Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Першодрук · “Надзавдання: пройняти душу зманкурченого українця”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Автограф для Степана Бандери, або Чому брошуру «Хто такі бандерівці та за що вони борються» в діаспорі називають безсмертною легендою воюючої нації

Слово Просвіти, №10 за 2018 рік

“Другові Провідникові С. Бандері — Волянський-Полтава, Автор”. Книжка з таким підписом потрапила до автора цих рядків під час акції старшої української еміграції в Лондоні “Дай друге життя книгам із родинної скрині”. Назва книжки — “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. Уперше випущена в підпільній криївці-друкарні УПА “десь в Україні” наприкінці 40-х років минулого століття, а згодом не раз передруковувалася в Лондоні та час від часу нелегально засилалася в Україну. Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Ініціатором незвичної для мешканців британської столиці акції, яка відбулася одного недільного ранку біля кафедрального собору Пресвятої Родини Української греко-католицької єпархії в центрі Лондона, стала представниця тамтешньої старої політичної еміграції Францишка Шморгай. Коли довідалася, що я приїхав вивчати історію української книги і преси у Великій Британії, зініціювала серед старших парафіян собору та своїх друзів збір найперших наших газет, журналів, книг, які випускали українські емігранти у вільному світі. Книги зі скринь лондонських українців Сюди, на соборний майдан, вони й приносили до початку ранкової служби різні за тематикою, цінні з історичного боку раритетні видання. Упродовж усіх СРСРівських років ці книги були в нас під забороною, бо видавали їх “недобиті бандерівці” на “загниваючому Заході”. Факт-родзинка того дня: серед подарованих мені кількох десятків таких книг виявилася і ця — “Хто такі бандерівці та за що вони борються”. Гадаю, заслужила вона окремої розповіді з двох причин. По-перше, ця книга відкривала нову серію видань заснованого в Лондоні наприкінці 40-х років минулого століття видавництва “Українська Видавнича Спілка”, спрямовану на читача в радянській Україні. По-друге, тому, що хоч і посідає осібне місце на полиці підпільних крайових видань, але нині є маловідомою на Батьківщині й достойно не поцінованою тими, кому призначалася. Більше того, безжально знищувана кремлівськими ідеологами у кожному конкретному випадку її виявлення на кордоні, вона ставала в рідному краї загадковим привидом, книгою-легендою, довкола якої нагромаджувалися всілякі вигадки та нісенітниці. Прізвище автора цієї книги для сучасників, на жаль, є незнаним. Тому перед тим, як охарактеризувати це видання, варто про нього дещо пригадати. Доля автора: від радянського офіцера до ідеолога УПА Петро Миколайович Федун (псевдо “Полтава”, “Волянський”, “Север”, “Зенон”, “П. Савчук”) вважається чоловим ідеологом (“політвиховником”) українського збройного підпілля ОУН—УПА 40—50-х років ХХ століття. У новітню українську історію він має заслужено увійти як публіцист, автор та редактор багатьох повстанських публікацій. Родом із села Шнирів, що неподалік Бродів на Галичині, де народився в селянській родині 23 лютого 1919 року. Біографія цієї талановитої і високопатріотичної особистості переповнена неймовірно карколомними подіями: юначий вишкіл у підпільній ОУН від середини 30-х років; від 1939 року — студент медицини Львівського університету, знавець класичних мов. З призовом того ж року на службу в радянську армію пройшов шлях від рядового до офіцера, з початком війни — командир взводу. Воював на фінськорадянському і німецько-радянському фронтах. Далі — німецький полонений, втеча, і — повстанець-підпільник у лавах УПА. Вражає і кар’єрний ріст у підпіллі: від редактора журналу “Юнак” — до заступника Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради; від рядового повстанця — до полковника УПА, члена її Головного військового штабу. Після загибелі Романа Шухевича обирається заступником Головного Командира УПА (літо 1950). Безстрашною патріоткою була і його наречена — колишня лаборантка Львівського медичного інституту Любов Микитюк. Саме вона таємно передавала через рогатки енкаведистів ліки тяжкопораненому командувачу УПА Роману Шухевичу. Петро Полтава не дожив до свого 33-ліття два місяці — загинув як герой у бою з НКВС у грудні 1951 року в лісі біля с. Новошин (нині в Жидачівському районі Львівщини). А що ж із творчим доробком? Він хоч і невеликий за обсягом, але досить вагомий. Це передусім аналітичні статті про ідеологію українського націоналізму. З посутніх праць — “Концепція Самостійної України і основна тенденція ідейно-політичного розвитку сучасного світу”, “За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі”, “Хто є справжній націоналіст-революціонер”. Особливість текстів Федуна- Полтави — написані просто, дохідливо, розраховані на читача малопідготовленого в житті й політиці. На противагу, скажімо, текстам на подібну тематику вишуканого естета і літератора високої проби Дмитра Донцова, які краще сприймає вже підготовлений читач. Є в автора “Хто такі бандерівці…” оповідання “Прапор Фінляндії”, яке одним промовистим епізодом здатне розбудити приспану національну пам’ять навіть у найбільш зманкурченого чоловіка. Сюжет такий. У час бою із фінами призвані з України два радянські солдати вбивають молоду фінкуснайперку. Бажаючи поживитися її речами, вони дістають з-під закривавлених грудей фінський національний прапор. “А який же прапор в України?!” — чи не першим постало питання перед тими двома занапащеними радянською пропагандою вояками-українцями — переможцями бою за чужі інтереси, на чужій території… Надзавдання: пройняти ду% шу зманкурченого українця Не випадково саме Петру Полтаві, знаному на той час у середовищі повстанців публіцистові, провід ОУН і поставив непросте завдання: сказати правду про Степана Бандеру та бандерівців. Але сказати так, щоб пройняти душу зманкурченого читача. І це за умов, коли мільйони простих українців фактично були вже “зазомбовані” масивною радянською пропагандою. Через скеровану з Москви багаторічну потужну компрометацію чину цього непересічного діяча-патріота й очолюваного ним руху, в значної частини населення підрадянської України (особливо її центральних і східних областей), ім’я Бандери вже асоціювалося зі страхітливими картинами знущань “лютих ворогів радянської влади” над “безневинними жертвами”, а слово “бандерівець” сприймалося як лайка. Ось іще з рясного переліку лайливих епітетів, якими нагородила радянська пропаганда тих, хто воював за незалежну Україну на два фронти, не шкодуючи своїх молодих життів: “бандити”, “гітлерівські прислужники”, “українсько-німецькі націоналісти”, “англо-американські агенти”, “недобиті куркулі”, “ненависні буржуї”, які переховуються у схронах, бо “бояться народного правосуддя”. У цій ситуації, приступаючи до написання тексту правдивого, чесного, слід було мати на оці читача різного: і зманкурченого, агресивного, обізленого, з уже сформованими школою чи комсомолом житейськими цінностями, і читача збайдужілого, недовірливого, заляканого, невпевненого. Без перебільшення: задум авторові вдався. Навіть нині цей текст можна вважати найдоступнішим, найпереконливішим із того, що було досі написано про феномен Бандери і бандерівський рух. Від початку автор подбав про вдалу структуру тексту і тональність викладу матеріалу. Це не суцільне чтиво з довгими реченнями, великими абзацами і відстороненою політичною лексикою, взятою з програмних документів чи рішень Великих Зборів ОУН. Незначні за обсягом фрагменти тексту, здебільшого до півсторінки, поділені чіткими заголовками. Причому, у першій половині вони несуть стверджувальноконстатуюче начало, у другій — запитальне. Варто це розглянути на прикладах. Ось варіанти стверджувальних заголовків: Большевицькі гнобителі бояться, щоб народні маси СРСР знали правду про бандерівців; Бандерівці — послідовні борці за визволення українського народу; Українські націоналісти не є шовіністи; Ми не були й не будемо нічиєю агентурою; Ми — борці за інтереси народних мас, а не оборонці експлуататорських кляс. А ось заголовки запитальні, відповіді на які — також короткій чіткі: Чому ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами? Чому ми боремося проти большевицьких гнобителів? За що ведемо боротьбу? Які наші політичні і соціальні цілі? Чому мусимо вести боротьбу методом збройного підпілля? Яку безпосередню мету мають наші збройні і саботажні дії? Як ми дивимося на перспективи нашої боротьби? Звичайно, і в першому, і в другому випадку, уздрівши такі заголовки, в читача мимоволі виникатиме бажання довідатися: а що ж під ними? Це головна передумова того, що інтерес до брошури від початку й до кінця її читання чи вибіркового перегляду не згасатиме. Те, що “підігріває” цікавість до тексту Ще дві особливості, що сприяють “підігріву” цікавості до тексту: важливе і принципове у рясно розділених підзаголовками текстах виділене жирнішим шрифтом, а поміж текстовими сторінками вміщені на цілі сторінки дивовижні графічні роботи за темою ідеалів українського визвольного руху: “Воля народам! Воля людині!”, “За Українську самостійну соборну державу!”, “Ми стали волі на сторожі” та “Слава Україна! Героям Слава!” Автором цих робіт був син волинської землі, колишній студент Варшавської академії мистецтв і співробітник редагованої Уласом Самчуком газети “Волинь” Ніл Хасевич. Свій мистецький талант він сповна проявив саме тоді, коли добровільно записався до лав УПА. Якщо мати на оці, що творення й тиражування плакатів та іншої про-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин