Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Нашого цвіту... · “Бережіть ви волю України І прокляттям славте ворогів”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Знамена перемог заб’ють крильми! У це вірив і для цього працював Дмитро Нитченко

Слово Просвіти, №10 за 2020 рік

Вечір-спогад “Від Зінькова до Мельбурна”, присвячений 115-й річниці від дня народження письменника-земляка Дмитра Нитченка (22.02.1905, Зіньків — 15.09.1999, Мельбурн), відбувся 25 лютого у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського. Ганна АНТИПОВИЧ, заслужена журналістка України “Його твори надихають нові покоління нашого народу” Віктор Литус, директор Зіньківського районного історичного музею, де багато робиться для збереження спадщини Дмитра Нитченка й інших письменників-земляків, що змушені були жити на чужині, але й там творили круг себе Україну, у доповіді про славного сина Зіньківського краю розповів про дитячі і юнацькі роки Дмитра на Зіньківщині, де він народився в родині доброго господаря з хутора біля села Лютенські Будища, про переслідування, яких зазнала родина, про поневіряння, що випали на долю Дмитра “в странє, гдє так вольно дишіт чєлавєк” через “не таке” соціальне походження, окреслив його шлях Зіньків — П’ятигорськ — Краснодар — Харків — фронтові дороги в лісах Смоленщини — Могилів — Гомель — Харків — Львів — Краків — Форст — Берлін — Мюнхен — Старий Ульм — Корнталь біля Штутгарта — Цуфенгаузен — Неаполь — Мельбурн… — Перший вірш Дмитра Нитченка був опублікований у читанці для другого класу, коли йому було лише 15 літ, — розповідає Віктор Литус. — У 26 років він видав свої перші дві поетичні збірки. В Австралії, починаючи з 1953 року, вийшло понад два десятки книжок — твори для дітей, мемуари, наукові праці, словники, підручники, епістолярії українських письменників… Усі свої заощадження Дмитро Васильович вкладав у видання книжок для українців Австралії, а там була 35-тисячна українська діаспора, і роздаровував їх по всьому світу. У незалежній Україні ці видання стали перлинами музеїв та бібліотек, багато разів перевидавалися його твори для дітей, “Живий Шевченко”… Торік пані Віра Кошова ініціювала, а Зіньківська райрада профінансувала перше в Україні перевидання унікальної книжки нашого земляка “Від Зінькова до Мельбурна”, за яку він був удостоєний премії імені Григорія Сковороди. За книжки для дітей Дмитро Нитченко став лауреатом премії імені Лесі Українки. 1991 року за рекомендацією Олеся Гончара Дмитра Нитченка прийняли в Спілку письменників України. Після більш ніж чотирьох десятиліть вигнання він і в Україну зміг приїхати, і повернутися до рідного народу своїми творами, в яких чесно, правдиво, майстерно відтворено всі ті випробування, через які пройшли українці у жорстокому ХХ столітті. Його твори надихають нові покоління нашого народу. Тож я радий, що сьогодні з нами в цій ошатній залі школярі, ліцеїсти і Полтави, і Зінькова… “Світить, щоб у нас були ясні дні і ночі!” Майстерною і надзвичайно зворушливою була літературно-музична композиція з поезій Дмитра Нитченка “Зоря над світом” від учнів шкіл Зіньківщини — членів молодіжної філії Літературно-мистецького об’єднання Зіньківщини “Свічадо” (керівники Ганна Гайдаш і Надія Олещенко). Першокласниця з Великої Павлівки Зоряна Олещенко, мила україночка у віночку починала цю композицію словами: “Мама говорить, що зорі на небі — це людські душі. Засвітилася зірка — народилося дитя, покотилася за обрій — чиєсь серце зупинилося. Дуже яскрава зірка засвітилася колись над хутором Ниценки біля Лютенських Будищ неподалік Зінькова. Тоді народився Дмитрик — у майбутньому Дмитро Нитченко, який лишив нам у спадок ці вірші”. Старші дівчатка, такі ж гарні в українських строях, читали вірш за віршем, і перед нашим зором вимальовувалася картина того часу, в якому випало жити письменникові. Четвертокласниця Зіньківської спеціалізованої школи №1 Аліна Чепіга читає “Осінь” — поезію з разючим образом темряви, що оповила поневолену Україну: В далеч втопиш очі — Чорно, не пройти... І прядуть щоночі Темряву дроти... Семикласниця з Великої Павлівки Ірина Паламаренко знайомить слухачів з надзвичайно містким віршем “З полону”, де радість військовополоненого від повернення в рідні краї, коли “вже Кременчук позаду і Лубні, Санжар нових минув я теплі хати і до Полтави йду через Млини”, поєднується з жахом бачити руїни Харкова, де “скорбне місто височіє в млі”, і роздумами про всі випробування, через які довелося пройти українцям: Народе мій! Ти муки мав досита, Тебе тлив голод, нівечив Сибір. О, скільки крови нашої пролито! О, скільки серць сконало в боротьбі!.. Дев’ятикласниця Зіньківської СШ №1 Софія Конотоп знайомить нас зі ще одним програмним віршем Нитченка — “Їдучи на чужину”. Він написав його, відпливаючи в Австралію, коли, як усіх вигнанців, його мучило питання: “Чи вернемо додому звідтіля?” Ніхто не зна, і долі не вгадають Ні хіромант, ні циган-ворожбит, Які шляхи щиріше привітають, Де ждуть обійми щастя чи журби. Та знає всяк, як сурма клич заграє, Коли визвольні загримлять громи, Тоді наш край всі мури розламає, Знамена перемог заб’ють крильми! З усіх кінців тоді гукне нас мати… (Той клич здригне, мов блискавка в імлі) Ну, хто ж тоді не схоче повертати До в світі найсвятішої землі?! Семикласниця з Лютенських Будищ Інна Костинська читає “Перший лист”, де Нитченко пише другові в Україну: Я не загруз у добрах в цій країні, Не став я в’язнем гомінких столиць. Хоч евкаліпти заступили обрій, В завоях мрій зрина моє село... Я пам’ятаю очі Ваші добрі І серця Вашого тепло! Дев’ятикласниця Зіньківської СШ №1 Анна Єрмоленко читає вірш, де звучить Нитченкова тривога за те, щоб діти українців-емігрантів знали рідну мову. Він багато років очолював Українську шкільну раду Австралії, і в країні тоді діяло 55 вечірніх українських шкіл, де навчалося дві тисячі учнів. Своїх дітей і внуків Дмитро Васильович так навчив рідної мови, що донька Олександра, у заміжжі Ткач, стала відомою письменницею (псевдо Леся Богуславець, у 2001 році їй була присуджена літературна премія “Тріумф”), Галина, у заміжжі Кошарська, — філологом, викладачкою української мови і літератури в Університеті Макворі в Сіднеї, внук Юрій Ткач — перекладачем і видавцем... Ця ж дівчина проникливо читає Нитченків “Заповіт” з рядками, що навіки вкарбовуються в пам’ять: І скажу в останню всім хвилину: “Люди добрі й доні дорогі, Бережіть ви волю України І прокляттям славте ворогів, Що гнобили люд наш працьовитий, Що принесли голод і Сибір, Що хотіли мову нашу вбити Й душу нашу вирвати в злобі. Рідну землю у ці дні горбаті (А вона ж в біді тепер щораз) Ви любіть її, як рідну матір, Або так, як наш любив Тарас”. Хвилю поезій земляка завершує Зорянка Олещенко: “Погляньте, на небі сяють мільйони зірок! А значить, вони не гаснуть назавжди! І люди, які відійшли у вічність, ними дивляться на нас із неба! Так над колишнім хутором Ниценки, над Зіньковом, Полтавою, Харковом і Мельбурном, над усім великим світом яскраво сяє зірка Дмитра Нитченка. Світить, щоб у нас були ясні дні і ночі!” ...Коли торік у листопаді в Музеї літератури у Києві відбувалася презентація вперше в Україні перевиданої з ініціативи Полтавського обласного відділення Товариства “Україна — Світ” книжки Дмитра Нитченка “Від Зінькова до Мельбурна”, його донька Леся Богуславець у своєму виступі поміж іншим сказала: шкодує, що досі не видала збірки батькових поезій, які друкувалися в різних часописах. Ця композиція зіньківських школярів кличе нас, дорослих, до того, щоб збірка поезій нашого талановитого земляка вийшла в Україні, на його рідній Полтавщині. Поетично-музичну естафету від зіньківців прийняв співак з Полтави Юрій Трейгель, відомий виконавець пісень про борців за Українську Свободу. Він поклав на музику вірш Нитченка “Самота”, який Дмитро Васильович написав по смерті дружини. Його настрій близький і панові Юрієві, який дуже сумує за своєю дружиною Надією, котра поділяла його патріотичні погляди і була з ним поруч на полтавському Майдані під час Революції Гідности. “Він є найпотужніший будитель, провідник у царство духової праці і творчости” Дмитро Нитченко — людина, яка дуже любила Україну, мала сміливість її захищати і невтомно працювала для неї. 17-річним юнаком він на зборах встає і говорить росіянинові — комуністичному дикунові, який надумав перейменувати Зіньківську індустріально-технічну школу імені Івана Франка на імені Карла Лібкнехта, — що цього робити не можна. Мужній, лицарський вчинок! Таку ж мужність, витривалість, наполегливість виявляє Дмитро Нитченко і під час переслідувань за соціальне походження. 1926 року вступає на робітфак у Краснодарі — наступного року його виганяють. Їде в Харків, вступає в технікум чужоземних мов, потім в Інститут народної освіти. Учителює, зазнаючи Фото на згадку про вечір, що об’єднав в любові до України її вірних синів і доньок

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин