З роси й води! · “Добродій Олексій усе своє свідоме життя прагне відновити історичну справедливість”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Лицар рідного слова
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ
…прикладом того, як треба жити і працювати для України, є доля професора Олексія Неживого, який після окупації Луганська повернувся на рідну Полтавщину і працює з подвоєними зусиллями, тримаючи плацдарм Української Свободи, Української Віри і Честі. Як тримали його Григір Тютюнник, Феодосій Роговий, Петро Ротач та інші лицарі правдивого Слова! Юрій Антипович
Таким “живописцем правди”, чий зір, проте, спрямований у неба блакить, є і Олексій Неживий, який усе життя присвятив вивченню спадщини Григора Тютюнника, аби не забута була жодна подробиця з його земного шляху, аби не залишився не прочитаним жоден рядок і не був не розшифрованим жоден символ, жоден художній образ неповторної малої прози митця. Як і його предтеча Тютюнник, Олексій Іванович переймається не так проблемами побутовими, як вічними, ніколи не гордиться набутими званнями та заслугами, залишається людиною простою, близькою до тих, хто попліч із ним, до землі, до села, намагається своєю невтомною щоденною літературознавчою, громадською діяльністю сприяти утвердженню вічних ідеалів, будувати величний храм української літератури. Як і Григір Тютюнник, добродій Олексій усе своє свідоме життя прагне відновити історичну справедливість, українську, у зросійщеному Донбасі, і вже зробив дуже багато для цього. Олексій Іванович Неживий — науковець і краєзнавець, письменник і журналіст, а ще мандрівник-дослідник, один із тих свідомих інтелігентів, які плекали на сході нашої держави рідне слово й гартували український дух, стояли на захисті інтересів суверенної України. Уродженець Полтавщини, він від 1980 року й до початку війни, нав’язаної Україні Москвою, мешкав у Луганську, де пройшов шлях від студента місцевого педагогічного інституту до доктора філологічних наук, професора знаного національного університету. Олексій Неживий кровно пов’язаний із Лубенщиною не тільки тим, що це його мала батьківщина, а й тим, що своїми літературознавчими студіями увіковічнив мистецький подвиг не одного десятка видатних земляків. Нині він продовжує творчо співпрацювати з багатьма яскравими особистостями, які достойно репрезентують літературу цього краю. Він досліджує історію села Хитці, розповідає про його минувшину й сьогодення з неприхованим захопленням, як справжній поет, бо воно, немов те гніздечко серед розкішного гілля, причаїлось у затишному куточку Полтавщини. Навесні тут виспівують дзвінкоголосі соловейки, ав ранковому тумані несе свої води колись ще й як зариблений Удай, прогулюючи хвилі в очеретах і рясті. Приваблюють Хитці своєю первозданною красою, пахощами різнотрав’я, кришталево чистою водою, квітучими садками біля хат. Розуміння філології прийшло до Неживого через любов до читання: “І це не перебільшення, бо книжка супроводжувала мене з дитинства. Може, це й добре, що в нашому селі телевізори з’явилися тільки в 1968 році, а до того часу навіть електрики не було… Пам’ятаю, як уперше прийшов до сільської бібліотеки в жовтні 1964 року. Бібліотекар, а це був чоловік, його прізвище Юрченко, швидко перевірив мої читацькі навички й запропонував першу для першокласника-читача книжку Василя Симоненка “Подорож у країну Навпаки”. Уже в сьомому класі читав повні зібрання творів класиків української літератури. Уроки мови чомусь здавалися нудними, бо в підручниках тоді переважали одноманітні вправи, що не мали змісту. Однак творчі завдання були до вподоби, а вже з дев’ятого класу перші замітки, кореспонденції, зарисовки почали з’являтися в міськрайонній газеті”, — розповідає, не приховуючи радості й задоволення від мандрівки в дитинство, Олексій Іванович. Після закінчення Калайдинцівської середньої школи юнак спочатку працював механізатором у колгоспі, а потім у Хитцівській і Тишківській восьмирічних школах. Фахівців із відповідною освітою тоді на селі бракувало. І сьогодні він із теплотою згадує свої перші педагогічні кроки в рідній школі, яка дала йому путівку в життя, розкрила таїну світу, допомогла знайти себе в його розвихренні, до найдрібніших деталей відтворює тодішні цікаві й неординарні педагогічні ситуації: “Із перших років учителювання запам’яталися туристичні подорожі рідним краєм. Як зараз бачу зимовий ранок біля школи. У садку десятки годівниць, а в нашому класі, це вже 1980 рік, усю зиму спав їжак. Тільки 22 березня він прокинувся, бо почалася весна. Уроки розвитку мовлення проводив у шкільному садку, біля річки, у лісі, пропонуючи теми для роздумів, творчих робіт”. Після повернення з армійської служби восени 1977 року Олексій Іванович продовжив викладати українську мову та літературу в Хитцях і водночас навчався на заочному відділенні Харківського державного університету. Найбільше йому подобалося працювати в харківських бібліотеках, поринати в їхній багатий дивосвіт. Однак омріяне переведення на денне відділення відкладалося на невизначений час. Тому 1980 року став студентом Ворошиловградського державного педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка, а вже через півроку поєднував щоденні лекції, практичні й семінарські заняття з роботою в багатотиражній газеті “Трибуна студента”. Усі роки навчання відчував підтримку декана філологічного факультету Олексія Андрійовича Міхна. Саме завдяки його рекомендації був офіційно направлений на роботу до педагогічного інституту. За сумісництвом працював учителем української мови й літератури в школі №18 та в спеціалізованій школі №1 м. Луганська, викладачем Луганського інституту післядипломної педагогічної освіти. Як бачимо, сама доля розпорядилася так, що довелось майбутньому маститому вченому опинитися в Луганську, разюче відмінному краї від “найукраїннішої України”, де він народився. Майже три з половиною десятки літ Олексій Іванович вершив українську справу в зросійщеному Донбасі. Зробив багато, мав добрі плани на дні грядущі, але не всі вони здійснилися: почалася російсько-українська війна. Про співпрацю з окупантом, на яку, хоч як дивно, зголосилися декотрі з колег, не могло бути й мови. Родина Неживих, покинувши затишну оселю в Луганську, перебралася до Полтави. “Тут доводилося бувати й раніше, — говорить глава сім’ї, — найчастіше, мабуть, у обласній бібліотеці й бібліотеці педагогічного університету. Наш переїзд до Полтави влітку 2014 року був несподіваний. Найголовніше те, що я і дружина маємо роботу за фахом. Тут, як кажуть, не обійшлося без допомоги добрих людей. Найбільше сприкрює полтавський суржик, особливо усне мовлення учнів та молоді”. Мрія повернутися на Луганщину не полишає Олексія Івановича. Найбільше він уболіває за те, аби не пропав його найкоштовніший скарб — бібліотека, яку почав збирати ще зі шкільних літ. Олексій Неживий є автором понад 380 наукових і науково-популярних праць із літературознавства, історії педагогіки, фольклористики, методики викладання української мови й літератури, а також понад 700 публікацій у періодичній пресі. І в кожній сфері своєї діяльності він досягає серйозних успіхів. На запитання про одночасне поєднання в житті кількох важливих справ Олексій Іванович відповідає так: “Воно, мабуть, просто викликане специфікою нашої педагогічної професії, адже ніколи не сумнівався, що навчати майбутніх учителів неможливо без постійного спілкування з учнями. Щодо літературно-критичних праць, знову ж таки їх поява спричинена передусім професійним інтересом до сучасного літературного процесу, намаганням сказати своє слово. Думаю, що інколи це вдається, особливо в рецензіях текстологічного спрямування”. Основний предмет дослідження літературознавця — художня спадщина Григора Тютюнника. Він доніс до сучасників у найчистішому вигляді прозу, епістолярій, живий погляд свого славетного краянина. Олексій почав цікавитися цим письменником ще в дитинстві, коли прочитав його книжку “Батьківські пороги”, літературні герої якої були дуже схожі на живих, рідних хитцівському хлопчикові людей. Саме це вразило тоді майбутнього науковця, торкнуло струни його чутливої душі. Захоплювала також життєва правда, тобто те, чого спраглий до знань юнак не міг знайти в тодішніх підручниках. Зацікавлення творчістю Тютюнника-молодшого вилилося в бажання дослідити зв’язки письменника з Донбасом після переїзду Неживого в шахтарський край. Основним своїм здобутком Олексій Іванович уважає те, що йому вперше вдалося видати листи, щоденники, записники Григора Тютюнника, кіносценарій за романом старшого брата Григорія Тютюнника “Вир”, дослідити основний текст художніх творів “Три зозулі з поклоном”, “Деревій”. Опинившись не з власної волі на Полтавщині, професор Неживий продовжує роботу над проектами, пов’язаними з постаттю і творчістю одного з найталановитіших сучасних українських новелістів. У першочергових планах його — видання повного зібрання творів Григора Тютюнника, а також неспотвореного тексту роману Григорія Тютюнника “Вир”, що, на його думку, слід зробити “саме на рідній землі братів Тю-
Видатного майстра малої прози, одного з найталановитіших шістдесятників Григора Тютюнника Олесь Гончар називав “живописцем правди” — і велика істина в цьому є, бо вся його творча діяльність — це гідна подиву й щонайвищих похвал душевна праця, постійне намагання змалювати просту людину, її радощі та болі, відтворити справжність життя й представити на її основі нову художню реальність, яка б, проте, не вихоплювала читачів із вічного плину буття, а допомагала їм пізнати справжній світ, стати добрішими, уважнішими один до одного. Митець виходить на бій із олжею, намагаючись очистити літературний храм від графоманства, прагнучи дошукатися історичної справедливості й знайти місце України, української мови, української літератури, української культури в нашому духовному просторі й світовому обширі. Творчість Григора Тютюнника автор “Собору” іменував ще “небомистецькою” за її наповненість духовними ідеалами, за потяг майстра слова до безоднього неба, до непроминальних на всі часи, на всі покоління й віки істин.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
