Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Люди «Просвіти» · “Ніщо не минає саме по собі, одне покоління породжує наступне”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Микола Чабан — людина однієї, але всеосяжної пристрасті

Слово Просвіти, №10 за 2018 рік

Відомому краєзнавцю, історику й журналісту Миколі Чабану виповнилося 60 років. Свій шлях він знайшов із дитинства, а тому не згаяв жодної хвилини життя для пошуків себе, а витратив їх на улюблену справу — пошуки, розвідки, дослідження, написання книг, статей до газет і журналів, і побічні, але пов’язані з цим справи — поїздки по області, яку знає досконально, Україною і за кордон, лекції, виступи на форумах, конференціях, творче спілкування, робота в архівах і бібліотеках, листування (а його адресати по всьому світу). Микола Петрович закінчив Дніпропетровський університет, факультет української філології, на якому був і спецкурс із журналістики. Працював у дніпродзержинській газеті “Дзержинець”, потім в обласній молодіжній “Прапор юності”, з 1989 року і дотепер — в обласній газеті “Зоря”. Скрізь вів питання культури. Із 1996 року член НСПУ. 2007 року став заслуженим журналістом України. Донедавна багатолітній член Правління НСКУ та Міжнародної асоціації білорусистів. У нього є ще багато інших відзнак, але вони не відіб’ють усього спектра його зацікавлень і досягнень. Це людина однієї, але всеосяжної пристрасті, яка не згасне в ньому ніколи, — любов до своєї країни, бажання пізнати її в усіх вимірах і розповісти про це людям. Ця бесіда з Миколою Петровичем не могла торкнутися усіх питань, вартих обговорення, усіх тем та імен, до яких він має безпосередній стосунок, але вона дасть поштовх для занурення у його творчість, а відтак — і в нашу історію. Микола Чабан у редакції “Зорі” на Старокозачій — Вас, як краєзнавця, не можуть обходити події та постаті, про які тільки тепер можна говорити на повний голос. Наприклад, Голодомор 1933 року… — Реальність Голодомору мені довела смерть моєї 46-річної прабабусі Вусті Мартинівни Гаржі, яка рятувала дітей, віддаючи їм останню крихту хліба, а сама померла. Я 20 років працюю над цією темою, їздив по селах, записував спогади очевидців, розповіді рідних загиблих. Усе це друкувалося у газетах, а згодом увійшло до збірників “Голод 1933 року в Україні” і “33-й: голод” та інших. Перший збірник упорядкували В. Маняк і Л. Коваленко. — 2002 року Ви видали унікальну книжку “Діячі Січеславської “Просвіти” (1905— 1921)”, яка містить близько 670 імен. Причому це не просто списочний склад, понад 55 статей — то ґрунтовні біографії з роками життя, фотографіями. Як Ви прийшли до теми “Просвіти”? — Я працював у відділі культури молодіжної газети “Прапор юності”. Один із дописувачів бухгалтер із Чаплів Юхим Сущенко зацікавився долею свого земляка Валер’яна Підмогильного, якого добре знав і навіть у роки застою проводив резонансні вечори його пам’яті, запрошуючи січеславських письменників. Готуючи до друку його статті і маючи схильність до пошукової роботи, я зайнявся темою “Розстріляного Відродження”, налагодив зв’язки з людьми оточення Підмогильного, які залишилися. Та згодом почав розуміти, що 20-ті роки мають якесь підґрунтя, ніщо не минає саме по собі, одне покоління породжує наступне. Коли ж почав шукати оту попередню генерацію з “Просвіти”, то там уже був повний морок забуття. Адже для сімей колишніх просвітян минуле — табуйована тема. А їхні онуки найчастіше нічого не знали про дідів як членів просвітницької організації. — А як же Ви дізналися усі ці прізвища? — На початку ХХ століття літературно-артистичне товариство “Просвіта” щороку видавало свої повідомлення-звіти і в кінці були списки його членів. Я почав з Одинківки, яка тоді не входила у межі міста, бо у селах простіше знайти людей, які щось могли розповісти і зберегли хоч якісь архіви. Після довгих пошуків дізнався про долю 20-річного просвітянина, етнічного росіянина Пилипа Щукіна. Це був інтелігентний чоловік, писав передмови до творів Тараса Шевченка, Івана Манжури, описував свою зустріч у Полтаві з Панасом Мирним. 1920 року його з великою групою “самостійників” розстріляли чекісти. Крім того, робота над книжкою збіглася з програмою “Реабілітовані історією”. Нас, журналістів, на півроку допустили в архіви СБУ, де ми могли знайомитися з будь-якими справами реабілітованих, щоб готувати нариси для збірника. Я тоді понабирав справ просвітян із докладними відомостями про них. — Оскільки у цьому томі залишилося ще багато нерозкритих біографій, чи поставили Ви крапку на цій темі для себе? — Я не з тих людей, хто кидає розпочате і після виходу книжки вважає тему “відпрацьованою”. Оцей примірник книжки у мене вдома вже весь обліплений додатками, уточненнями. Минуло 16 років, багато відкрилося. От, приміром, підходить до мене в будинку Яворницького Сергій Ільїн, науковець технічного профілю, і говорить, що він правнук “бандурного батька” Миколи Богуславського. У нього було його фото, але він нічого не знав про свого предка. А інші онуки живуть у Севастополі й у них є альбом оригінальних світлин. Їх мені надіслали. Сам Богуславський, скромний чиновник на Катерининській залізниці, був адептом української книжки, активістом “Просвіти”, а “для душі” створював школу бандури, якою захоплювався. Він їздив по будовах залізниці і по інших містах. Так бандурна школа з’явилася і в Катеринодарі для дітей кубанських козаків. Туди потрапив Михайло Теліга, пізніше емігрант до Чехії, він познайомився з дівчиною Оленою, російськомовною. Вона вийшла за нього заміж, і він навернув її у свою українську віру, а згодом вона стала поетесою Оленою Телігою. У війну вони обоє загинули у Бабиному Яру. Бачите, як усе пов’язане у цьому світі. Життя непередбачуване: потягнеш за одну ниточку, а на ній вузлик від іншої, третьої — і так без кінця. Незабаром “Просвіта” відзначатиме 150-річчя, і у зв’язку з цим мене запрошує наше товариство для читання лекцій з його історії, отам знайдуть застосування і усі ці доповнення. — Колись Вам, підлітку, доручили написати про більшовика Войцеховича, ім’я якого носила ваша школа. Це було доленосне доручення, бо воно привело Вас до меморіального будинку Дмитра Яворницького, де музей зберігав справи партійців. За іронією долі хлопець отримав більше, ніж те, по що прийшов. Вдихнувши музейний дух будинку, він перейнявся ним. Саме Яворницький, його життя, його справа стали головними у Вашій творчості. Зараз у цій оселі протягом 2016—2018 років Ви читаєте цикл з одинадцяти лекцій про академіка, розкриваючи людям багато маловідомих, та часом і зовсім не відомих фактів — результати Ваших розвідок. — Так, моя перша книжка про Яворницького “Вічний хрест на грудях землі” побачила світ 25 років тому. На її обкладинці було фото ще тільки моделі пам’ятника, що тепер стоїть біля музею на могилі вченого, який присвятив життя козацтву. А тоді ще тривав конкурс, і саме цей проект викликав опір багатьох, та мені він ліг на душу своєю образністю, мабуть, моє чуття і розуміння самої постаті й долі Яворницького підказали, що робота скульптора Наконечного справді найкраща. Цю книжку з великою цікавістю прочитав київський письменник Анатолій Костенко, який особисто знав Дмитра Івановича і навіть написав мені про нього спогади. Я пишаюся тим, що рекомендацію до Спілки письменників України мені давав саме він. — Працюючи у Дніпродзержинську, Ви так захопилися історією містечка, що не раз зверталися до цієї теми, і згодом видали чудову книжку “Мандрівки старим Кам’янським”. Нині місто повернуло історичну назву. Ви не могли пройти осторонь долі солістки опери Марії Сокіл, яка починала у Катеринославі та відвідала його наприкінці життя. Співачка Надія Негель-Семенець також перші кроки зробила у дніпропетровській опері. Вони обидві закінчили своє довге життя у США, та завдяки Вам ми дізналися про творчу і життєву долю цих видатних українок, які ніколи не забували батьківщину. Ви — член міжнародної асоціації білорусистів. Розкажіть, чому Вас туди обрали. — Тут особисті причини. Моя мама Лідія Іванівна Кузьменко — білоруска. А я дізнався, що на Катеринославщину в давнину перевезли для роботи на суконній фабриці селян з білоруського села Дубровно. Оселилися вони у Сурсько-Литовському. От я, тоді ще зовсім молодий журналіст, і вирішив збирати білоруські пісні у мешканців цього села. Робота виявилася дуже цікавою, хоч і важкою через недосконалість тодішньої записувальної техніки. Так з’явилася книжка “Заспявай мне на матчынай мове”, правда, тільки 2000 року, аж через 18 років після збирання фольклору. Білоруську я знаю, як рідну, навіть перекладами займався. Ця робота книжкою не закінчилась: я бував і в Дубровно, порівнював тамтешній фольклор із Сурсько- Литовським, і у білорусів Польщі, подружився з багатьма колегами-журналістами, письменниками з Білорусі. Навіть назва моєї книжки — це рядок із вірша білоруської поетки Лариси Геніюш. Цікавили мене і театральні зв’язки з білорусами, багато дали і творчі подорожі, зустрічі. — Я хотіла б підкреслити, що не тільки Ваші оригінальні книжки зробили Вам славу, а й ті, що Ви упорядкували, а перед тим відшукали, здавалося б, навіки втрачені імена і твори, повернули їх в українську культуру. Назвіть, будь ласка, хоч деякі з них. — Я навіть не знаю, скільки у мене книжок, і чужі мені дорогі так само, а може, й більше, ніж власні. Тут я брав на себе відповідальність за чужу долю, чуже добре ім’я. Михайло Пронченко — поет-страдник із Криворіжжя, якого переслідувала радянська влада, запроторила у табори, а 1942 року його розстріляли фашисти. Та він устиг при німцях попрацювати редактором газети і видати останню збірку “Кобза”, яка, здавалося б, була знищена вщент. Та знайомство з сином поета Анатолієм додало наснаги. Виявилося, що один примірник усе-таки вивезли на Захід. Унаслідок пошуків книжка знайшлася аж в Австралії у незабутнього письменника Дмитра Нитченка-Чуба. Її перевидали 1995 року в нашому з Анатолієм упорядкуванні та зі спогадами про поета. Ще одна особистість — Павло Козар, учень і сподвижник Дмитра Яворницького, котрий деякий час навіть був директором

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин