Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Лихо чекало на Тараса не лише в серці, а й у житті”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

«Хатки біленькі виглядають, мов дітки в білих сорочках…» Образ хати в житті та творчості Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №10 за 2017 рік

Львів, Одеса, Київ, Полтава, Кременчук, Лубни, Донеччина, Луганщина. “На жаль, тепер журнал не виходить, і це теж мій сум”, — з болем і тривогою говорить професор. Коло наукових інтересів Олексія Неживого розширює краєзнавство, яке невід’ємно пов’язане з життєписом і творчістю тих літературних постатей, якими так захоплюється вчений. Прагнучи поширити та осучаснити літературне краєзнавство на Полтавщині, він започатковує в Полтавському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського серію книг “Видатні педагоги Полтавщини”. Стараннями краєзнавця вже вийшли дві книжки, присвячені відомим педагогам-полтавцям — Карпові Ходосову (з Хорола) та Григорієві Сурмилу (з Лубен). Також видано біографічно-краєзнавчий нарис про Григора Тютюнника “Уклін рідній землі полтавській”, опубліковано дослідження про власний родовід та історію вже згадуваного рідного села — “Причастя рідним краєм”. Зараз митець працює над літературним портретом письменника-земляка Юрія Сліпка, який походить із села Винники Козельщинського району. Сам же дослідник визнає, що найрідніший і найкрасивіший його краєзнавчий витвір — це садок на батьківському дворищі, й запрошує щиро: “Приїдьте весною чи влітку, самі переконаєтесь”. Те, що зробив Олексій Неживий, не може не вражати. Плоди його блискучої праці виховуватимуть не одне покоління вдячних українців. Він — літературознавець, педагог, письменник, краєзнавець і журналіст із Божою іскрою. Чого в цього чоловіка більше, важко сказати, адже він людина-універсум, учений із широким діапазоном мислення. Його книжки, статті, рецензії, передмови, художні тексти — зразок гармонії: у кожній із обраних царин митець легко впізнаваний, самобутній, переконливий, він уміло єднає високі емоції, які магнетично притягують читачів, із ваговитими аргументами, які потверджують ту або ту істину, надають їй ваги. Якби вдокладнено схарактеризувати всі вектори творчості Олексія Неживого, вийшла б, без перебільшення, міні-енциклопедія, довершений багатотомник, наскрізь пронизаний авторськими законами, опертими на закони вселюдські. Читаєш праці професора Неживого і думаєш: як могла одна людина встигнути стільки осягнути і зробити? І здається мені, перефразовуючи Григора Тютюнника, що секрет таланту вченого — у його небайдужості, у його сердечному горінні, у багатовимірній любові: до обраної справи, до життя, до людей, до полтавського краю й усієї землі української. Цьогоріч 9 березня (у Тарасів день!) Олексій Неживий святкує свій 60-літній ювілей. Тож зичимо іменинникові, щоб не міліли ріки любові, добра й тепла навколо нього, щоб живі й здорові були найрідніші його люди, щоб розросталося вгору і вшир його літературознавче та письменницьке древо, усотуючи життєдайні соки рідної землі й розпросторюючись своїм гіллям до найсокровенніших висот української духовності! Юлія ЄРМОЛЕНКО, завідувач меморіального музею Тараса Шевченка “Хата на Пріорці” Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Ці рядки Тарас Шевченко написав похмурого дня 18 жовтня 1860 року за кілька місяців до своєї смерті. Він дивився з вікна своєї майстерні, найсумнішого та останнього свого помешкання, на холодну петербурзьку осінь, знову й знову згадуючи свою наречену, з якою “не побравшись, розійшлися” і що стало причиною фатального суму для 46-літнього “сивоусого сироти”, людини без родини… Для нього, визнаного поета, талановитого художника, вже знакової особистості, не здійснилося за життя природне людське бажання — мати свою оселю, затишну власну хату, де можна було б “з дружиною єдиною тихо розмовляти”, де б лунали дзвінки дитячі голоси… Перші свідомі дитячі спогади Тараса про батьківську хату з усім відчаєм й смутком спливають на засланні у відомій програмній поезії “Якби ви знали, паничі…”(1850, Оренбург): За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись, Мої там сльози пролились, Найперші сльози… Зі спогадів родичів і земляків відомо, що Тарас з’явився на світ у хаті свого діда, батька матері (якому було вже тоді за сімдесят років) — Якима Івановича Бойка. 1964 року на її місці встановлено меморіальний камінь, а до 175-ліття від дня народження Шевченка хату було відновлено разом із хатою Копія, де жила родина Шевченків у Моринцях. Отже, можна вважати, що першою хатою Тараса була не родинна оселя, а чужа хата розбійника Колесника… Ось так і судилося Шевченку прожити “весь вік в чужій хаті…”, як героїні його “Наймички”, що, на відміну від Тараса, знала, за що карається. Наприкінці 1815 року Григорій Іванович Шевченко повертається з родиною до хати свого батька у Кирилівку й невдовзі по приїзді купує (за 200 рублів) у сусіда-односельця Тетерюка хату з садибою. Спогад про неї Шевченко залишить на сторінках повісті “Княгиня”: “Село! Скільки любих, чудових видінь пробуджується в моєму старому серці при цьому любому слові! Село! І ось стоїть преді мною наша бідна, стара біла хата, з потемнілим солом’яним дахом та чорним димарем, а біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, лагідної няньки!” У цій хаті 9-річний “білоголовий хлопчина” Тарас 1823 року навіки попрощається зі своєю матір’ю, за два роки проведе на місцевий цвинтар батька… У хату-пекло до мачухи він більше не повернеться. Буде в його сирітських поневіряннях і хата дядька Павла Шевченка (що став опікуном братових дітей), а потім хати дяків — “учителів”, а далі — тернистий шлях до мрії у чужих землях, по чужих людях, по чужих хатах… Від першого твору “Причинна” (1837 рік) до останньої поезії “Чи не покинуть нам, небого…” (1861 рік) слово “хата” у “Кобзарі” згадується 230 разів. Образ хати як макрородини (за В. Шевчуком) з’являється вже у поемі “Гайдамаки”, де батько благословляючи лицарів застерігає: Постривайте… світ — не хата, А ви малі діти, Нерозумні… Тут з’являється і образ з народної творчості — могили — “темної хати” (де Гонта ховає вбитих ним дітей). Такий самий образ бачимо і в поемі “Слепая” (“поселился в темной хатке за тихим Дунаем”), а потім у поезії “Чи не покинуть нам, небого…” (“весела хата, щоб ти знала”). Перегукуються з цим епітети-означення “нова хатина” (“Утоплена”). Але здебільшого образ хати у Шевченка невідривно пов’язаний з поняттям родини, її цілісності. Це хата-рай: хата “тиха, весела”, протиставленням до якої є хата-пекло: хата-пустка (“Рано-вранці новобранці”), “хата пусткою смерділа” (“Відьма”), “удовина хата” (“Сова”), де злидні, горе, де немає справжньої міцної родини (мачуха або вдова), де немає правди. Такий мотив з’являється у поезії “Три літа” (22 грудня 1845 року): Невеликії три літа Марно пролетіли… А багато в моїй хаті Лиха наробили. Лихо чекало на Тараса не лише в серці, а й у житті… У поезії “Не кидай матері!” про “пустку покинутої хати” (Сверстюк) з циклу “В казематі”, Шевченко вже відчуває, що доведеться йому бути “в чужій землі, в чужій сем’ї…” Зазначимо тут контраст “хата-палати”, що звучатиме й пізніше в поемі “Княжна”, написаній уже на засланні в Орській фортеці 1847 року: Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Мотив “нетопленої хати”, туги згасання колись живого села звучить і в казематній поезії “Ой три шляхи широкії”: Програмна поезія “Садок вишневий коло хати…” — ідилічне марення про Україну, про її одвічну сутність. А далі — заслання. Доля сироти, який мусить поневірятися серед чужих людей у чужій землі вибухнула ще в “Катерині”(1838 рік): “Ні родини, ні хатини; шляхи, піски, горе...” У своїй розвідці “Ідея родини як основи суспільності” В. Шевчук наголошує: “…коли не буде в макрородині любові, взаєморозуміння та єдності, почнуть розпадатися і мікрородини…” В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля… (“І мертвим, і живим…”, 1845) Ці слова (власне народна мудрість) стали поетичним кредо Шевченка. А я так мало, небагато Благав у Бога. Тілько хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї… Не просто хата мріється поетові, а таки родинне гніздо, і не на чужині, а на рідній землі, з її могилами, історією, тобто вписане у свій народ — це також є образ “раю”. Пророчими стають рядки програмного вірша “Мені тринадцятий минало…”, написаного 1847 року в Орській фортеці: Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. Тоді його розрадив поцілунок дівчини, першого несвідомого кохання… Далі в особистому житті йому вже не буде такого щастя… Описи садиби й хати — цього епіцентру родини, що характеризує її членів загалом і господаря зокрема, з’являються в повістях Шевченка, написаних у Новопетрівському укріпленні. “Тараса Шевченка… вважають неперевершеним майстром художньої деталі… Чи не найпродуктивніші у повістях Т. Шевченка деталі побуту, — зазначає Роксана Харчук. — Це закономірно, оскільки переважна більшість його російськомовних повістей, написаних на українську тему, виявляють етнографічні уподобання автора… На чистоті Т. Шевченко акцентує практично в кожному своєму творі. У власника ферми, німця Антона Адамовича (повість “Музыкант”) “чистенький беленький домик”, у Никифора Сокири (повість “Близнецы”) — “та же немецкая чистота и порядок во всем”. Подорожнього з повісті “Княжна” приємно дивують “чисті великі хати й непошкоджені тини” в селі поблизу Трубайла… Ще виразніше естетика побуту виявляється в подробицях старосвітського інтер’єру, який посідає в повістях Т. Шевченка помітне місце. При цьому автор часто наголошує, що дім українських хуторян чи священиків мало чим відрізняється від хати багатого мужика”. Обличчя української хати як суто національної ознаки зустрічаємо і в “Щоденнику”. Ось такий запис зробив Шевченко 14 липня 1857 року: “Незалежно від цієї глибокої політики, в великороській людині є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері-природи. Великоруська “дєрєвня” — це, за висловом Гоголя, навалені купи сірих колод з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима!.. В Малоросії зовсім не так. Там село або навіть місто заховали свої білі привітні хати у затінку черешневих і вишневих садків. Там бідний неусміхнений мужик оточив себе чудовою завжди усміхненою природою і співає свою сумну, задушевну пісню в надії на краще існування”. Чи вірилося тоді змученому спогадами Шевченку, що через чотири роки побачить цю омріяну картину на дачній околиці “златоглавого, тополями увінчаного та садами повитого Києва”, куди він втече від серпневої спеки. Тарас оселиться на садибі з кущами бузку по обидва боки фіртки, чудовим садочком, білою хатою з дерев’яними віконницями, вигоном і старим дубом на горі. “Після заслання явився справді інший Шевченко, — пише Євген Сверстюк, — просвітлений стражданням і наче якось відчужений від барв життя… Я не знаю нічого драматичнішого і моторошнішого, ніж три останні роки життя Шевченка “на волі”. Кульмінація цієї драми — остання його подорож в Україну. Вимріяне, злеліяне в снах повернення “додому”, в Україну, обмарену до кожної стежини, до кожної людини і кожного дерева. Вернутися, оселитися в Україні, одружитися в Україні — “бодай на чортовій сестрі”. Це була якась нав’язлива ідея, крик єства — проти всіх логік, усіх вітрів, усіх перешкод, що нагромаджувалися горами. Все життя він пролітав над цими горами в поетичному леті, а зараз запраг пролетіли реально, у житті, і вже що є сили розгортає гарячкову діяльність, благає посередників, щоб шукали серед земляків дружину, хату, сам накреслив плян майбутньої хати… Насправді не було нічого… У цій останній холодній сльозині повторилися всі великі Шевченкові трагедії — від “Катерини” до “Неофітів” (“нема сім’ї, немає хати”) і “Марії”- у ній зрезюмовано всю історію України, як посів без жнив і замкнене коло сирітства”. Ті неповних три місяці 1859 року, які доля відвела 45-річному Тарасові для останньої подорожі на батьківщину, стали останнім побаченням його з родичами та друзями, з рідним селом, з “хатками біленькими”. Одна з таких хаток, що була на мальовничій околиці Києва — Пріорці — по вул. Вишгородській, 5, особливо привабила Тараса Шевченка. “Йшов та йшов — бачу хатка стоїть, не то панська, не то мужича, біла&біла, наче сметана та ще й садочком обросла, а на дворі дитячі сороченята сушаться — рукавами махають — мене кличуть: я й зайшов!” — так пояснив Шевченко свій візит до будинку його господині Варварі Матвіївні Пашковській, що мешкала тут зі своєю родиною влітку 1859 року та одразу ж попросився до неї на квартиру. Останній київський притулок поета став для його сирітської душі розрадою та справжньою хатою-мрією. Тепер тут музей, де зберігся побут київської околиці, такий зворушливий і дуже близький Тарасові Шевченку, що після солдатського побуту й петербурзької казенної квартири потрапив нарешті в справжню хату. Весь 1860 рік в Україну з Петербурга летітимуть листи від Тараса до його родича Варфоломія, що піклувався у справах побудови хати. Мрія так і залишиться мрією… Вона здійснилася вже по смерті поета, він-таки обрів омріяну хату на рідній Черкащині, на високій горі, “де Дніпро, і кручі було видно…” Тема “самотнього існування в старості” (за Шевчуком) — провідна тема останніх поезій, “образ хати із садком здобуває значення не лише символу родинного гнізда, а й духовного дому, що його людина будує як “рай”, який, зрештою, залишається у вічності…”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин