просить тепла. Аж марить серпневим осонням, як святом. Це так їй із неба? Притичина зла? Чи першою мріє весну привітати? Ми, квітко, з тобою подібні-таки. Авжеж, не красою — чеканням і болем. За мить до морозу. На крок від руки, Що вміє зігріти крилом несхололим. На власну добірку в “товстому” часописі …От, дочекався. Слава слав? Наїлось дзвону честолюбство? Та чи щораз на те згоряв, Аби подивувати людство? Папір — холодний. Білизна Поміж мережив занебесних. Та чи зігріється ВОНА? Та чи бодай лютнево скресне? Чи мовчки не здійме на глум, Але й не зблисне, як росиця, В хустинку сплюне: “Тугодум. Намріяв сиво в сад проситься”? Мені, на жаль, не все одно, Хоч жереб кинуто неначе: Не засклепив мороз вікно, Де вишня березнево плаче. Де з безнадій — тепло цвіте. Де не поснули гіменеї. Contra spem spero. А проте — Усі мої слова — для НЕЇ.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин