“Громадяни набагато більше готові до українізації, ніж її проводить влада”. «Просвіта» сьогодні 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗
«Мова – визначальний і консолідуючий
Слово Просвіти, №10 за 2018 рік
Продовження. Початок у ч. 9 за 2018
“Як довго ждали ми своєї волі слова...”
Микола ГОЛОМША, лідер політичної партії “Патріот”:
В землі віки лежала мова І врешті вибилась на світ. Олександр Олесь
— Толерантність українців є однією з найсильніших національних рис. Однак часто, якщо брати історію, нею послуговувались в своїх інтересах різні зайди. Нерідко це призводило до ситуації, коли українці жили-були, а офіційно їх начебто і не було. Що з одного боку (східного), що з другого (західного) виникали “грамоти”, які забороняли українцям називатись українцями і розмовляти рідною мовою. В таких умовах доводилося не лише виживати, а й зберігати свою ідентичність і унікальність, зокрема умовній природі. Зрештою, українці вистояли в цьому історично-ментальному протистоянні і вистояли завдяки саме мові, її глибинним потужним пластам, які мали силу животворних джерел скрізь, де жив хоча б один справжній українець. Що таке рідна мова для кожного з нас? Як вона входить у свідомість і душу? Іван Франко вважав цю проблему глибокопсихологічною, яка коріннями “сягає малодосліджених досі тайників — зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: “Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою”. І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна”. Про це писав він у творі “Двоязичність і дволичність”, хоча до самої проблематики звертався протягом всього свого життя. Видатний учений-мовознавець, філософ, етнограф,
фольклорист, громадський діяч Олександр Потебня ще в середині позаминулого століття звертав увагу на те, що мова не є обособленим феноменом, який існує сам по собі. Це, з його точки зору, народний дух, який зрештою спричиняє формування національного світогляду і самостійної нації. Він цю проблематику вивів на рівень філософського осмислення категорії “мова і нація”, яка згодом отримала розвиток у працях багатьох вчених. І він категорично був проти деукраїнізації (як загального процесу денаціоналізації), оскільки вбачав у цьому втрату національної (духовної) самоідентичності. На жаль, не світочі ума і думки визначали протягом тривалого часу реальність і перспективу української нації. Перебуваючи між жорнами східних і західних поневолювачів, українці змушені були нерідко поступатися загарбникам адміністративнотериторіально (зміна адміністративних кордонів українських земель або передача до інших терутворень), терпіли утиски в питаннях національної належності (то вони ставали малоросами, то мешканцями Малопольщі, а то й взагалі зникали під угорськими прізвищами), але завжди намагалися утримувати мовну ідентичність. Останнє було найбільшим полем битви. Загарбники прекрасно розуміли, що позбавивши українців території чи примушуючи їх називатися неукраїнцями, вони тільки пригноблюють їх. Щоб повністю знищити українців як націю, необхідно було відібрати мову. Мововбивство українців на тривалий період стало свідомою політикою діячів російської імперії, не набагато відставали від східних імперців і їхні західні “колеги”. Лінгвоцид — таке визначення отримав цей історичний процес поневолення українства. (Детально з документами щодо мововбивства у недалекому минулому можна ознайомитися на прикладі книги відомого українського мовознавця Лариси Масенко і її колег — “Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду”). Сьогодні Україна піддається остракізму з боку деяких своїх сусідів саме за мовно-освітянську політику. Передує в цьому Угорщина. Рівень дискусії, яку нав’язують нам угорські політики і чиновники, хоч як прикро, не витримує критики. Навіть поверхневий аналіз претензій свідчить про те, що угорські діячі “співають” з чужого голосу, а голос цей знаходиться у Кремлі. Напористість наших сусідів наразі не отримала відповідної за рівнем відсічі і такого ж дискурсу трактування історії і сьогодення. Причиною цього є та ж таки толерантність, якої ми (в цьому випадку держава) дотримуємось. Але у суспільно-політичному дискурсі ми отримали чимало претензій до угорської сторони збоку українців. Бо нам теж є що згадувати, і ці спогади ще болять. Наприклад, насильницьке впровадження мадяризації у позаминулому столітті, якому передувало утворення Австро-Угорської імперії. “Мадяри здобули цю державу для мадярів, а не для інших. Тому зверхність і гегемонія мадярів сповна виправдані”, так тоді ставилось питання на державному рівні, і саме ці слова говорив прем’єр-міністр Королівства Угорщина Кальман Тис. Під дію примусової мадяризації підпадали всі інші народи, які проживали на території новоутвореної імперії: словаки, серби, румуни, хорвати тощо. Звісно, до цього переліку потрапили і українці, мову яких (до цього обов’язкову до вивчення на Закарпатті) заборонили. А результатом ухвалення закону про обов’язковість вивчення лише угорської мови у тодішніх освітніх закладах вбачається те, що з української общини, яка нараховувала десятки (якщо не сотні) тисяч осіб, нині українцями себе вважають від трьох до семи тисяч (за різними джерелами) осіб. Цьому сприяло також і насильницьке надання всім немадярам угорських прізвищ та імен.
