Театр · “Розумна жінка філософськи сприймала неминучість долі”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Шматочок сцени театру Заньковецької
Слово Просвіти, №10 за 2019 рік
Його передали зі Львова народній артистці України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка Ларисі Кадировій. Саме на цій сцені з ролі Марії Заньковецької за п’єсою Івана Рябокляча почалося її успішне акторське самовираження. Вона 600 разів прожила її творчу й життєву мудрість, дедалі глибше занурюючись у переживання, про які Богдан Ступка зауважував: “Кажеш Марія — розумієш Лариса, кажеш Лариса — розумієш Марія”.
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Подальша доля актриси — нашої сучасниці — це ступання в сліди великої Заньковецької. Принаймі так вона сказала в інтерв’ю Ніжинському телебаченню в жовтні 2005 року після моновистави “Посаг кохання” за твором Г. Г. Маркеса “Любовний одвіт чоловікові в кріслі” в Ніжинському театрі. Прем’єра відбулася роком раніше в Києві під час Першого міжнародного театрального фестивалю моновистав жінок-актрис “Марія”. Невмирущій пам’яті Марії Заньковецької до її 150-річчя присвятили свій фестиваль видатні актриси України, Польщі, Білорусі, Росії. Уже 15 років поспіль ініціаторкою й натхненницею цього заходу є Лариса Кадирова. У більшості своїх робіт, а особливо в “Посагу кохання” вона парадоксально поєднує інтелектуальну витонченість із бурхливою емоційністю. Актриса проживає трагедію жіночої самотності як власну. Але не плаче над нею, а долає силою характеру, творчою та жіночою волею. За словами театрального критика Алли Підлужної, Лариса Кадирова має витончену й вразливу душу, але вперто та наполегливо йде своїм нелегким шляхом, доводячи вірність ідеї дослідження професії. Шукає нові смисли вічних тем, пропускає їх через серце й розшифровує власним розумом. Актриса переконана: своїми висновками вона допоможе комусь знайти себе в цьому світі, як колись допомогла й собі визначити власне місце в мистецтві та житті. Мені щастить не тільки бачити талановиту сучасницю на сцені, а й спілкуватися з нею в Києві під час щорічних наукових читань у Музеї Марії Заньковецької. Грудневі ХХV-ті були присвячені 95-річчю Музею театрального, музичного і кіномистецтва України. І Лариса Кадирова — лауреат премії імені Марії Заньковецької — з болем говорила про сучасний стан театрального мистецтва, про молодих носіїв культури, уважно слухала доповіді. До 165-річчя з народження Марії Заньковецької 4 серпня 2019 року завідувачка її музею в Києві Наталія Бабанська готує вибране листування Миколи Садовського з Марією Заньковецькою (1880—1890 роки). Автор цих рядків представила своє дослідження акторської династії Лучицьких, засновників Ніжинського драматичного театру з кола Марії Заньковецької. Перші розвідки було опубліковано в тижневику “Дзеркало тижня” 2008 року. А в часописі “Наш український дім” (№2, 2016 р.) уперше оприлюднено спогади Анжеліни Лучицької про засновника династії Людвіка Лучицького. 16 жовтня 2017 року тексти побачив у “світовій павутині” Богдан Сагатов зі США. Ще незнайомий тоді адресат звернувся в Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя. “Я досліджую театральне життя Лучицьких-Сагатовських для написання своєї сімейної історії. Щиро дякую за Ваші публікації”, — написав нам пан Сагатов електронною поштою. Через місяць Богдан Богданович повідомив, що він старший з трьох синів Богдана Івановича Сагатовського. Вони всі мешкають неподалік від Вашингтона. Іван Лукич і Катерина Людвіківна — їхні дідусь і бабуся в батьківському родоводі. Батько — учасник Другої світової війни. Два важких поранення і чотирнадцять легких, втрата ока зробили його інвалідом. Він помер 1961-гов 43 роки. “Ми знали про наш акторський родовід, — читаємо далі. — Але нам повідомили, що дідусь і бабуся загинули під час війни. З українських енциклопедій я дізнався, що це не так. Через Інтернет знайшов й інші публікації про моїх родичів Лучицьких: сина й доньку брата Катерини Людвіківни Болеслава. Це народний артист України Болеслав Болеславович Лучицький і заслужена артистка України Анжеліна Болеславівна Лучицька. Кілька років тому друг мого молодшого брата знайшов у Києві й сфотографував спільну могилу Людвіка і Катерини Лучицьких на Байковому цвинтарі. Він також познайомився з ніжинським професором Григорієм Самойленком і отримав від нього багато додаткової інформації”.
На початку 2018 року Богдан Сагатов надіслав у Ніжин на адресу Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою перші, як він назвав, чернетки англомовної історії своєї родини. Катерина Лучицька мала шість братів і сестер, і доктор Сагатов сподівався знайти їхніх нащадків. Як же були здивовано-зворушені донька Володимира Юрійовича Назарова, викладача нашого університету, Олена Володимирівна і її син Євген, учені-біологи, почувши в слухавці мою розповідь про родичів Сагатових! У цій родині теж дбайливо зберігають раритетні фото й спомини, в яких відображені не тільки сімейні події, а й історія української культури. У фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві зберігається автобіографія Катерини Лучицької, яку вона передала 15 березня 1954 року. Актриса шанобливо пише про батька, сценічний стаж якого був 72 роки. Називає театральні прізвища трьох сестер і трьох братів і підсумовує: “34 Лучицьких стали артистами українських театрів”.
Родина Богдана Сагатова
Катерина Людвіківна померла 1971 року в будинку для ветеранів сцени в Пущі-Водиці через 20 років після смерті чоловіка Івана Сагатовського. У вісімдесят років вона випромінювала енергію й приваблювала природною жіночністю. Керувала аматорськими виставами, в яких брали участь ветерани. Писала вірші. Катерина Лучицька не була пошанована нагородами радянської влади. Розумна жінка філософськи сприймала неминучість долі. Для неї найбільшим скарбом було визнання її сценічної творчості. Доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура стверджує, що на українській сцені її натура продовжила типологію інтелігентності Марії Заньковецької. Шматочок сцени театру Заньковецької, що дарує музею Лариса Кадирова, листочок з віршем, написаний рукою Людвіка Лучицького з присвятою любій дочечці Катрусі, переданий у фонди мною, — матеріальне свідчення безперервності української театральної традиції, котра духовно підтримує нащадків українських культурних родин і всіх нас.
сив грати у виставі Олесю Власову (Меріл), а з Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка — Світлану Косолапову (Елізабет). Усім їм велика подяка. В’ячеслав Довженко (Девід) — потужний актор. Як у кожного артиста в нього є своє бачення. Очевидно, мені не вистачило режисерського досвіду його переконати. Ми ще не знайшли ті зони, в яких говоримо про одне й те саме. Думаю, що й далі їх шукатимемо. Також будемо продовжувати пошук спільних зон ще з одним талановитим актором — Сергієм Бойком (Френк). Під час роботи над виставою використовував класичну концепцію японського театру, коли важливі колір, палітра. І я, як художник, робив акцент на кольорах. Палітру кольорів добирав сам з українського орнаменту, з української традиційної символіки. Хочу, щоб глядач ці барви сприймав насамперед чуттєво, а не розумом. Це мелодрама, й інтелектуальний розбір може лише заважати. Костюми теж розробляв сам. Віталій Малахов запросив мене на наступну постановку до Театру на Подолі. Думаю, це буде українська класика, яку я планую зробити експериментальною, сучасною.
Ми говоримо про сучасні стосунки, коли одна людина покохавши іншу, постійно від неї чогось вимагає, постійно тримає у психологічному полоні. Мені здається, що це не зовсім здорові відносини. Це п’єса про те, що в любові треба бути вільним, я маю на увазі — вільним внутрішньо. І не прив’язуватися до об’єктів, до яких у нас те чи те ставлення. Дуже важливо не плутати любов з прив’язаністю. Це моя перша спільна робота з Театром на Подолі. Зізнаюся, спочатку було нелегко. Цей колектив сформувався давно, але лише нещодавно театр отримав повноцінне приміщення, і лише тепер можна запрошувати до себе інших режисерів. А раніше у театрі переважно ставили вже нині покійний Ігор Славінський та художній керівник театру Віталій Малахов, яких я дуже поважаю. Але актори не звикли працювати з іншими режисерами. Ми довго шукали взаєморозуміння. З деякими акторами мені було надзвичайно приємно працювати. Це Володимир Кузнецов (Тедді), Алла Сергійко (Саллі), Максим Масимюк (Максиміліан). З Театру на Печерську запро-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
