Національна еліта · “Заньковецька представляє індивідуальність, яку не можна сплутати з кимось іншим або забути”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Найяскравіше світло українського театру
Слово Просвіти, №10 за 2020 рік
Перед нами книжка “Марія Заньковецька. Світова велич генія національного”, яку створив відомий сучасний театрознавець, письменник, хореограф, музикознавець і журналіст, що багато років працював головним редактором знаного в Україні і за її межами часопису “Українська музична газета”, автор численних публікацій і знакових видань Володимир Корнійчук. Він вперше в історії вітчизняного театрознавства досліджує одну із найскладніших нерозроблених тем — психологічні особливості акторської творчості геніальної української актриси кінця ХІХ—початку ХХ століття Марії Заньковецької (1854—1934), колосальний арсенал її сценічних виражальних засобів, який і нині викликає подив та захоплення.
Леонід АНДРІЄВСЬКИЙ, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Автору книжки Володимиру Корнійчуку поталанило проникнути в таємниці сугестивно-гіпнотичного впливу на глядача, що ним актриса володіла сповна, творячи переконливі, глибоко психологічні й життєво-реальні образи, якими полонила не тільки численних своїх поціновувачів з-поміж сильної статі, а й безліч прихильниць свого рідкісного таланту, під магічною дією якого в особливо драматичних, чуттєвих сценах представниці прекрасної статі не лише ридали, а й навіть… зомлівали. А простіше сказати: глядачі плакали щирими сльозами. Отже, автор у цій роботі сміливо прагне подолати недооцінювання (вже і в наш час!) у практиці акторської діяльності розуміння і застосування психологічних та фізологічних аспектів акторської гри, проникнення у сутність характерів за національною ознакою, створення сценічних образів, завдяки яким Марія Заньковецька сорок років не розлучалася з українською сценою. У діяльності людини дуже важливі мотивації вчинків, отже, мотивацією акторської діяльності саме М. Заньковецької було не тільки розкриття дару мистецького, а й любов до українського театру, любов до виконуваних ролей, любов до української культури. Саме бажання зіграти свою роль ще краще, передати глядачеві почуття, якими переповнена душа актриси, і створює глибокий психологічнй ефект, заворожує, захоплює глядача, який відчував себе, завдячуючи грі актриси, учасником дії, що відбувається на сцені. Межі сцени і залу в якісь моменти театрального дійства зникали. Марія Заньковецька як лицедій володіла й досі ще до кінця не розгаданими секретами гіпнотично-навіювального впливу на глядача, а головне — могутнім арсеналом сценічних виражальних засобів, побудованих на емоційних тонкощах і переживаннях, котрі були властиві лише її винятковому й дивовижному обдарованню. Важливо, що автор цього дослідження-есе дає можливість познайомитися з творчою лабораторією талановитої актриси, визначення глибини таланту якої закладає в самій назві книжки: “Марія Заньковецька. Світова велич генія національного”. Про пошану її надзвичайного дару свідчать заходи, що проводилися з нагоди 40-річного ювілею її сценічної діяльності, який відзначали в Києві у 1922 році. Ніхто інший із акторів чи українських, чи російських кінця ХІХ—початку ХХ століть не привертав до себе стільки уваги світової театральної громадськості, як Марія Заньковецька, розповідає в повісті-розвідці “Ave, Maria!” Володимир Корнійчук, а саме в першому розділі свого дослідження. Про підготовку до ювілею заявили театральні організації Європи, США, інші країни. Гучним було і відзначення ювілею великої актриси в Києві, куди з’їхалися представники найавторитетнішої театральної еліти з України і Росії, з Петербурга та Москви. Це було свято української театральної культури, а в успіхові цього свята центральне місце належало, звичайно, Марії Заньковецькій. У наступних частинах книжки автор вміщує спогади сучасників Марії Костянтинівни Заньковецької, а також нові архівні розвідки, матеріали й документальні знахідки про життя і творчість актриси. Численні фотоілюстрації доповнюють це театрознавче дослідження-есе. Але найбільша інтрига полягає в іншому. Автору пощастило віднайти у фондах Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України фотографії одного з психологічних етюдів Марії Заньковецької, де вона зафіксована в образі Ісуса Христа. Цей етюд був створений нею ще у 1887 році, а за радянських часів через горезвісні ідеологічні установи не оприлюднювався. Фактично світлини перебували під арештом упродовж 107 років, й опубліковані вперше у 2004 році в театрознавчому дослідженні-есе “Ave, Maria!, або Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької”. Саме з цієї книжки, завдячуючи В. Корнійчуку, відбулося і моє особисте більш глибоке знайомство з творчістю М. Заньковецької від самих витоків: від її походження, творчих пошуків і втілення на сцені найяскравіших артистичних образів — від Уляни зі “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка до Наталки із “Наталки Полтавки” І. Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька зізнається: “Я кохалася в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротися зі своїм коханням і, порвавши зо всіма, поступила на сцену”. Маючи дівоче прізвище одного із відомих українських родів (вона походила зі старовинного дворянського роду Адасовських), Марія Костянтинівна вже під час свого першого виступу на сцені бере прізвище “Заньковецька” від назви місцини, де народилася 4 серпня 1854 року — у селі Заньки Чернігівської області. Максим Рильський залишив спомин: “Ішли “Чорноморці”. Заньковецька грала роль меткої, веселої, лукавої, напівп’яної молодички Ївги у п’єсі, поновленій в її репертуарі після тривалої перерви. Це викликало побоювання і глядачів, і товаришів акторів, яким здавалося, що роль ця вже не під силу Марії Костянтинівні. Та побоювання були даремні: з вогнем, з легкістю виконувала артистка танцювально-вокальний дует з Ільком (1 дія оперети), співом своїм запалювала вона всіх виконавців заключної масової сцени! І то було чарівне пурхаюче створіння! Аж ось вистава закінчилася. Я забарився біля гардероба. Бачу, з-за куліс дві стрункі, високі дівчини ведуть під руки згорблену стару жінку, яка ледве пересувалася... То була Заньковецька...” (Цит. за вид.: Кагарлицький М. “Наодинці з совістю” К., 1988). Краще змалювати артистичну гру М. Заньковецької, ніж це зробив у щойно згаданій книжці Микола Кагарлицький, мені навряд чи вдасться, тож охоче ще раз процитую її сторінки: “Все працювало в неї на образ: міміка блідавого нервового, напричуд рухливого обличчя, що тонко передавало найскладніші гами душевних мук і переживань, сплески відчаю й радощів її героїнь, погляд очей, то жагучо променистих, спопеляючих, то благальних, задумливих, то широко розкритих від страху й подиву, то звужених від зневаги й осуду, то переповнених слізьми від розпачу й розлуки, голос — несильний, грудний, ласкавий, віолончельно забарвлений, тембрально багатий, насичений, емоційно збуджений, винятково живописний, підвладний волі артистки, як слухняний інструмент, від зойку якого публіка притихала, від ніжності якого хмеліла, від щасливого окрику якого — раділа, промовисті жести рук, психологічно виправдана і по-народному проста й невимушена пластика тіла — усе це в неї було незбагненним одкровенням, загадковою таїною творіння. Такі ж досконалі були в неї гримі вбрання. Граючи трагедію жіночої селянської душі, Заньковецька розкривала такі безодні горя й страждання, що ними не те що людське серце — товсту кригу розтоплювала своїми почуттями! ... Вона возвеличила прекрасних у горі і стражданні, в малих і великих радощах і печалях українських дівчат і жінок і навічно вписалася на скрижалії світової культури, як одна з найвидатніших актрис кінця ХІХ—початку ХХ століття”. З нагоди ювілею Марії Заньковецької Михайло Коцюбинський писав: “Незабутній Кобзар українського горя поставив Слово на сторожі, а Ви понесли те Слово, щоб палити серце, щоб будити ним чуйність до світла рідної мови. Тільки палка душа, тонке вухо і добрий зір поведуть народ на шлях сонця, на шлях переможиці — весни”. Творчий портрет актриси доповнюють спогади і роздуми інших митців ХХ й ХХІ століть. Автор у розділі “Архівні матеріали, знахідки, розвідки про життя і творчість
М. Заньковецької” вмістив статті відомих мистецтвознавців, які висвітлюють життєвий і творчий шлях актриси у досі невідомих фактах, як-от Р. Я. Пилипчук. Образ артистки набуває чіткої конкретики, розкриває свої психологічні глибини. Через церковне у житті і релігійно-духовне у її сценічній творчості, як про це пише Г. Лещенко. Через зодіакальній гороскоп актриси як “Сонячного Лева” спробувала розглянути долю М. Заньковецької Галина Побережна. Також через театрознавчу оцінку творчості актриси відомим дослідником-емігрантом Валер’яном Ревуцьким (племінником видатного композитора Левка Ревуцького), який змушений був емігрувати з України до Канади (Торонто), і там уже, а точніше, у Парижі, видати 1955 року розвідку про Заньковецьку у книжці “П’ять великих акторів української сцени”. Через спогад учениці М. Заньковецької — актриси М. Ковалевської-Ростовської, який у книжці публікується також уперше, — ми пізнаємо грані генія національного. Велику зацікавленність викликають листи А. Чехова, М. Лисенка, Панаса Мирного, М. Кропивницького, М. Старицького та інших видатних людей того часу. Які прізвища! Це ціла скарбниця унікальної епістолярної спадщини. Читача у цій книжці чекають нові відкриття й подивування талантом легендарної князівни української сцени — Марії Заньковецької. Розширив дослідницькі обрії В. Корнійчук і тим, що включив до книжки маловідомі листи Марії Заньковецької, розшукані Н. Бабанською, яка зазначила у передмові до них: “Марія Костянтинівна з приводу листування колись зауважила, що не може писати листи, коли зникає натхнення”. Ця фраза є ключовою для розуміння того, що листи були для актриси ще одним видом творчості. Їх ми тут не будемо переповідати: їх треба читати. Ці листи відтворюють і збагачують живі сценки тодішнього українського театрального життя. Зацікавлений читач знайде їх наприкінці нашого видання. Марія Заньковецька була віддана українському театру, дбала про його розвиток, вона відхилила пропозиції театрів Санкт- Петербурга і Москви, які пропонували їй найкращі ролі. Ще далекого 1912 року Марія Заньковецька разом з Панасом Саксаганським дбає про заснування Українського художнього театру. Тож спробуємо разом із вами, шановні читачі, пройшовши сторінками книжки, в яку я вас вводжу, — осягнути оті утаємничені і багато в чому загадкові чари акторського генія Марії Заньковецької — неперевершеної зірки національного українського театру на перетині двох вікопомних для історії суспільства епох, на тлі тенденцій і спрямувань, найважливіших явищ в українському театральному мистецтві 20-х — 30-х років минулого ХХ століття. Під час гастролей знаменитої артистки з трупою Рудакова, захоплюючись грою уславлених митців сцени М. Садовського П. Саксаганського, Л. Ліницької, найвищою мірою схвально відгукується про Марію Заньковецьку драматург Іван Кочерга: “Для багатьох із нас ім’я її звучить спогадом про перші, найчистіші радощі театру, а образ її залишається немеркнучим критерієм істинно прекрасного на підмостках... В широкому значенні Заньковецька — видатна артистка свого часу, достойна зайняти почесне місце на скрижалях європейського театру... Заньковецька представляє індивідуальність, яку не можна сплутати з кимось іншим або забути”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