Те, що зараз в Угорщині немає жодної української школи проти сімдесят одної угорської в Україні, до уваги нинішні будапештські критики Закону України “Про освіту” не беруть, бо ця реальність не стала надбанням широкого громадського загалу ів Україні, і в громадах, а заодно ів коридорах ЄС та ООН. Звісно, у такій тональності не варто продовжувати дискусію ні з угорцями, ні з поляками, ні з будь-ким іншим. Бо цей шлях заведе нас у глухий кут, з якого ні разом, ні поодинці не вибратися без чвар чи навіть силового протистояння, і що найгірше — між українцями також. Доречно було б усе-таки ставити питання про об’єктивне дослідження історії і, зокрема, стосунків українців зі своїми сусідами (безвідносно з якого боку). Маю на увазі наукове фундаментально-комплексне дослідження, в якому залишалось би право кожної нації на власне, але об’єктивне, трактування історії і водночас спільне визначення болючих точок у взаєминах та обумовлення міри відповідальності, причин того чи того ганебного факту, діяння й історичної ситуації, яка існувала на той момент.
Таке рішення могли б ухвалити керівники країн, які мають стосунок до цього (їх набереться з десяток). Це був би вищий прояв міждержавної і міжнаціональної толерантності, де перспективою міг бути лише мир і розвиток великого регіону, а може, і континенту. Втім, наразі це лише мрії. Реалії жорстокіші й непередбачуваніші. А ми живемо саме в реаліях. Наприкінці 90-х років минулого століття Ліна Костенко в одному зі своїх виступів говорила про необхідність для кожної нації мати свою гуманітарну ауру. До неї вона зараховувала комплексне наукове супроводження “сфери суспільного життя, разом з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті”. Якби до світочів ума дослухалися в нинішній, вільній, незалежній Україні, яка переймається “свобідним життям”, ми б давно започаткували творення гуманітарної аури нації. Однак маємо іншу картину.
Попри зусилля, яких докладає держава і суспільство до вкорінення української мови в усі сфери життя, сьогодні спостерігається не таке швидке просування цього процесу, як того хотілося. Візьмемо, приміром, до уваги публічну сферу застосування мови. Як свідчить минулорічний аналітичний огляд активістів руху “Простір свободи” “Становище української мови в Україні в 2017 році”, російська мова в Україні утримує лідируючі позиції у друкованих виданнях, інтернеті (український сегмент), а також не здає своїх позицій у телеефірі. Зокрема, “незважаючи на нещодавні зміни в законодавстві, у прайм-тайм 7 найрейтинговіших телеканалів українська мова звучить лише 39% часу, російська — 32%, а 29% займають двомовні ефіри, під час яких також найчастіше домінує російська мова”. Це досить тривожний симптом у той час, коли українська нація веде непримиренну боротьбу з черговим кремлівським режимом і практично щодень у цій битві гинуть кращі сини і дочки нашого народу. Викликає подив і те, що майже 62 % газет (% від загального накладу) є російськомовними.
Така тенденція зберігається незмінною останні три роки. Додамо до цього 66,5 % журналів та іншої періодики, що друкуються російською, і ми побачимо картину активної (агресивної) присутності “русского міра” в Україні. Усе це відбувається на тлі зростання українськості у суспільстві. Так, всеукраїнське опитування Центру Разумкова (2017 р.) підтвердило цю тенденцію — 92 % громадян нашої країни (без урахування окупованих територій) вважають себе етнічними українцями. Лише 6 % наших співвітчизників відповіли, що вони є етнічними росіянами. Відповідно 68 % опитуваних вважають рідною мовою українську, серед етнічних українців ця цифра сягає 73 %. Розмовляють українською (завжди або переважно) удома близько п’ятдесяти відсотків українців, водночас російську використовують близько 30 %. Не бачити ці тенденції неможливо. І тут виникає питання: а чи все можливе робить влада для того, щоб українська стала мовою всіх громадян — державних службовців (насамперед), бізнесу, культури (включно з тим, що зветься поп-культурою), освіти, науки тощо. Щодо останнього, то хотів би принагідно нагадати, що перша у світі “Енциклопедія кібернетики” за редакцією директора Інституту кібернетики академіка В. Глушкова (два томи, близько 1700 статей з інформатики, кібернетики (теоретичної, економічної і технічної) та обчислювальної техніки, майже 1200 сторінок) була створена саме українською мовою і вийшла друком ще 1973 року. На жаль, нині суспільство стикається з відрижкою радянського минулого у багатьох сферах, особливо сервісних, де присутня російська мова. І тут ми отримуємо соціальний дисонанс — мовна практика перемагає мовну ідентифікацію. Аналізуючи соціологічні дослідження з мовної ідентичності доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України Володимир Кулик підкреслює: “Громадяни хочуть більше української мови, ніж є реально. Вони набагато більше готові до українізації, ніж її проводить влада”. Який вбачається вихід із ситуації на цьому етапі? Активізація суспільних рухів і тиску на владу щодо застосування української мови в усіх сферах життя з одночасним толерантно-креативним просуванням безмежного потенціалу української серед різних суспільних верств. Цей процес уже набуває точкової активізації. Ось кілька прикладів. Так, Київська міська рада торік у жовтні ухвалила рішення, яким передбачається визнання державної мови як першочергової в місцях громадського обслуговування в Києві, при реалізації товарів і наданні послуг. Застосування іншої мови можливе на прохання споживача.
с. 4 · сторінка оригіналу ↗
Продовження. Початок на стор. 2-3
Нас багато, і кількість уже переходить у якість. А в ешелонах влади інтелектуальних сил насправді не так уже й багато. Їхні інтелектуальні кадри продалися владі й працюють на неї за гроші. За нами стоїть велика інтелектуальна сила, тому потрібно зорганізуватися. Саме з метою такого об’єднання необхідно скликати загальноукраїнську конференцію, на якій порушити питання ставлення держави культури. А також показати наше бачення, що ми можемо запропонувати і зробити.
Навколомовні дискусії в Інтернеті
Олена РУДА, кандидат філологічних наук:
— Дедалі більше людей надають перевагу Інтернету як альтернативі газетам і телебаченню за можливість самостійно обирати необхідну інформацію, уникати потоку нав’язуваної. Сьогодні це простір для вільного висловлювання власної думки і безперешкодного доступу до різних поглядів на ті чи ті суспільні явища й події, по суті, заміна феномена “кухонних розмов”, який породило зіткнення офіційних і неофіційних інтерпретацій за радянських часів. За даними Інтернет-асоціації України, наприкінці минулого року регулярно користувалися Інтернетом 64,09 % населення (або 21 мільйон українців). Окрім ознайомлення з новинними й аналітичними матеріалами, користувач мережі отримує змогу стати суб’єктом подій завдяки інтерактивному спілкуванню на форумах, веденню блогів, коментуванню редакційних матеріалів електронних видань. Варто сказати, що в інтернет-комунікації можливо задіяти стратегії, що можуть бути реалізовані тільки серед мережевої спільноти. По-перше, високий рівень анонімності дозволяє висловлювати те, що неможливо висловити в інших контекстах. По-друге, вихід на ширшу аудиторію полегшує пошук людей із близькими поглядами. І по-третє, це відсутність меж, що призводить до радикалізації поглядів. Велику роль сьогодні Інтернет відіграє і в розгортанні навколомовного дискурсу. Нагадаю події 2012 року, коли скандально ухвалили горезвісний мовний закон Ківалова-Колесніченка. Тоді в мережі з’явилися сотні текстів, які висвітлювали перипетії та наслідки підписання документа. Через інформаційні матеріали з ознаками замовності українська влада захищала, а опозиція критикувала мовну реформу. При цьому рівень насиченості статей маніпуляціями зашкалював. Після того як чи не кожний український політик “попіарився” на мовному питанні, до обговорення долучилися блогери й рядові користувачі Інтернету. Жваво обговорювалися всі події, диспозиція політичних сил, імовірні варіанти. Шість років минуло, та ситуація не змінилася на краще – мовне питання на державному рівні не розв’язане, ще й додалися нові конфлікти на мовному ґрунті. І хоча певні соціологічні дослідження вказують на те, що мовна тема зараз мало кого турбує, а на думку професора Ярослава Грицака, в інтелектуальному середовищі дійшли згоди, що Україна буде двомовною, градус навколомовної дискусії не став нижчим. Законодавча неврегульованість функціонування мов, зокрема затягування з вироком Конституційного суду щодо закону Ківалова-Колесніченка, неясність зі статтею про мову освіти, некарність невиконання норм про квоти на телебаченні і радіо, спричиняють подальші гарячі суперечки в суспільстві. Невтомне обговорення питання мови в соцмережах вказує на те, що воно дуже хвилює громадськість. А надмірна поляризація і заполітизованість поглядів, вплітання мовного питання у контекст російсько-української війни, вимірювання його категоріями “зради” і “перемоги”, спричиняють аксіологічні коливання, налаштовуючи мовців на протистояння. Заради справедливості треба сказати, що і сьогодні на сторінках електронних видань точиться фахова дискусія щодо мовних питань. Науковці розміщують ґрунтовні розвідки про особливості мовної ситуації, соціологи публікують свої дослідження, громадські діячі пояснюють, що відбувається в законодавчому полі й що це означає. Та левову частку обговорення мовних питань становлять сповнені емоцій і маніпуляцій деструктивні суперечки, які роз’ятрюють заразом національні, расові, політичні, соціальні, гендерні рани суспільства. Сьогодні навколомовні дискусії виникають раз у раз, щойно з’являється інформаційний привід. Такими приводами в останні роки були: подання нових мовних законопроектів, розгляд закону Ка-Ка в Конституційному Суді, підготовка закону про українські квоти на радіо; ухвалення нового закону про освіту, голосні заяви угорської влади, надсилання мовної статті закону для резолюції Венеціанської комісії; опублікування результатів соціологічних досліджень (наприклад, опитування Центру Разумкова про мову причетних до АТО громадян); оприлюднення моніторингу дотримання мовних квот у ЗМІ; загалом огляд телевізійного контенту; а також трохи дрібніші — звістки про факти відмови в обслуговуванні державною мовою у сфері послуг чи державних органах, на кордоні тощо; повідомлення про акти насильства через мову спілкування (переважно українську), а також потрапляння мовного питання у сміхову культуру — це про жарти й анекдоти навколо запропонованого і широко обговорюваного “мовного патруля”. Приводи для суперечок створюють і ЗМІ. Ось заголовок одного з електронних видань: “Ведучий Матвій Ганапольський у прямому ефірі програми “Ехо України” на Телеканалі “Прямий” грубо принизив глядача, який наголошував на важливості української мови”. Чіпляючись оком за “скандальний” заголовок, читачі йдуть за посиланням і, звісно, не можуть утриматися, щоб у коментарях до новини не висловити своє ставлення і до вчинку ведучого, і до проблеми загалом. Найбільш резонансними є висловлювання про мовну політику і мовну ситуацію відомих ведучих, політиків, громадських діячів; саме вони як публічні особи найбільше обурюють загал, якщо не відповідають образу державного діяча чи журналіста в Україні, до прямих обов’язків яких входить дотримання мовного законодавства. Дражливими є й висловлювання діячів культури, зокрема відомих письменників, співаків, про мову і мовну політику в Україні. Нагадаю, як загули соцмережі після інтерв’ю Олега Скрипки, який сказав: “Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них”. Не без того, що його слова і перекручували, і інтерпретували. “Ноу-хау” інформаційних війн — так званий тролінг (від англ. trolling — “техніка спортивної ловлі риби”), який полягає в розміщенні провокаційної інформації з метою нагнітання конфліктної ситуації навколо того чи того питання. Можливість створення у віртуальному просторі віртуального “я” забезпечує анонімність “тролів”. Про яви конфліктної мовної поведінки під час обговорення мовного питання, лавинне наростання агресії в комунікації є наслідками використання “тролями” комплексу маніпулятивних прийомів, найпоширеніші з яких — подання неправдивої інформації, перекручування фактів, заангажована інтерпретація, приписування прихованих цілей, спекулятивна аргументація, видавання міфів за реальні факти, акцентування на відмінності, неможливості порозумітися між групами населення, поділеними за мовним і регіональним принципами, дискредитація осіб і груп людей, навішування ярликів, гра на національних, релігійних почуттях, використання негативно забарвлених експресивів, стилістично зниженої, обсценної лексики, іронії тощо. Як приклад викривлення дійсності наведемо слова згаданого журналіста Матвія Ганапольського на адресу глядача, який порушив питання мови: “Ви такий патріот, а саме через вас особисто Україна втратила Кримі має проблеми з Донбасом. Бо саме ви дзвоните на телебачення і кажете, що російська мова — це погано, що російська мова — це Путін. …треба якось поступово не давати приводу товаришу Путіну, а ви його друг, бо ви кажете тільки про українську. Ви вар’ят. Ви і такі, як ви, розпалюєте Україну! Ви — головна небезпека в Україні! Не дзвоніть і не розпалюйте ворожнечу. Це грандіозний здобуток, що це двомовна країна! А ви — ворог України!”
Безумовно, такі слова вимагають вдумливого аналізу кожної тези, вибудовування стратегії нейтралізації цієї брехні, що в умовах прямого ефіру або ж чату в соцмережі навіть фахівець не завжди може швидко зробити. Ще й емоції від такого нахабства зашкалюють. Ми провели невеличке опитування у Facebook. А саме запропонували користувачам мережі відповісти на запитання “Чи берете Ви участь в обговоренні мовного питання на сайтах, у соцмережах, телеі радіопередачах?”. Так-от, відповідь “інколи” дали половина з тих, хто відповів; ще більше третини сказали, що “Ні. Тема цікавить, але не хочу брати участь у сварках”. Дослідження не завершене, але його результати вже окреслюють певні тенденції. Питання мови людям болить, проте вони помічають неконструктивність подібних дискусій. Хоча розуміння, що ці дискусії є елементом інформаційної війни і що ця війна не омине жодного, існує. Так, блогер ОЛЕК ВЕРЕМ- КО-БЕРЕЖНИЙ опублікував “15 тез для мовно-язикових суперечок”, який складається з найпоширеніших провокативних реплік із різних навколомовних дискусій і вмотивованих відповідей на них, які можна використати як коментар, просто скопіювавши,
а не набираючи текст заново. Наприклад, першою тезою є “Мова нічого не значить”, друга — “Природна конкуренція” (це про комунікативну і ринкову конкуренцію мов), “Російськомовний патріот України”, “Російськомовний воїн” тощо. Тут ідеться про те, що, як правило, в таких суперечках розмова йде по колу. То що це за феномен і як його сприймати? Без сумніву, винесення на широке обговорення суспільно-політичних питань, зокрема мовних, надалі лише збільшуватиме масштаби. Це пов’язано зі зростанням кількості користувачів Інтернету й соцмереж в Україні та становленням нової комунікаційної культури в усьому світі і в нас. З одного боку, це можливість для якомога ширшого кола громадян — із різних регіонів, місті сіл, різних фахових кіл, поколінь — висловитися щодо питання мови, порушити, можливо, важливі аспекти, поділитися унікальним досвідом. З іншого боку, не можна не помітити очевидну маніпулятивну складову в цій технології. З огляду на те, що жодна істина в суперечках людей, які стоять на протилежних позиціях щодо питання мови, не народжується і не може народитися, припускаємо, що це своєрідне випускання пари, з одного боку, і емоційне розкачування — з іншого. Тоді як науковцісоціологи, соціальні психологи, лінгвісти мають змогу вивчити громадську думку, водночас політтехнологи, бійці інформаційної війни, можуть вимірювати градус терпимості/нетерпимості до різних питань, виявляти болючі місця, надалі за необхідності штучно їх створювати. Маніпулятивною, зрештою, є й кимось створена і швидко поширена назва для навколомовних дискусій — “мовосрач”, яка підкреслює зневагу до тих, хто порушує питання функціонування якраз “мови” (а не “языка”). Дотичне до нашої проблеми питання зниження відповідальності журналістів, які мимоволі стають бійцями інформаційного фронту на боці противника. Створення скандалу, сенсації, гра на почуттях — наріжні камені діяльності засобів масової інформації. Та заради сенсаційності ресурси вдаються до випущення важливої інформації. На одному з сайтів читаємо: “Українські націоналісти говорять, що всі повинні говорити однією, українською, мовою”. Або: “Громадяни давно добиваються права говорити і вчити своїх дітей російською мовою”. Проте всі розуміють, що жодні законодавчі ініціативи не зачіпали права громадян говорити в повсякденні будь-якою мовою, до якої душа лежить. Очевидно, що в гонитві за сенсацією, яка живе день, втрачається щось більше — створюються проблеми на десятиріччя. Дискусії у соцмережах підтверджують те, що у нас немає державної мовної політики. Якби держава запровадила цілком конкретні правила гри, умови їх дотримання і наслідки недотримання, поле для суперечок звузилося б набагато. Звісно, сприйняття законодавчих кроків було б різним, але дискусії велися б навколо особливостей унормування мовної практики.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
