Презентація · “Будь-яке українське видання доби Розстріляного відродження було приречене на нищення”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Книжка про Київ — пам’ятка боротьби довкола правди
Слово Просвіти, №10 за 2019 рік
Сергій БІЛОКІНЬ Будь-яке українське видання доби Розстріляного відродження було приречене на нищення. У головлітівських (цензурних) “Зведених списках літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів” (1934) передбачали фіксувати автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Але вже перші партії книжок, що підлягали забороні, були такі великі, що в рубриці “назва” з’явилися записи, які спрощували роботу бібліотекарів: “Всі твори, за всі роки, всіма мовами”. У ті часи окремі примірники могли зберегтись лише у спецфонді, де дозволяли тримати не більше двох примірників, та у приватних збірках тих бібліофілів, хто мав для цього мужність. Така доля випала збірникові “Український музей” (1927), багатьом іншим виданням, варто тільки взяти їх до рук і уважно роздивитись. У НБУ ім. В. І. Вернадського українські совєцькі видання 1918–41 рр. здебільшого дефектні: то на титулі видряпане чи закреслене прізвище редактора чи автора передмови, то видерто сторінки. По інших бібліотеках їх здебільшого немає. Там не існувало спецфондів. Провідник Федора Ернста “Київ”, що вийшов у світ 1930 року, — ще одна яскрава пам’ятка боротьби тодішнього українства за правду й справедливість. Якщо рахувати від 1873 року (утворення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства), драматична хода півстолітніх підготовчих заходів українських учених завершилась за гетьмана Павла Скоропадського їхньою великою перемогою. Закон 14 листопада 1918 року проголошував формальне відкриття Української академії наук. Восени 1928 року минуло перше десятиліття її існування, але свята не відбулося: традиція перервалась. Це було здійснено руками нового завідуючого Укрголовнаукою Юрія Озерського (Зебницького; з грудня 1928 р.) та нового наркома освіти (з 1927 р.) Миколи Скрипника. 31 грудня 1928 року на колегії наркомату було створено спеціальну комісію для її обстеження під головуванням Озерського. У травні влада відбула реорганізацію Академії, за 1928 рік уперше перестали виходити річні звіти. Натомість держава готувалась до арештів і проведення широкомасштабного процесу “Спілки визволення України”, що, як казав один із чекістів, мав поставити українців на коліна. Чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук тривала кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року внаслідок ревізії з “центру”. 16 січня 1928 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: “Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський та Білик, добрали ще трьох тутешніх”. 10 лютого з Харкова повернувся А. Кримський. Він розповів: “Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії”. Майбутні історики з’ясують усі перипетії, як одностайно й, очевидно, не добровільно совєцькі вчені казали неправду про минуле УАН. Усе-таки тихіше чи гучніше совість у комусь говорила. На еміграції удова одного з перших Президентів Академії, Наталя Дмитрівна Полонська- Василенко згадувала, що і в першому (1947), й у другому виданнях “Большой советской энциклопедии” (третє вийшло трохи згодом) безсоромно стверджувалося: “Академия наук УССР основана в 1919 году”, себто, запевняли вони, не за гетьмана, а за їхнього, большевицького, панування. Президентом ВУАН 3 травня 1928 року став Данило Заболотний. Його призначили на цю посаду, природно, не за справді великі заслуги перед наукою, а за давню близькість його й брата Івана Кириловича до революційного руху. Отже, 5 листопада 1928 року, себто вже після всіх роковин і, мабуть, за певною вказівкою, Рада ВУАН прийняла постанову про заснування Ювілейної комісії з нагоди 10-річчя. Галочку треба було поставити. На велелюдній нараді Президії ВУАН із представниками відділів було ухвалено: до складу комісії з посади (ex officio) мала увійти вся президія Академії, секретарі відділів, уповноважений Укрнауки в Києві Леонід Левитський (словами С. Єфремова, “фактичний президент Академії”) та голова київського окрвиконкому Юрій Войцехівський. Левитського 31 липня 1933 року виключели з лав партії під час чистки партосередку ВУАН. 13 серпня 1933 року на збиральній кампанії в с. Прохорівці, куди він поїхав одразу після чистки, його арештували. Войцехівський був ув’язнений 23 липня 1937-го у справі боротьбистів разом з А. Хвилею, Т. Тараном, В. Порайком та ін. Войцехівського розстріляли 25 жовтня 1937 року. Протокол вів Неодмінний секретар, медик і старий масон Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський. Тоді, 1928 року, Корчак-Чепурківський-батько чітко й послідовно записав рішення: комісії було надано право кооптації, відтак до роботи запросили акад. Михайла Грушевського, Федора Ернста, Володимира Щербину та акад. Олексу Новицького. З тих часів в Академії прийнято влаштовувати щоразу по дві редколегії — одна декоративна, друга робоча. Серед ухвал була така: “Видати популярного ювілейного провідника ВУАН (по Київу, його околицях та по установах ВУАН) з малюнками, схемами, маршрутами та відповідним оздобленням, передпославши всьому тому короткий нарис про розвиток науки на Україні (історія, мистецтво, українська література тощо) як передумови розвитку ВУАН”. Отже, Корчак-Чепурківський сформулював ще один пункт: “До складання “Провідника” запросити: в галузі мистецтва — Ф. Л. Ернста, природи — М. В. Шарлеманя, археології — М. Я. Рудинського; [в галузі] історії — закласти підкомісію для вироблення плана й зміста “Провідника”, зокрема частини його, присвяченій історії. До складу цієї комісії запрохати акад. М. С. Грушевського, акад. М. П. Василенка та В. І. Щербину з пропозицією негайно подати вироблений проект плана на затвердження Ювілейної комісії. Художнє оформлення “Провідника” доручити А. Середі”. А нижче — ще один пункт, зовсім не ювілейний: “Слухали: багато матеріялів ВУАН документального характеру — протоколи кол. Спільного зібрання, Відділів тощо, забрані в свій час обслідчою (sic!)
Василівська (Трьохсвятительська) церква комісією НКУ під головуванням Ю. І. Озерського, досі не повернені в архів ВУАН. Ювілейна комісія не може приступити до опрацювання ювілейних розвідок з нагоди 10-річчя ВУАН. Постановили: просити НКО УСРР негайно повернути всі позначені матеріяли до архівосховища ВУАН”. Коли провідник по Києву вийшов у світ (уже після смерті Заболотного), тут було надруковано новий склад академічного керівництва. Президія ВУАН: Президент [з вересня 1930 р.] — Богомолець Олександр Олександрович. Віце-Президент — Шліхтер Олександр Григорович. Благовидне обличчя цього товариша приховувало інший бік його діяльності — наприклад, як наркома продовольства УСРР (1919). З 1933 року він очолив Раду по вивченню продуктивних сил України. “Бессмертный удавщик крестьянства” — назвав його Солженіцин. Помер напередодні війни (1940), оточений державною пошаною. Віце-Президент — Воблий Кость Григорович. Неодмінний Секретар — Корчак-Чепурківський Овксент Васильович. Член Президії — Палладін Олександер Володимирович (С. 743—744). Без коментарів. Далі у провіднику (вийшов після виборів до Академії, коли всі трохи оговтались) було наведено список дійсних членів ВУАН. До реорганізації існувало три відділи, тепер стало два: 1-й Природничо-технічний відділ (47 душ). 2-й Соціяльно-економічний відділ (34 душі). Після ревізії ВУАН 1928 року й зміни керівництва дальші вибори академіків і членів-кореспондентів відбувалися з вирішальним впливом большевицької влади, а невдовзі й цілком контрольовано. Провідник 1930 року відбиває ранній етап цього процесу. Список уже не представляє якусь цільну вчену корпорацію, у ньому зовсім різні люди. Володимир Затонський (1888—1938). Під час війни большевиків проти української держави — активний популяризатор заложництва. Невдовзі, 1934 року, на січневій сесії ВУАН виголосив доповідь “Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму”, що закріпила перші результати боротьби цієї держави проти української науки і вказала дальші напрями цієї боротьби. Одержав по заслугах. Олександр Ґольдман (1884—1971). Перший директор Інституту фізики. Був заарештований 22 січня 1938 року. Йому пред’явили обвинувачення балакучих свідків — того самого В. Затонського, М. Орлова, Л. Штрума та ін. Відбув. Повернувся. За браком місця говоритиму по суті. Микола Вавілов, Євген Оппоков, Михайло Кравчук, Степан Рудницький, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Володимир Перетц, Семен Семковський, Микола Скрипник, Федір Шміт, Володимир Юринець, Матвій Яворський... Всі загинули. Цей мартиролог, отже, можна диференціювати й без кінця поширювати. Кожен з академіків і членів-кореспондентів, що жили в цю добу, мав свою біографію. У списках — люди честі й зовсім непорядні. Люди різних доль, представники різних соціальних груп і напрямів. Але по суті це конспект мартиролога української науки. Дальші сторінки фіксують діяльність наукових установ, згодом ліквідованих і погромлених. Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка. Немає тепер такого музею. Катедра звичаєвого права. Немає такої катедри. Теперішні не вміють навіть вимовити таке слово. Комісія для складання біографічного словника діячів України. Немає такої комісії. Катедра національно-
Федор Ернст го питання. Ліквідовано. Музей українських діячів науки та мистецтва. Ліквідовано. Музей “Голгота”. Ліквідовано. Комісія методології історії. Ліквідовано. Історичне товариство Нестора-літописця. Ліквідовано шляхом злиття. Музей мізків видатних діячів. Ліквідовано. Катедра історії Білоруси. Ліквідовано. Катедра історії українського мистецтва. Ліквідовано. Катедра загального мистецтва. Ліквідовано. У наші часи подібні назви на київській мапі ніби простежуються. Але нові структури формуються на іншій основі і з новими архівами й бібліотеками. Але в їхньому складі старих архівів і старих книгозбірень немає. За подібною схемою після масового терору й певних пізніших подій в архівно-слідчих справах почали з’являтися документи, що встановлюють: “Постановление тройки от […] отменить и дело прекратить за недоказанностью обвинения”. Все чисто. Так письменників і митців, виключених із творчих спілок, затягають туди назад. Повернули звання академікам, які їх втратили. “Хоч посмертно, зате своєвременно”, — писала поетеса Ліна Костенко. Зараз в Інституті історії України історію культури представляє Центр культурологічних студій, в якому працюють … один науковий співробітник і лаборант першої категорії. Погром української науки триває. “Провідник” по Києву виріс із екскурсійно-лекційної діяльності Федора Ернста часів державності 1917—21 років. Різні форми самоорганізації й самодопомоги були в часи української державності дуже поширені. Наприклад, 1-й Союз колишніх офіцерів організував кооператив “Трудова самодопомога” (вул. Прорізна, 2). Продукти продавали тут за картками й за вільними цінами. Київське товариство самодопомоги трудовій інтелігенції (“КОСТИ”) разом із Товариством студіювання мистецтв проводило свої акції у приміщенні 8-ї гімназії (до революції — “Группы родителей”, Миколаївська пл., 4 — біля театру “Соловцов”), оскільки ним керував її викладач А. Ольшевський. Музично-художня секція цього товариства, за домовленістю з радою Товариства студіювання мистецтв, організувала серію лекцій під загальною назвою “Мистецтво й старожитності Києва”. Крім доповідей: Андрія Грабаря “Образ і пам’ятки великокнязівського Києва” (після вступного слова проф. Гр. Павлуцького, 28 січня 1918) та “Св. Софія Київська” (4 лютого), Всеволода Зуммера “Кирилівська церква” (11 лютого), Лева Тумковського “Київський empire” (25 лютого) та Сергія Гілярова “Музеї та колекції Києва” (4 березня), — проектувалася четвертою, 18 лютого — доповідь Ф. Ернста “Образ і пам’ятки Києва ХVІІ й ХVІІІ ст.”. Очевидячки, у зв’язку з
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
