Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український родовід · “Історія Малоросії” Миколи Маркевича — це драматична оповідь про український народ”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Бандуристе, орле сизий…»

Слово Просвіти, №10 за 2019 рік

Володимир СКРИНЧЕНКО Заради дум та пісень кобзарів Микола Андрійович готовий був пускатися у далекі мандри Україною. В молоді літа, у розквіті сил та й наприкінці життя невтомно збирав він перлини духовної культури українського народу. Незапереч^ ний був його авторитет як знавця народ^ ного життя й побуту. Зустріч із Тарасом Шевченком у Петербурзі, куди навідався Маркевич за цензурним дозволом на ви^ дання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі — дружбу Кобзаря та посвяту на іменини: “Бандуристе, орле сизий! / Доб^ ре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Те^ бе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає...” На світанку життя Дитинство Миколи Маркевича минало у мальовничих місцях на Чернігівщині, де милувався він красою рідної природи — чарівними фарбами вечірньої зорі та укра^ їнської ночі, гідних пензля Куїнджі, від^ лунням сільських пісень за річкою, відчу^ ваючи поезію народних звичаїв. Згодом це відгукнеться у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Україн^ ські мелодії” та “Народні українські наспі^ ви”. Чимало літ спливле, а Микола Андрі^ йович усе згадуватиме свою любу матінку Настю з роду Гудовичів, їхню небагату осе^ лю у “...три кімнатки із глиняною підло^ гою...”, де мешкали його батьки, четверо дітей та прислуга. Чотирирічна малеча вже читала й писала російською, французькою та німецькою. Саме тоді виявився у нього потяг до музики, властивий усім Маркеви^ чам. Початкову освіту здобував у школі П. Білецького^Носенка біля Прилук. Піз^ ніше вчився у Петербурзі, в університет^ ському пансіоні. Самотній, у казенному закладі, вдалині від тепла рідної оселі, любої неньки... Рік по тому її не стало. “Найтяжчий час моєї юності”, — зітхав Микола Андрійович. За^ те в пансіоні доля звела його з М. Глінкою, І. Панаєвим, М. Соболєвським та іншими видатними у майбутньому діячами росій^ ської культури ХIХ століття. Частенько бу^ вав там Олександр Пушкін: провідував мо^ лодшого брата Льовушку. Викладав В. Кю^ хельбекер та ліцейські викладачі поета — О. П. Куницин та О. І. Галич. Понад усе життя пов’язав його пансіон дружбою з “Гліночкою”, як любовно назве у своїх мемуарах Микола Маркевич май^ бутнього композитора Глінку. Глінка “вже у пансіоні був чудовий музикант…” Таємниці минулого Терни на життєвих шляхах не засмучу^ вали його, а сімейне щастя і філософський погляд на примхи долі допомагали йому стійко долати всі негаразди. Не обходила його доля й видатними подіями та особами. Що найбільш вража^ ло сучасників у Миколі Маркевичеві? Ма^ буть, його особистий шарм, вміння знахо^ дити спільну мову з людьми різних соці^ альних верств. У колі його спілкування — поет Василь Жуковський та композитор Михайло Глінка, суворий генерал Микола Раєвський, герой Вітчизняної війни 1812 року, і Тарас Шевченко… Горнувся до нього і простий люд, при^ ходили селяни, щоб поспілкуватися із ро^ зумним паном. Щоденникові, що й досі зберігається в Пушкінському домі Санкт^Петербурга, Микола Андрійович довіряв свої таємни^ ці: про зустрічі з декабристами у Кам’янці, де спілкувався з генералом Раєвським, Пестелем і багатьма з тих, хто вийде роки по тому на скривавлений сніг Сенатської площі 1825 року. Та не все довіряти можна щоденникові. За миколаївської доби “…казати правду — це те саме, що підривати підвалини імпе^ рії”, як жартував маркіз де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року. “Усе тут є, — при^ мітив француз, — бракує тільки свобо^ ди…” Але