Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“В Україні нарешті створили і творять сучасну боєздатну армію”. · 5 Шпитальні нотатки · с. 5сторінка оригіналу ↗

Не відступає клята війна!

Слово Просвіти, №10 за 2017 рік

Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО Не проста бесіда Юрист і правознавець, воїн АТО родом із Шевченківського краю Василь Старик воював із 2014 року! Вже відвоювався. Радує мене серйозною бесідою. За короткий час багато зроблено для створення наших Збройних сил. На час, як москаль напав, було в нас у бойових підрозділах лише 5 тисяч людей. Хоча офіційно — для статистичної показухи — писали 180 тис. І за два роки в Україні нарешті створили і творять сучасну боєздатну армію. Із паном Василем спілкуємося біля кабінету лікаря Ігоря Станіславовича Савки, начальника клініки ушкоджень. Василь привів до нього свою маму з проблемою колін, а Ігор Станіславович нікому не відмовляє, коли треба, навіть ночує у шпиталі. Бесідуючи з Василем, бачу, як до палати навпроти завозять хлопця, на якого чекаю, про якого почула ще восени… Мужній син Львівщини Не встигла вийти з території шпиталю, як почула, що серед поранених привезли хлопця без ніг, без руки, сліпого… Заходжу до 8 палати травматології, до нього, до Романа Максимця, хлопця зі Львівщини, з села Давидів Пустомитівського району. На ліжку і біля ліжка на підлозі деталі першого протеза — така собі шпитальна екзотика. Були протезисти з Італії, чи їде туди Роман? А він жартує: нема керосину на літак… Перші протези, може, наші зроблять… Нижче ліктя немає правої руки, ампутована стопа лівої ноги, правої немає вище коліна, ліве око зовсім не бачить… Роман просить наблизитися до нього — зблизька правим оком трохи бачить. Його зберегли Романові лікарі клініки Філатова в Одесі. Вкотре згадується Мар’їнка. Саме там, на позиції, потрапив під обстріл, поранений міною, що вибухнула. Далі нічого не пам’ятає. Це вже потім воїну батальйону “Донбас—Україна” розповіли про першу допомогу медиків “Альфи” (так зветься військова контррозвідка), тоді потрапив до польового шпиталю у Кураховому, потім — у Дніпро, Роман Максимець та Михайло Кучер в Одесу, тепер — у Києві. Весь цей час був у комі. Обличчя Романа подзьобане порохом, у темних плямах. Худесенький. Але з обличчя не сходить усмішка, постійно жартує. Волонтери каву принесли. На життєдайний аромат зібралися хлопці — сусіди по палаті. А Романові знов телефонують. Мама! Сповіщає, що хтось із рідні збирається до нього у столицю… Минув час, нині Роман уже в Ірпені, у новому реабілітаційному центрі шпиталю. Там більше простору. Більше досконалої реабілітаційної техніки, візочків. У палаті їх лише двоє. Мамі сказав, щоб поки не приїжджала, мовляв, нема сенсу. А насправді я здогадуюся, чого Роман не хоче, щоб мама приїжджала. Аби серце їй не обірвалося. “З семи років — колгоспник” Романів сусіда навпроти — Михайло Кучер — має з ногами проблеми. Вони у залізяках. Він із Миронівського району на Київщині, з Малого Букрина родом. Михайло оповідає: батьки були колгоспниками, і він із семи років у колгоспі працював! Палички заробляв. А тепер, коли “голова теперішнього московського колгоспу” посунув на землі непокірних українців, пішов Михайло на війну. На полігоні “Десна” вивчився на сержанта, став навідником-оператором бойової машини піхоти-2 (БМП-2). У січні 2015 року молодий сержант 93-ї окремої механізованої піхотної бригади зустрівся з ворогом. Перший бій в Опитному… “Але на цьому — крапка… — якось жорстко сказав Михайло і замкнувся, а по паузі продовжив: — У мене був друг — афганець. Казав, що набачився там страшного, але такого, як тут, тепер, не було — суцільна підлота і найновіша убивча техніка”. * * * Мене якось привітав кримчанин Ігор, нині полтавець! Прочитав мені у телефонну трубку Шевченковий “Садок вишневий коло хати…” А тоді сказав: “У мене була прабабуся Анна, вчителька. З “Кобзарем” не розставалася. Це я від неї такий”. Міцне коріння у нашого народу. Підлікувався — і знову на військову службу Мої співрозмовники Віктор і Люба Батіщеви. Віктор народжений у Забайкаллі, у тайзі. Давня трагічна історія багатьох українських родин… А в недавньому минулому — кіборг, захисник Донецького аеропорту. На захист України став 20 серпня 2014 року. “Батя” — його позивний у 93-й бригаді. Скажений мінометний обстріл 18 січня 2015 року і тяжка контузія. Німецькою броньованою машиною (МАН) вивезли Віктора з-під обстрілу, а тоді літаком — до Дніпра, потім до Києва. Довго лікувався. Прозрів. Почув. У голові посвіжішало. Знов пішов на військову службу. Але цього разу став водієм. Відвозив загиблих бійців на їхні малі батьківщини. Щемливі спілкування з рідними. Сумні поховальні процесії. Дотепер не може забути похорон у Гоголеві молодого мужнього бійця Андрія Тапіхи… Незабутньо, як під Бучею ховали Сашка з позивним “Знахар”, який знався на медицині, у бойових умовах умів ма- Михайло Ященко сажами лікувати спини, руки солдатам. У Кривому Розі зібралося багато людей, коли Віктор привіз туди видатного командира “Яву”… Цілий мартиролог викарбувався у душі Віктора Батіщева. Зі здоров’ям знов негаразди. І ось він тут, у палаті неврології. Із обіцяними учасникам АТО земельними ділянками є проблеми. Ходить і ходить Віктор Батіщев у рідному краї, який відстоював у боях, по чиновницьких кабінетах за своїм же. Доки це буде? Сергій Шихт з Умані У 17-й палаті неврології познайомилася з молодшим сержантом 81-ї аеромобільної десантної бригади ЗСУ 28-літнім Сергієм Шихтом. Хвалиться, що у діда було аж 16 братів і сестер. Думаю, тому і вистояв рід у роки Голодомору. А нині Сергій Шихт живе і працює в Умані. Він автослюсар. Війна перервала мирну працю. В армії з березня 2015- го. Саме на День незалежності (2016 р.) бандити влаштували обстріл під Авдіївкою. Далі Сергій нічого не пам’ятає. Був при смерті, довгий час у комі. “Лікарі і мама своїми молитвами порятували. Тепер загострення із серцем, але це не катастрофа”, — стверджує Сергій. Лента за лентою… При знайомстві згадалася повстанська пісня: “Лента за лентою набої подавай…” У мирний час Олександр Ярмолюк був пожежником. На фронті став кулеметником. Із доброзичливим гумором присвоїли йому побратими позивний “Малюк”. Так ось цей “Малюк”, солдат 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, киянин, на бойовій лінії безперервно заряджав патрони. Раптом нестерпний біль у долоні, до запаморочення… І ось я бесідую з Олександром у шпиталі. Руку вже прооперували. З початку 2017 року Олександр знову на фронті. Не відступає клята війна! При виході з неврології зустрічаюся з синьооким хлопцем, котрий вийшов подихати свіжим повітрям. Морський піхотинець Михайло Ященко тут лише тиждень. Через яку біду потрапив з фронту у неврологію? Відмовили руки. Не діють. Можливо, тому, що піднімав великі вантажі… А тут іще один хлопець Роман Скрипник із Чернівців, молодий інженер-механік, у нього хворий хребет. Тепер хлопці під опікою нейрохірургів… Нашу бесіду перервали сирени швидких. Дві проїхали до хірургії, а три зупинилися коло відділення нейрохірургії. І почали санітари заносити “свіженьких”… Не відступає клята війна! Радосте, пребудь із ними Не забувають мене мої нові друзі, навідують, телефонують. Якось до нас завітав колега і друг моєї донечки Каті, художник і музикант, воїн АТО Вадим Шевчук. Рік воював. Не зачерствів, не огрубів. Такий же просвітлений і добрий, делікатний тато. Слухали його ліру. Все як було. Хіба що більше часу хочеться Вадиму бувати з природою наодинці, в степу, у лісі... Роман Скрипник Згадали принагідно спільного знайомого АТОвця — корейця Андрія. Передала вітання від Вадима Андрієві Нагаю до Луцька. Андрій весь у хатніх клопотах. Поки живе на пенсію. Роботи у хаті вистачає. А ще старший 28-літній син вже подарував онуків — теж радісний клопіт. Несподівана вісточка-вітання від Софійки Корейко з Рівненщини: “Брата Юрка (я писала про нього) в хаті не втримати, все по друзях ходить. Без палички!” Мені згадалося — коли вперше бачила безпомічне скалічене смертоносним залізом тіло юнака на шпитальному ліжку, не вірилось, що встане! Сестра місяцями була коло братика, лікарі дива творили. І ось Юрко ожив. Навіть бігає! Правда, днями ще одну операцію буде Юркові Корейку робити німецький лікар. Спеціально для цього приїжджає до нас! Озвався до мене чарівний юний воїн Сергійко Ільницький із Миколаєва. Сповістив, що став срібним призером із плавання на параолімпійських (він не має однієї ноги) змаганнях в Україні! Спорт і навчання у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка нині головні пріоритети 20-літнього героя. Пишу про нього і бачу поруч із Сергійком його Оксаночку, дружину. Шкільна дружба, скріплена страшним випробовуванням — війною, стала великим коханням! Десь там, у небесних просторах над Україною має вічно палахкотіти велика свіча чи незгасаюча зірка вдячності мамам і дружинам наших солдатів! Почула я і сильний голос Сергійка Бабського з Коростеня, того самого, який колись страшенно обгорів на війні, лікувався в Україні, а ще півроку в Америці! Сергійко — інженер. Знається на гранітах. Працює на солідній посаді. В родині все гаразд. Дзвінки від мами добровольця Руслана Мураєва Валентини, мами Сергійка Перепелиці Наталі, ще і ще привітання від моїх онуків-воїнів — переважно з добрими новинами, просто гріють душу. Подолавши тяжкі випробування, вони впевнено йдуть дорогою Життя. Радосте, пребудь із ними!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин