Про!читання “Вільна Україна потрібна світові”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Талантом огранене слово Дмитренко Микола. Поезії. — К.: “Сталь”, 2017. — 252 с.
Слово Просвіти, №10 за 2017 рік
Світлана МАХОВСЬКА, кандидат філологічних наук, доцент, м. Хмельницький
У віршах шкільної пори переважають мотиви любові до рідного краю, вибору майбутніх життєвих доріг, перші порухи почуттів закоханості. У тих спробах відчувається вплив народних та авторських пісень, подеколи опис переважає над зображенням, але й спостерігаються ознаки оригінального вислову, пошуку та утвердження власного творчого Я (“Вода плюскоче хвилею”, “Дощику! Падай на жито…”, “Надвечір’я, тумани встають…” та ін.). Ліричний герой 18-річного поета Миколи Дмитренка спрямований на дію, енергійну самореалізацію: “Життя любити — не сидіти /З погаслим вогником в очах, /А йти на дощ, на сніг, на вітер…”. Вчинки логічні після намірів, задумів. Не можна уявити дмитренківського ліричного героя бездіяльним, байдужим. Він щиро й просто заявляє: “В мені ж киплять дієслова!”. Цей герой молодий, завзятий, цілеспрямований: “Я у дорозі, в русі, в шалі, /І в танці, герці все життя”. Отож і маємо лірику широкого тематичного діапазону. У розділах “Вірю в сонце, вірю в небо”, “Безсмертну свічку запалю”, “Душа моя — космічний вибух болю”, “Серце в русі веселиться”, “Хай тихо золотіє лист” глибоко розкривається ліричний талант поета. Лірика Миколи Дмитренка наповнена щирістю й палкістю почуттів, думок, тривогою і турботою про Україну, український народ. “Я не з коляски — з колиски, /Виріс у хаті сільській /Не під зіркові виски — /Під колискових спів”, — це початок вірша “Я — українець!”. Сильний дух, глибоко патріотична громадянська позиція висловлені в поезіях “Народові”, “Українська дорога”, “Мене не оберуть за президента”, “На вибори, на перебірки”, “Чиновники у темному вбранні”, “Кавказ”, “Держави страж і знак”, “Констатація”, “За нашу Україну”, циклі “На Майдані, коло серця” та ін. За кожним рядком, образом — любов до рідного, зневага до “пра-
Богдан ЧЕПУРКО, м. Львів
Публіцистика має прикладне значення для певної частини публіки в умовах громадянського суспільства — це завжди актуальна спроба знайти порозуміння й погодження на полях єдиномислія, але також факт реальної боротьби між силами добра й зла на фронтах інтелектуальних чи й просто пропагандистських інформаційних війн. Книжка Дмитра Юсипа “Вольтова дуга вражди” (Івано-Франківськ, Місто НВ, 2016 р.) розкриває механізми протистоянь творчого й руйнівного начал у людській природі, дає зріз реальної картини протистоянь у сучасних спільнотах, показує принципову несумісність шовінізму й патріотизму, штучних імперіальних утворень й вільного розвитку людей і народів. Автор переконливо показує безперспективність ненависті й вражди та неминучу перемогу правди у зіткненні сил. Українські революції ХХІ століття знов перемістили центр світового розвитку на Українську геоплиту. Загарбницькі війни, які продовжує вести Московія, не просто історичний анохронізм, а ракова хвороба людської популяції. Це визвителів-водомутителів”, які неспроможні розбудовувати Українську державу й забезпечувати народові добробут. Чимало поезій присвячено матері, батькові, рідному Поділлю (“Синівська молитва”, “Наближається той день”, “Мамине обличчя”, “Немає вроди над калину”, “Пісня про маму”, “Батькам”, “Пам’ять”, “Поділля”, “Рушники”, “Життя його — пісня”, “Охоронець вогню”, “І знов село — душа моя, розрада”, “Пісня про рідне село”, “Пісня про Зятківці”). Недарма у збірці чимало творів названо піснями: з десяток текстів Миколи Дмитренка покладено на музику. Чи не найвідоміший тут лірично-філософський шедевр “Не тужи, не сумуй” (“Відлітають у вирій думки мої літні”), що часто звучить по українському радіо, — на нього написав чудову мелодію знаний композитор Олексій Керекеша, пісня ввійшла до альбому “Два світи”. Лірика кохання Миколи Дмитренка засвідчує високу напругу почуттів, ніжність, бентегу, радість зустрічей і біль розлук, надії, мрії, гру фантазії. Багатство емоційних станів, хвилювань, переживань, розчарувань і утверджень — усе це запалює серце й розум, тривожить душу таємницями, за якими то гризоти совісті за втраченим, то світлі відчуття щасливих миттєвостей, то сподівання любові. У віршах чимало інтриги, цікавих образів та рядків (“Ти мене у себе не закохуй”, “Задивлюсь у твої небеса”, “Старі листи любові”, “Не бійся втоми від вогню”, “Запалю тебе, мов свічку”, “Був час, мені ти пожаліла…”, “Люблю твій усміх загадковий”, “Не благай жагучими устами”, “Синичка стукнула в вікно”). Багато рядків містять своєрідні формули-констатації, формули-настанови: “Кохай, кохай, бо час тебе не жде, /Він забирає дні твої і ночі. Допоки тіло спрагле, молоде, /Кохай! У старості кохають очі”. Оригінальним явищем у сучасному літературному процесі визнано невелику поетичну збірку Миколи Дмитренка “Іноді…” (2012), що її окремим розділом подано у рецензованій книжці. Це твори філософсько-іронічного плану, цікаві перифрази на різні теми. Кожен вірш побудовано на змістовому концепті “іноді”. Без цитат аж ніяк не обійтися: “Іноді /Кажуть: риба гниє з голови. /Іноді /Здається: наша риба безголова”. Улюблений авторський прийом порівняння властивий багатьом “іноді”: Іноді Птахи схожі на людей: То співають, то каркають. Іноді Птахи не схожі на людей: Люди на зиму Не летять до вирію. Та й літають вони Іноді. Або ще таке типове життєве спостереження, висловлене лаконічно глибокою формулою-узагальненням: Іноді Золото сліпить очі – Відвертаюся.
на, Лермонтова, Достоєвського, Тютчева, Горького, малороса Гоголя, який теж віддав данину “русской тройкє” й навіть запеклих критиків ординського московства, адже всі вони рикаютьгикають до світу: прінімайтє нас такімі, как єсть — ми нє ізмєнімся нікада!). У розділі “Думки з приводу” Дмитро Юсип бере інтерв’ю в Степана Пушика, Богдана Бойка, Романа Безпалківа, Віолетти Дутчак. Усі ці розмови мають знову-таки спрямований вектор, добре структуровані й служать українській справі.
Іноді Сам стаю золотим – Відвертаються від мене. Поет чує, як “іноді крила ангела шелестять”, розуміє, що людині “іноді лавровий лист потрібен більше, ніж лавровий вінок”… Завершує збірку розділ “Із життєвого плину”. Тут вирізняється цикл недавно написаних віршів про Майдан. Окремим творам збірки властиві гумористично-сатиричні інтонації, що засвідчує багатство виражально-зображувальних засобів і вміння огранювати не тільки ліричне емоційно-образне, а й іронічне слово (“Хто винен?”, “Преамбула до анкети”, “Пісенька про мажора”, “Зібрались друзі і родина”, “Сьогодні в храмі науковім”, “Самоіронічне”). Наприкінці книжки вміщено статтю мовознавця Валентини Філінюк “Порівняльні конструкції в поетичному ідіолекті Миколи Дмитренка”, в якій розкрито деякі особливості стилю митця. Отже, збірка Миколи Дмитренка “Поезії” засвідчує: життя, присвячене творчості в ім’я України, її культури, — прекрасний подвиг. Хай служить людям талантом огранене слово!
Найповніша збірка поезій відомого письменника й науковця-фольклориста Миколи Дмитренка — це не вибране, а частина з написаного впродовж багатьох літ, поставлене за хронологією: з 1970-го до 2016-го. У восьми розділах, що відкриваються шмуц-титулами й оздоблені портретами автора відповідно до періоду життя, вміщено понад триста віршів. Рідко коли письменники публікують перші спроби пера. Микола Дмитренко подав три десятки творів, що засвідчують обдароване початківство (розділ “На ниві поезії вчуся. Зі шкільного зошита”). Він — представник “тихого покоління” 1970-х, коли після резонансних арештів української інтелігенції розпочинали свій літературний шлях Василь Шкляр, Михайло Слабошпицький, Василь Портяк, Василь Герасим’юк, Катерина Мотрич, Василь Осадчий, Оксана Забужко, Михайло Василенко, Антон Морговський, Василь Клічак та ін.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
