Спадщина · “Святими для Куліша були Україна, український на/ род і його пророк і геній Тарас Шевченко”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Борис Грінченко в обороні спадщини Пантелеймона Куліша
Слово Просвіти, №10 за 2019 рік
Василь ЯРЕМЕНКО, професор
Куліш Давно в труні Тарас і Костомара, Грабовський чемний, лагідний Плетньов... Сивіє розум і холоне кров, Літа минулі — мов бліда примара. Та він працює. Феніксом з пожару Мотронівка народжується знов, Завзяттям віє від його промов, І в очах — відблиск молодого жару. Він боре тупість і муругу лінь, В Європі хоче “ставляти курінь”. Над творами культурників п’яніє; І днів старечих тягота легка, І навіть в смертних муках агонії В повітрі пише ще його рука. М. Зеров
Верховна Рада України 2018 року прийняла вікопомне історичне рішення про відзначення 200^літнього ювілею Пан^ телеймона Олександровича Куліша на дер^ жавному рівні. Це рішення засвідчує визнання заслуг і ролі П. Куліша в українському націєтво^ ренні і культуротворенні. Його ім’я в реєс^ трі Великих українців за непроминальне значення особистого внеску в національну духовність і розвиток національної гумані^ тарної науки з палким покликом: “Нехай не гасне світ науки!” А щоб той світ не гас — він запалював “досвітні вогні” і десятки непогасних “світильників”. Так, П. Куліш залишив по собі глибокі сліди в україн^ ській культурі, хай навіть у дечому чимало й “наслідив” і навіки залишив “кізяки на дорогах історії” як її накладні витрати. Правди ради скажемо, що багато сучасни^ ків Куліша з розряду гала^патріотів і вче^ них ХХ століття більше віддавали уваги Кулішевим “кізякам”, аніж його величі, його заслугам, неубутним і непроминаль^ ним. “Буржуазного націоналіста” П. Кулі^ ша належало тільки паплюжити. І це була правда. Першим, хоча були й попередники, нау^ кову методологію до явища “Пантелеймон Куліш” застосував Борис Грінченко. Його науковий підхід вимагав: епохи маємо роз^ глядати і оцінювати з наукового погляду сьогодення (невідомо, чому ці слова при^ писують Леніну, коли їх сказав Б. Грінчен^ ко задовго до Леніна), а людей маємо оці^ нювати з погляду епохи, в яку вони жили. Не все написане великими (не в число Т. Шевченко) витримало життєву стійкість та історичну значимість, у кожного було й таке, що не витримало випробування ча^ сом і залишилось історико^літературним фактом для характеристики епохи і осо^ бистості. Такі факти Грінченко виносить “за дужки” спадщини класиків. Грінченко говорить, що крім “Енеїди” у І. П. Котля^ ревського є “Ода князю Куракіну”, у Г. Ф. Квітки попри його сонцесяйну спад^ щину є “Листи до любезних земляків”, у Є. П. Гребінки, окрім класики, яку ми вив^ чаємо і використовуємо сьогодні, є ще й “Так собі до земляків”, хоча, на мою дум^ ку, прочитані сучасними дослідниками не цілком правильно, без урахування тонкої іронії полтавця Є. Гребінки з переходом до сарказму в ідилічному образі епохи. Такі твори ми вибачили і Котляревському, і Квітці, і Гребінці, й иншим, а от Кулішеві його віршовані цареслав’я у “Дзвоні”, ко^ закофобію, а особливо “Историю воссое^ динения Руси” в трьох томах, — пробачи^ ти не можемо і чомусь за дужки його цін^ ної і значимої спадщини не виносимо. А давно це треба вже було зробити. Першим, хто намагався це зробити, — був таки Борис Грінченко. У щойно віднайденій архівній справі, заведеній Харківським жандармським уп^ равлінням на заарештованого 16^літнього учня 5 класу Харківського реального учи^ лища Бориса Грінченка, засвідчено, що в його ранці при обшуку знайдено не бро^ шуру соціалістичного змісту С. Подолин^ ського “Парова машина”, а “Листи з хуто^ ра” П. Куліша. Один із листів розглядав проблему “Чого стоїть Шевченко, яко по^
ет народній” із випадами Куліша проти Шевченка. Грінченко шукав істину і “яр^ ликів” не наклеював. Випади Куліша проти Шевченка і Кос^ томарова у Грінченка мали пояснення. Він історичних помилок ніде не оправдує, а по^ яснює зі свого суб’єктивного погляду, а ос^ кільки цей погляд поділяє гурт авторитет^ них діячів і вчених, то маємо право ствер^ джувати, що погляди Грінченка на Куліша близькі до об’єктивних, наукових. Б. Грінченко, як видно з його літерату^ рознавчої спадщини, не оминав і малопо^ мітні постаті, якщо вони бодай щось зро^ били для розвитку української освіти і особливо просвіти українського народу, то Куліш, який зробив так багато, має чимало бібліографічних позицій народопросвіт^ них видань. В активі П. Куліша був україн^ ський буквар — ширша “Граматка” 1857 р. і дещо скорочена “Граматка” 1861 р., істо^ рія України, надрукована в дитячому жур^ налі О. Ішимової “Звёздочка”, а головне — 39 народопросвітніх книжечок, виданих із Д. Каменецьким у “Сільській бібліотеці”. Куліш узагальнив багаторічну роботу Мак^ симовича, Метлинського, Корсуна, Зак^ ревського, Лукашевича та ін. з вироблення українського правопису і фонетичного унормування літер і — рос. и, и — рос. ы, літери ї, апострофа, зривного г — гніт — ґніт, ґудзь, аґу тощо. Грінченко знімає ана^ фему, яку наклала на Куліша своя ж таки національна еліта, часом і не безпідставно. Грінченко розумів, що Куліш і не пророк, і не геній, подібно Шевченку, але це не за^ перечувало ні трудолюбивість, ні мудрість Куліша, ні його знання мови чи одного з трьох джерел національної культури — Біблії, “а хулителі мудрих — вороги Богу і пращурам своїм”, як сказано в Біблії. Грін^ ченко вимагав всебічного, комплексного підходу до оцінки заслуг і “мудрості” Кулі^ ша. У П. Куліша є цілком виважена, науко^ ва і мудра теза, що “общество, несомнен^ но, должно быть построено на нравствен^ ных началах”. Грінченко відшукує ті “мо^ ральні початки” у самого Куліша і в “Лис^ тах з України Наддніпрянської”, в листі п’ятому, наводив Кулішеву сентенцію з пе^ редмови до російського видання “Чорної ради” 1857 року про “нравственную необхо^ димость слияния в одно государство южного русского племени с северным”. От вам і “нравственные начала” П. Куліша!? Але в конкретному часі такі заяви знаходять своє пояснення і були вони не поодинокі ів різні, навіть маловіддалені часи, мали ін^ ший зміст. Коли читаєш “Казаки”, твір Олекси Кузьмича, раннього романтика, то дивуєшся, що всі козацькі діла і подвиги робили на славу російського царя, а Мет^ линський у передмові до своєї многоцін^ ної збірки називає Москву “рідним кра^ єм”. Накладні витрати самоідентифікації очевидні, але еволюція світогляду україн^ ських інтелектуалів, не без впливу Т. Шев^ ченка, була поступальною і цілком оче^ видною і аж ніяк не відповідала уявленням сьогоднішнього дня. Розглядаючи Кулішеву поетичну збір^ ку “Досвітки”, Грінченко Куліша як поета ставить не дуже високо, як поета “серед^ ньої руки”, але вказує на низку поетичних шедеврів у цій збірці і зупиняється на їх^ ній естетичній значимості, національній відповідності заготованої сили образу і думки, пожиточної на багато наступних віків: Кобзо, моя непорочна утіхо! Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха, Голосом правди святої дзвони, Нашу тісноту гірку спом’яни. Може, чиє ще не спідлене серце Важко заб’ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни.
Хто не здоліє озватись ділами, Хай обізветься німими сльозами; Ти ж своє слово дзвониEпромовляй, Душам братерським заснуть не давай. Хай недовірки твої туманіють, Хай вороги твої з жалю німіють; Ти рідну сем’ю докупи ззивай.
Гей, хто на сум благородний багатий, Сходьтеся мовчки до рідної хати,
Та посідаймо по голих лавках, Та посумуймо по мертвих братах. Темно надворі, зоря не зоріє, Вітер холодний од півночі віє, Квилять вовки по степахEоблогах.
Кобзо! ти наша одрада єдина... Поки із мертвих воскресне Вкраїна, Поки дождеться живої весни, Ти нам про нашу тісноту дзвони. Стиха дзвони, нехай мучене серце Важко заб’ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни. Це буде хвилювати завжди, як не пе^ рестають нас хвилювати історичні народні пісні і думи. Недаремно П. Куліш критері^ єм оцінки оригінальних творів сучасних йому поетів вважав їх співмірність із тво^ рами народної поезії. Для мене, після про^ читання різноспрямованої спадщини П. Ку^ ліша, особливо тієї, що потрапила під літе^ ратурознавчий скальпель Б. Грінченка, цілком очевидно, що шибання в крайнощі — від цареславлення до полонофільства і навіть туркофільства, від обожнювання Шевченка і звеличення Костомарова до розхитування під ними п’єдесталу заслуг і слави (що неминуче треба винести за дуж^ ки Кулішевої спадщини!), коли історія визначає 1, 2 і 3^є місце на п’єдесталі зас^ луг і відвела Кулішеві тільки третє місце, — роздуте, хворобливе честолюбство і харак^ терологічні особливості, які Грінченко ар^ гументовано розкрив у біографічному на^ рисі^некролозі “П. А. Куліш” (1899) — ні^ якими “класовими”, становими чи ідеоло^ гічними чинниками, пояснити неможли^ во. У мене часом з’являється підозра, що в випадах проти народу (“Народе без пут^ тя…”) і байдужих серед сонного болота громадського життя громадських діячів і інтелектуалів, Куліш застосував варвар^ ський спосіб будити від сну і байдужості: “Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала” (І. Франко). Безперечно, святими для Ку^ ліша були Україна, український народ і йо^ го пророк і геній Тарас Шевченко. Я до^ пускаю провокативність Кулішевих образ, заставити представників галушкового^ декларативного патріотизму стати на за^ хист честі національних святинь і свято^ щів. Аякже! Критики і їхні звинувачення у зраді не дуже бентежили Куліша: і вмираючи, він працював над перекладом Біблії як нез^ глибимим джерелом для національної культури і духовності. Наприкінці 20^х років ХХ ст. постала невидима ідеологічна аніж історико^літе^ ратурна потреба видавати літературних пропілеїв — маловідомих, анонімних, за^ бутих, недооцінених у своєму часі україн^ ських письменників, що творили в літера^ турному процесі від появи “Енеїди” Кот^ ляревського до Шевченкового “Кобзаря”. Фактично вони творили т. зв. “масову літе^ ратуру”. Як і двісті років тому, наукова проблема українських пропілеїв не тільки не зникла, а й значно загострилась. У львівській “Зорі” знаходимо публікації Б. Грінченка про забутих письменників
(Макаровського, Тишківського та ін.). Пізніше низка творчих імен “загубилася”, “зникла безвісти” в розгулі більшовицької компартійної інквізиції. Сьогодні імена Гната Михайличенка, Олелька Остров^ ського, навіть такого таланта, як Андрій Ніковський, — це імена українських про^ пілеїв, їх повертає сьогодні із забуття при^ ватне видавництво “Українські пропілеї”. Сто років, від виходу першого тому “Укра^ їнські пропілеї” (Котляревщина) (ДВУ, 1928) і до сьогоденного видавництва “Ук^ раїнські пропілеї”, ідею повернення в іс^ торико^літературний обіг пропілеїв не вдалося знищити. Цьому чимало посприяв свого часу Б. Грінченко, напрацьовуючи методологію публікації навіть окремих творів із неоднозначної спадщини деяких письменників, як, скажімо, П. Куліша. У двадцятих роках першим, хто став коло цієї праці, був талановитий україн^ ський учений^літературознавець Ієремія Айзеншток. Я мав честь знати особисто цю славну людину. За епістолярною рекомен^ дацією Івана Світличного він на початку шістдесятих років ХХ ст. був моїм інструк^ тором, гідом, екскурсоводом по ленінград^ ських архівах. І. Айзеншток розшукав у давніх росій^ ських журналах, альманахах, архівах, біб^ ліотеках Росії і України “досить значну кількість” часом зовсім невідомих україн^ ських творів, дав їм наукову редакцію, на^ писав про них наукові статті й примітки. Наукова робота І. Айзенштока “Укра^ їнські пропілеї” — Котляревщина, цінна у виробленні наукової методології, ми бачи^ мо виразний слід наукового підходу до та^ ких проблем Б. Грінченка. Та й Айзеншток цього не приховує. Для нас є знаковим, що І. Айзеншток, вдаючись до спроби реставрації літератур^ ного процесу від Котляревського до Т. Шевченка, посилається на Грінченка як на науковий авторитет, зокрема на його статтю “До історії Кулішевих “Досвіток” (“Науковий збірник, присвячений профе^ сорові Михайлові Грушевському”, Львів, 1906). Айзеншток подає цитату з цієї робо^ ти Б. Грінченка як методологічно засадни^ чу: “Певна річ, — пише Б. Грінченко, — що вважати Куліша за першорядного поета не можна… та поруч із віршами, де розуму^ вання, тенденція занапащають поезію, у Куліша чимало знайдеться справжніх пер^ лин поетичних”. Чому й сьогодні ми має^ мо копирсатися у характерологічних за^ вихреннях Куліша, в його честолюбивих домаганнях бути бодай другим на п’єдес^ талі історії, а не третім, після Костомаро^ ва, — а не вводити в культурний вжиток означені Б. Грінченком “справжніх перлин поетичних”. Куліш не піднявся до Тичи^ ниного поклику “Товариство, яке мені ді^ ло, чи я перший поет, чи останній”. Кулі^ шеве славолюбство вимагало бути пер^ шим, але “дієзи в ключі” він таки ставив. Грінченко чи не перший в історії літе^ ратурознавства став на захист ваговитої спадщини П. Куліша: він нічого не вип^ равдовував, а пояснював, спростовував численні гріхи Куліша, в яких часом і без^ підставно його звинувачували. Сприйнят^ тя Грінченкового біографічного нарису “П. А. Куліш” (1899) майже однозначно було критичним. І. Стешенко виступив із різкою критикою Грінченкового нарису з класових позицій, а мудрий і добре знаю^ чий П. Куліша Федір Вовк у листі до Б. Грінченка відгукнувся і на нарис^некро^ лог, і про постать самого Куліша. Два абза^ ци в листі Ф. Вовка (від 9 травня 1898 р.), на мою думку, є методологічним докумен^ том для з’ясування явища “Пантелеймон Куліш” у майбутніх дослідженнях Ф. Вов^ ка: “А за Куліша — звісно — autbenenihil1. Що Ви там не кажіть про самостійну пра^ цю сильного чоловіка і про товпу, котра не хоче її дозволяти, але цім Куліша не вип^ равдите і не зробите більшим, ніж він був. На мій погляд, ні Куліш не був таким вже дуже сильним, ні “толпа” не була вже та^ кою толпою (пригадайте тільки, що ця “толпа” складалася з таких людей, як Кос^ томаров, Антонович і чимало іньших...).
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
