Театр · “Сьогодні переважна більшість наших вистав українськомовні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ССееррггіійй М МЕЕЛЛЬЬН НИ ИЧЧЕЕН НККО О:: «Я щаслива людина»
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
Сергій Мельниченко — соліст-вокаліст Київського національного академічного театру оперети, заслужений артист України. У його творчості виявляється потяг до сильних сценічних характерів, позбавлених одноманітності ролей, що потребують яскравих емоційних злетів. У таких артистів талант від Бога. Для шанувальників жанру оперети стало звично ходити “на Мельниченка”. 27 лютого пан Сергій відсвяткував свій 80-літній ювілей.
— З чого почалося Ваше захоп& лення театром? — З дитинства я любив вигадувати сценки і показувати їх друзям. Уже тоді мав свого глядача. Знаковим для мене став день, коли старша сестра повела до Хмельницького музично-драматичного театру на виставу “У неділю рано зілля копала”. Дуже сподобалася форма подачі матеріалу з музикою і танцями, запав у серце жанр музичної комедії. Саме тоді вирішив присвятити себе театральному мистецтву. Після закінчення школи вступав до Київського театрального інституту, не вступив. Перед армією подався у шофери. Служив у резервах Верховного головнокомандування. Наша дивізія брала участь у парадах. Після армії знову працював водієм. Та якось прочитав оголошення про набір у театральну студію імені Панаса Саксаганського. Вирішив спробувати, хоча мені тоді вже було 28 років. Та, незважаючи на вік, Василь Козерацький узяв мене на свій курс. У студії тоді викладали педагоги з Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого: Биковець, Соколов, Єсипенко. Ми навчалися три роки, нам викладали лише предмети з фаху. Керівником студії був Іван Луцик. Щовечора ми виступали на сцені. Після навчання у мене було вісім запрошень із різних театрів України. Та Борис Шарварко (тодішній директор театру) переконав мене залишитися в Київській опереті. У театрі я вже 50 років. — Чи пам’ятаєте свій акторський дебют? — Під час навчання в студії мені доручили тримати канделябр в опереті “Маріца” Імре Кальмана. Я дуже хвилювався. Здавалося, що на мене дивиться вся публіка в залі… Знаковою стала роль конюха у виставі “Герцогиня із Чикаго”, постановку якої здійснила чудовий режисер Ірина Молостова. А з ролі Зупана у “Циганському бароні” для мене починається відлік дуже цікавих робіт. Свою акторську кар’єру я почав, виконуючи ролі дідів. Щедро гримувався… У ті роки дуже хотів бути схожим на комедійного актора Театру оперети Миколу Влащука. — Уже тридцять років Ви виконуєте роль Жори у мюзиклі Ігоря Поклада “Таке єврейське щастя”. Розкажіть про цю роботу. — Я не лише граю цю роль тридцять років, а й виконую її без дублерів. Це, звичайно, складно і відповідально: адже якщо я з якихось причин не вийду на сцену, то підведу колектив. Вистава специфічна, адже ми граємо євреїв. Намагаємося передати побут та особливості мови цього народу. Але тут головне не впадати у крайнощі. Думаю, що у нас вийшли достовірні життєві образи. За тридцять років дорослішав я, подорослішав і мій герой. Але великих змін цей образ не зазнав. З виставою ми побували у Польщі, Чехословаччині, майже в усіх обласних центрах України. У деяких регіонах постановку сприймали стримано, в інших — емоційно. Напевне, це залежить від культури глядачів. — Із 1989 року Ви виконуєте роль князя Ліперта Воляпюка в опереті Імре Кальмана “Сільва”. — Із 1989 року йде остання постановка цієї оперети. А я почав виконувати цю роль значно раніше. Я виріс у простій сім’ї і лише через роки зрозумів свого героя, який належить до вельмож і аристократів. Ставлення до персонажа хороше, адже, не дивлячись на високе соціальне становище, він не втратив людських якостей. Князь людина добра і весела.
світ нашого міста, який розташовується поруч — на міському подвір’ї. Це світ складений із усіляких історій, іноді трагічних, а іноді комічних, іноді таких, які навіть складно уявити. Ми спробували відтворити цей світ на сцені театру у фойє Національної оперети України. Щоправда, наша аптека старовинна і міститься на
— Постановка “Сільви” 1989 року — перша класична оперета у перекладі українською мовою. Потрібно було мати сміливість, аби у той час піти на такий крок. — Наприкінці 80-х років розпочався процес національного відродження. І наш театр активно долучився до цього процесу. Були певні побоювання, як сприйме українськомовну “Сільву” глядач, були й відверті скептики, які говорили, що у нас нічого не вийде. Але вони прорахувалися. Остання постановка цієї оперети вже майже тридцять років іде з великим успіхом. Сьогодні переважна більшість наших вистав українськомовні. — Грали у виставах, створених за українськими класичними сюжетами? — Серед зіграних ролей запам’ятався образ Голови з “Майської ночі” за М. Лисенком. Особливо подобається роль Цибулі у “Сорочинському ярмарку” О. Рябова. Також я створив цей образу однойменному фільмі, що вийшов на екрани 2004 року. Інколи і зараз знімаюся в кіно, але це епізодичні ролі. — Що Вас надихає на творчість? — Кожна роль наповнена моїм внутрішнім “я”, звісно, в рамках завдання режисера і відповідно до тексту. Завжди намагаюся відійти від штампів. Велику роль у творчості відіграє досвід. За п’ятдесят років служіння в Опереті я переграв майже весь комедійний репертуар. Щоразу, виходячи на сцену, я мрію, щоб моя гра вражала глядача. Навіть якщо це роль Чергового у “Летючій миші” Йоганна Штрауса. — “Летюча миша” — перша режисерська робота народної артистки України Тамари Тимошко& Горюшко. Як з нею працювалося? — Тамара Михайлівна вже багато років грає у нашому театрі. Артистка з великим досвідом, дуже добре розуміє своїх колег. Спочатку не був впевнений, що зможу добре зіграти роль Чергового: адже дуже непросто грати п’яну людину. Проте роль вдалася, мене навіть неодноразово запитували, чи не п’ємо ми перед такими ролями. Звичайно ж, ні, але нам вдається створити ілюзію і це радує. — Чи були ролі, які мріяли зіграти багато років? — Ще з 1961 року хотів втілити на сцені образ Альфреда Дуліттла з мюзиклу Фредеріка Лоу “Моя чарівна леді”. Пам’ятаю гастролі американської трупи, що проходили в Жовтневому палаці (нині Міжнародний центр культури і мистецтв). Тоді мені дуже сподобалася гра актора, який виконував роль Альфреда Дуліттла, а професор Генрі Хіггінс вразив тоді мене своєю елегантністю. Моя мрія збулася лише у ХХІ столітті. Альфред Дуліттл — дуже розумний персонаж. Це сміттяр, який розмірковує як великий фізик. Роль не з легких, треба бути дуже обережним, аби не впасти у крайнощі. Вважаю, що це мені вдалося. І хоча я вже не граю у мюзиклі “Моя чарівна леді”, але з приємністю згадую цю роботу. — Як змінився театр за п’ятдесят років? — Кожен період унікальний по-своєму. Я працював із багатьма прекрасними режисерами. А з акторів мені запам’яталася робота з Вірою Новінською, Миколою Блощуком, Дмитром Шевцовим, Лідією Запорожцевою. Були й непрості часи, але колектив вистояв. Нове відродження театру розпочалося відтоді, як його очолив Богдан Струтинський. — Познайомитися з дружиною Вам допоміг театр? — У мене чудова дружина Валентина Антонівна. Вона інженер за фахом. Якби не вона, то я не відбувся б як артист. Уперше вона мене побачила багато років тому у виставі “Любов Ярова”, дея грав негативного персонажа, і запам’ятала. А при знайомстві сказала, що я талановитий. Уже більше тридцяти років ми разом. — Які творчі плани? — Людині у моєму віці вже важко будувати якісь плани. Хочеться, щоб Бог давав здоров’я, аби я міг довше виходити на сцену і дарувати глядачеві частку своєї душі. Хочу ще довго служити театрові, без якого не уявляю свого життя. Я ніколи ні на кого не тримаю зла. Якщо з кимось посварився, то перший пропоную помиритися. Можливо, хтось скаже, що я ідеаліст, але вважаю, що не буває поганих людей, просто не у всіх склалася доля. Вважаю себе щасливою людиною. У житті й творчості я відбувся. У мене чудова дружина, працюю в хорошому колективі. Про що ще можна мріяти у вісімдесят?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
