Тільки в “СП” · “В оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелів-істориків: Костомарова, Куліша та Максимовича”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Собор Мазепин сяє, біліє…»
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
У лютому доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО розповідав про гоголівський начерк “Роздуми Мазепи”. У цій статті він аналізує документальні свідчення Шевченкового бачення постаті видатного гетьмана.
Справжнє Шевченкове ставлення до Мазепи з’ясуємо, відштовхуючись від усталеного десятиліттями російсько-імперського та радянського стереотипу. Скажімо, в “Шевченківському словнику” (1976) зроблено таке узагальнення: “Шевченко в поемі “Чернець” протиставив зрадникові українського народу Мазепі мужній образ С. Палія, а в повісті “Музыкант” — полковника Г. І. Галагана, підкреслюючи їхню боротьбу за непорушність союзу українського і російського народів. В “Іржавці” поет згадав, як шведи з Мазепою тікали з Полтави в Бандери. В повісті “Близнецы”, в “Археологічних нотатках”, в записах народної творчості Шевченко називав Мазепу “анафемой”, “проклятий Мазепа”, “вражий Мазепа”. З’ясуймо, що було насправді. Подивимося спочатку Шевченків “Іржавець” (1847): Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. У цій поетичній констатації відсутнє звинувачення Мазепи у зраді українського народу, що стверджувалося. З іншого боку, вона сама по собі не підтверджує висновки деяких сучасних публіцистів, що Шевченко “прихильно ставився до І. Мазепи”. Інша річ, як правильно зауважує Володимир Панченко, “за брак одностайності Шевченко докоряє обом, і Палію, й Мазепі”. Та головне в тому, що за цими постатями — весь народ український, який мав би навколо них обох об’єднатися: Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали. Щодо повісті “Близнецы”, то насправді Шевченко констатує водному випадку, що Вознесенський собор у Переяславі зведено “знаменитым анафемой Иваном Мазепою…” (він, як відомо, всіляко сприяв будівництву храмів1), а в іншому так само йдеться про будівництво храму переяславським полковником Іваном Мировичем — “другом и соучастником проклинаемого Ивана Мазепы”. В художньому творі, розрахованому на публікацію, Шевченко лише фіксував офіційну точку зору про Мазепу. Втім, у вірші “Сон” (“Гори мої високії…”), написаному в Орській фортеці у 1847 р., поет одверто захоплювався Вознесенським собором у Переяславі: Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє… Заглянувши в “Археологічні нотатки”, переконаємося, що в науковому описі того самого храму та його святині також немає жодної негативної офіційної оцінки гетьмана. Навпаки, гетьман згадується як творець і меценат: “Бывший монастырь, ныне Соборная церковь во имя Вознесения Господня, построенная 1701 года гетманом Мазепою, великолепная снаружи и до невозможности искажена внутри возобновлениями. В ризнице хранится удивительное по работе Евангелие, приношение гетмана Мазепы”. Так само науково точним є Шевченко в розповіді про Пересопницьке Євангеліє, передане свого часу Мазепою до переяславського єпископського престолу:
Осип Курилас. Портрет Івана Мазепи, 1909
“Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и роскошнее первого, писано малороссийским наречием 1556 года, с надписью на краях первых листов: Сіе Евангеліе прислано и дано отъ Ясневельможного Его милости пана, пана Іоана Мазепы, войскъ его царского пресвътлаго величества запорозкихъ, обоихъ сторонъ Днипра Гетмана, и славного чина Святого Апостола Андрея кавалера до престола Переясловского епископского, который отъ его жъ милости созданъ, отъновленъ, и драгоценными утварьми украшенъ…” Щодо повісті “Музыкант” (1854—1855), то в ній згадується будівництво церкви “полковником прилуцким Игнатом Галаганом, тем самым, что первый отложился от Мазепы и передался царю Петру…” Тобто, жодних прямих оцінок особи самого гетьмана з боку Шевченка. Зате відомо, що раніше в поемі “Іржавець” Шевченко назвав Галагана “прилуцьким полковником поганим”, ау вірші “Бували войни й військовії свари…” (1860) фактично зарахував його до зрадників українського народу. Тепер про записи народної творчості. Справді, в альбомі Шевченка 1846—1850 рр. є нотатка, зроблена невідомою рукою, в якій зокрема читаємо: “Пропала Мазепина слава, навіки пропала, А Палієві Царство Небесне і довічная слава”. Цей запис не датовано, а лише зазначено: “От Мартына Липского”2. Ідеться про сюжет з українського фольклору, в якому ім’я Мазепи часто згадувалося саме з епітетом “проклятий”, наприклад: “Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазивати” або “А сам їде пес Мазепа к осудару на столицю”. Непримиренний критик українського гетьмана Микола Костомаров їдко писав про нього: “У народних піснях і переказах — це якесь зло і ворожа істота, але навіть не людина, а якась лиха, проклята сила: “Проклята Мазепа!”. Глибше, водночас лапідарне пояснення складного феномену гетьмана візьму у Михайла Грушевського: “И та предупредительность, с которой Мазепа шел навстречу московскому правительству, не жалея людей и издержек, высылая казацкие полки то в поход, то на разные военные работы, и его угодливость крепостническим вожделениям старшин чрезвычайно вооружали против него народ. Беспрерывные ежегодные далекие походы в войнах, не затрагивавших совершенно интересов Украины и являвшихся для Украины совершенною новостью, столкновения с великорусскими начальниками и вся вообще неприглядная обстановка петровской солдатчины возбуждали на Украине сильное неудовольствие не только против московского правительства, но и против не в меру усердного приспешника его, гетмана. Но, может быть, еще больше не любили его в народе: как протектора старшины, представителя и виновника все возраставшей зависимости крестьянского населения и рядового казачества от помещиков-старшин, все усиливавшегося обложения, отягощения прямыми и косвенными налогами, натуральными повинностями и барщиною. И без того непопулярный, Мазепа становился мишенью всевозможных обвинений”3. Між Мазепою і Палієм були непрості стосунки: довгий час вони контактували, співпрацювали, допомагали один одному, а затим зародилася неприязнь, яка переросла у відверту ворожнечу. Користуючись вторгненням військ Карла ХІІ, Мазепа усунув ватажка Правобережного козацтва. Він звинуватив Палія перед Петром Іу зносинах із польським коронним гетьманом Г. Любомирським, який був на боці шведського короля Карла ХІІ, і заарештував, а Петро І заслав Палія до Сибіру. Пантелеймон Куліш писав, що “за часів Палієвих були земляки, що навіть і “праведного царя” підводили засилати добрих слуг на Сибір”. Орест Субтельний зафіксував, що Мазепа зробив це, “щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія”. Після виступу Мазепи проти царя засланця було звільнено, і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І. У результаті на противагу Мазепі Семен Палій був опоетизований у фольклорі. Так само — у Шевченка. На основі легенди про Палія він створив поему “Чернець” (1847), в якій козацький ватажок “Семен Палій, запорожець” постав народним героєм. Наступного після поеми “Чернець” року в поезії “Швачка” (1848) Шевченко писав про “полковника фастовського славного Семена”, “славного Палія”, котрий змагався з поляками. Втім, у коментарях до поеми “Чернець” у другому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка доречно зазначено, що поет “давав йому негативну оцінку за те, що він не єднався з І. Мазепою, був проросійської орієнтації”. А коли вперше з’явилося Мазепине прізвище в Шевченковому поетичному творі? У “Великому льосі”, де йшлося про “палати Мазепині”. Та цікавим є виправлення, зроблене Шевченком у рукописному списку “Великого льоху” Івана Лазаревського кінця 1850-х рр. У тому місці, де 1-ша (українська) ворона розповідає про знущання над козаками, читаємо: Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От-от уже поховала. Ні, встали, погані, Із шведською приблудою… Виявляється, останній рядок у згаданому рукописному списку Шевченко виправив: “З Мазепою приблудою”. Та цей мимовільний порух не відбився в остаточному тексті. Юрій Мушкетик у наш час оприлюднив своє бачення Шевченкового сприйняття Мазепи: “Шевченко… вельми обережний щодо, скажімо, Мазепи. Бож запопадливо служив Мазепа Петрові, вельми довго хитрував і перехитрував себе. Петро розтягнув усе його військо — на боротьбу з корпусом, який ішов на допомогу шведам, на копання каналів, і коли в останню мить Мазепа повів жменьку козаків на з’єднання з Карлом, вони не знали, куди йдуть. А допомоги Батурину не надав, залишив його напризволяще, й погром Батурина дуже негативно вплинув на українських козаків. І мовчав гетьман навіть тоді, коли Петро розсилав по Україні реляції, в яких писалося, буцімто Мазепа самовільно вводить панщину, а він, Петро, був завжди проти того; Мазепа не спростовував цього, не повів своєї рішучої “агітації”. Упевнений, Шевченко не раз задумувався над тим. Так, в історії є ситуації, коли людина одним рішучим вчинком, одним правильним рішенням спокутує попередні помилки й діяння, але цього не достатньо для позитивної оцінки всієї його діяльності”4. В історії взагалі не було державного діяча, який заслужив однозначно позитивної оцінки справді всієї його діяльності, втім якраз Іван Мазепа не лише спокутував свої гріхи перед народом, а й об’єктивно засвідчив, як стати в цій іпостасі національним героєм. І саме Шевченко глибокодумно зрозумів це. Не випадково літературознавець, історик Дмитро Дорошенко зазначав, що “в оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелів-істориків: Костомарова, Куліша та Максимовича, бо призначення свого патріотизму Мазепа діждався від українських істориків аж наприкінці ХІХ віку”. Нагадаю, що у вірші “Бували войни й військовії свари…”, написаному вже наприкінці життя, Шевченко назвав, так би мовити, антигероїв національної історії, людей, які руйнували державність України, зраджували народ: Бували войни й військовії свари: Галагани, і Киселі, і Кочубеї- Нагаї — Було добра того чимало. Минуло все, та не пропало. Остались шашелі… ............................................... Людськії шашелі. Няньки, Дядьки отечества чужого! Не стане ідола святого, І вас не стане, — будяки Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом5. Як відомо, генеральний суддя Лівобережної України Василь Кочубей (назвавши Кочубеїв Нагаями, Шевченко підкреслив їхнє татарське походження), доніс Петру І про таємні плани Мазепи вивести Україну з-під влади Росії й був страчений Мазепою. Немає жодних сумнівів, на чийому боці симпатії поета. Достатньо, щоб їх зафіксувати й про них пам’ятати, хоча у творчості Шевченка таки немає розгорнутого аналізу чи прямої оцінки діяльності гетьмана. Зате збереглися щодо цього принаймні три важливих історичних свідчення. Перше — свідчення члена Кирило-Мефодіївського братства, студента Георгія (Юрія) Андрузького на допиті у ІІІ відділі таємної політичної поліції під час слідства у справі Братства в квітні 1847 р. про те, що, “порицая Хмельницкого, Шевченко превозносил Мазепу”, повторене Андрузьким на очній ставці з Шевченком у травні 1847 р.: “Шевченко из малороссийских гетманов превозносил Мазепу…” Цей незаперечний доказ Шевченкового ставлення до Мазепи цитую з видання Михайла Грушевського “Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців” (1915)6. Далі — два мемуарних свідчення. Спочатку — спогади Петра Селецького7, який розповів цікавий епізод поетового гостювання в Яготині в 1843 р.: “Несколько раз играл я на фортепьяно в Яготине, и музыка моя очень нравилась; Варвара Николаевна предложила мне написать оперу, либретто взялся составить Шевченко, сюжетом избрали Мазепу. Сюжет для оперы действительно богатый. Много драматизма, действия, разнородные элементы: великои малорусский, шведский, польский. Но в разработке драмы и в языке либретто мы расходились. Все стояли за личность Мазепы и хотели представить его поборником свободы в борьбе с деспотизмом Петра. Хотя Петр никогда не был моим героем, но в действиях Мазепы я никогда не находил также ничего героического и желал представить его таким, каким он был в действительности. В пылу спора у меня сорвалось слово: изменник, и мы чуть-чуть из-за этого не рассорились”. Ось і знову справді важливий доказ Шевченкового ставлення до Мазепи! Останні три речення в радянські часи традиційно цензурувалися й замінювалися крапками, що легко зрозуміти. Дивно, що це зроблено й у “Спогадах про Тараса Шевченка”, виданих у 2010 р. Утім, продовжу цитувати вже за згаданими “Спогадами”: “Варвара Николаевна и Шевченко хотели, чтобы либретто было написано на малорусском языке, я был противоположного мнения и уверял, что Шевченко владел настолько русским языком, что хорошо напишет либретто; если писать оперу, говорил я, так писать оперу серьезную и на языке общедоступном, а не какую-нибудь “Наталку Полтавку”. Каждый остался при своем мнении, тем дело и кончилось в Яготине”. Певно, що Тараса Григоровича відштовхували ще й ці зневажливі відгуки про твір Івана Котляревського, який започаткував нову українську драматургію. Ще чіткіше прослідковується
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