таємниці збереглися у сімейних спогадах. Про них повідав Ігор Маркевич у своїх мемуарах “Etre et avoir -t-” (“Нині і колись” — у перекладі з французької). Достеменно відомо, що протягом 1856—1860 рр. на сторінках “Колокола” та “Полярної зірки”, що видавав у Лондоні російський дисидент Олександр Герцен, друкували матеріали батька й сина — Ми^ коли та Андрія Маркевичів. З Петербурга кореспонденцію до Лондона потаємно надсилав Андрій Маркевич, більшість публікацій належала Миколі Маркевичу. Це були листи з української провінції, спогади про Пушкіна і Рилєєва та різні праці — не для оприлюднення. Вибір батька й сина Маркевичів був невипадковий. Цьому передувала політична драма кінця 40^х — змова наївних мрійників Ки^ рило^Мефодіївського товариства, до якого залучено було крім відомих уже історика Миколи Костомарова, Пантелеймона Ку^ ліша і Тараса Шевченка, широке коло виз^ начних представників української інтелі^ генції (1847 року — близько 100 членів, за даними О. Я. Кониського). Серед них — М. А. Максимович та Г. П. Ґалаган, Д. П. Журавський і В. В. Тарновский, а та^ кож Маркевичі — Микола Андрійович та його кузен Опанас Маркович, у майбут^ ньому — чоловік письменниці Марко Вов^ чок. “...Повстаньте від сна й дремоти, — закликали кирило^мефодіївці, — ...да буде метою життя й діяльності кожного з нас слов’янський союз, всесвітня рівність та злагода, мир та любов...” Та це — вже при^ від для арешту. “Справу” не оприлюднили і звели до вузького кола осіб: Заходу пот^ рібно було демонструвати цілковиту кон^ солідацію російського суспільства. Най^ більше постраждав Тарас Шевченко. Його відправили на заслання — аж до гарячих прикаспійських пісків. Миколі Маркевичу більше поталанило: “справа” коштувала йому лише величезного штрафу. Малоросійська історія Дедалі більше захоплювала Маркевича трагічна доля рідної Батьківщини. Лише влітку 1838^го наважився Мико^ ла Андрійович розпочати свою роботу над “Історією Малоросії”. Мабуть, саме на^ гальна суспільна потреба надихала його на цю фундаментальну працю — цілковито відтворити українську минувшину з най^ давніших часів. Але остаточно спонукав його на те вихід з друку “Історії держави Російської” М. М. Карамзіна, її історич^ ний вплив на суспільство. У Турівці, родовому його маєтку, нако^ пичувалися старовинні рукописи та автог^ рафи з фамільних зібрань Івана Скоропад^ ського, Кирила Розумовського та його си^ на Олексія, Кочубеїв, Гудовичів, фельд^ маршала Румянцева, князів Вишневець^ ких та Чарторийських. Самих рукописів в архівній колекції Маркевича налічувалося до 12000, здебільшого — оригінали. “Раху^ нок старовинним рукописам” Маркеви^ чівського архіву, — писав О. М. Бодян^ ський до Ханенка, — йде не номерами, а пудами”. Брак фахової підготовки з історії ком^ пенсував він роками тяжкої праці і розду^ мів над мистецтвом історика та його приз^ наченням. “Мистецтво відтворювати істо^ рію виняткове, через те й визначних істо^ риків бракує”, — писав Маркевич. На йо^ го погляд, в офіційній історіографії і літо^ писах немає місця народу: все заповнено “…грабунками, війнами, насильствами...” Та як підсумок, “…історії народу — не^ має”. “Історія Малоросії” Миколи Маркеви^ ча — це драматична оповідь про україн^ ський народ, приречений відстоювати своє право на життя, свою національну са^ мобутність та православну віру, яку нама^ галася поглинути Річ Посполита за допо^ могою латинства, поширюючи католицтво насильством та спокусою. І першими жер^ твами католицької пропаганди, за думкою Маркевича, стала шляхетна еліта цих на^ родів. Тишкевичі і Сапєги, Огінські та Вишневецькі, Сангушки, Острозькі та ін^ ші православні роди не встояли під тиском польщизни, національно знеособилися й полонізувалися. Маркевич детально аналізує історичні корені козацтва, його соціально^психоло^ гічний феномен, що міг утворитися лише за тяжких умов протистояння, споконвіч^ ної боротьби з хижаками дикого степу на околиці Європи XVI століття. Мабуть, це й сформувало лицарський дух козацтва та його ментальність. Зрозумілою стає критика Маркевича дворянських істориків щодо спотворюван^ ня ними історичної правди про героїчні справи Південної Русі, — Бантиш^Камен^ ського, Куліша та інших: “Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особ^ ливо ж — козацтво…” Українська історіографія ще не знала такої фундаментальної праці. До наукового обігу вводилися унікаль^ ні історичні документи (загалом Маркевич залучив близько 90 найменувань рукопи^ сів та інших джерел російською та інозем^ ними мовами). Посилався він на поширю^ вану у списках “Історію русів” Георгія Ко^ ниського, якого вважав “найправдивішим з істориків...” 200^річний ювілей Миколи Маркевича вшановано 2003 року перевиданням його “Іс^ торії Малоросії” за редакцією Ю. С. Шемшу^ ченка. Ця праця здобула високу оцінку навіть великодержавницьки налаштованого літе^ ратурного критика Віссаріона Бєлінсько^ го. Подих її відчутний у багатьох творах Шевченка — поемі “Гайдамаки”, в офор^ тах “Дари Богданові в Чигирині” та “Смерть Богдана”. На жаль, немає вже могили Миколи Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917^го збаламучені більшовицькою про^ пагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання: вони викопали останки небіжчика, запрягли коней i возили їх по селу. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яго^ тина і встановили у місцевому парку (див. Лисенко І. “Музики сонячні дзвони”. — К.: “Рада”, 2004. — С. 365). Igor Markievitch, Paris, 1980… Пам’ять про свій родовід, про рідний край змусили Ігоря Маркевича, всесвітньо відомого маестро, врешті відкласти свою чарівну диригентську паличку і стати прискіпливим істориком та мемуаристом, присвятити останні — дорогоцінні! — ро^ ки життя пам’яті своїх предків, цілковито поринути у сімейні архіви та осягнути іс^ торичний біль свого предка Миколи Мар^ кевича. На сторінках мемуарів Ігоря Мар^ кевича — “Etre et avoir -t-” — слова шани й подяки предкам, яким зобов’язаний він талантом та духовними прагненнями, роз^ думи про примхи долі, що закинула на^ щадків автора “Історії Малоросії” з нео^ сяжних далей Чернігівщини, від берегів Десни та Сейму до берегів Сени. Перед тим, як раптово обірвалося його життя, Ігор Борисович у лютому 1983 року встиг ще побувати у рідному Києві, висту^ пити у Колонному залі ім. М. В. Лисенка із Сьомою симфонією Бетховена та прийти до Київської консерваторії, де народився він, усесвітньо відомий французький му^ зикант і диригент Ігор Маркевич… Милосердний Бог наділив його багатьма талантами. Історик та етног@ раф, поет і перекладач, музикант й композитор Микола Андрійович Мар@ кевич зробив визначний внесок у культурно@історичну спадщину україн@ ської минувшини, та ще й досі гід@ но не оцінений. Він належав до шляхетного роду Маркевичів, що знані були в Україні ще за часів Ру@ їни. Прізвища їхні можна зустріти в енциклопедії Ф. Брокгауза та І. Еф@ рона і “Малоросійському родос@ ловнику” дворянських родин Укра@ їни, “Petit Larousse illustre” та па@ ризькому виданні мемуарів видат@ ного французького музиканта і ди@ ригента Ігоря Маркевича (див. Маrkievitch Igor “Еtre et avoir ete”, Memoires. Gallimard, Paris, 1980). Разом зі славетними лицарями степів невтомно здобували вони славу козацьку, але й пера не цу@ ралися. Миколі Маркевичу україн@ ська історіографія завдячує за йо@ го “Історію Малоросії”, фундамен@ тальну працю, перевидану 2003 року з нагоди 200@річного ювілею від дня народження її автора.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин