Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Такі вони, просвітяни · “Богдан Горинь вірить, що у світі більше добра і правди, ніж неправди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Неоціненні дари Богдана Гориня

Слово Просвіти, №10 за 2020 рік

Осип ЯКИМЧУК У житті кожної людини є моменти, які мають вплив на все подальше життя. Були такі моменти і в колишнього дисидента, згодом політика-державника, а нині письменника-документаліста Богдана Гориня. Народився він у сім’ї просвітянина. Його батько — Микола Горинь, голова “Просвіти” в рідному селі Кніселі (Жидачівського району Львівської області), багато уваги приділяв вихованню і самоосвіті, а через них росту національної свідомості мешканців села. Можливо, Микола Горинь (батько Богдана) не знав, кому належать такі дуже актуальні й нині слова: “Люди перестають мислити, коли перестають читати” (їхнє авторство приписують французькому філософу та енциклопедисту епохи Просвітництва, XVIII ст., Дені Дідро). Проте він розумів їхню важливість для боротьби поневоленої нації. Нині щось подібне спостерігаємо у час нового приходу “культури золотого тільця”. Часто чуємо виправдання, що такий настав час, коли на читання не залишається ні часу, ні сил. Усе уявлення про навколишнє життя базується на основі похапцем бачених у телевізорі клаптиків інформації… Тому маємо вже не перше спотикання на шляху українського державотворення. Комусь дуже залежить, щоб корінні мешканці багатої природними ресурсами землі залишалися населенням, стадом, якому “какая разніца”, а не історично та соціально відповідальною нацією! 1931 року свідоме громадянство в рідному селі Богдана Гориня збудувало читальню “Просвіти”, у якій аж до приходу більшовиків у вересні 1939 року було велелюдно. Микола Горинь очолював місцеву “Просвіту”. Його син Богдан ще у ранній юності виявляв великий інтерес до читання. Батько купував синові всі дитячі книжки, які до 1944 року видавали в Галичині. Тож юний Богдан був власником найбільшої в селі дитячої книгозбірні. Після становлення в Галичині в липні 1944 року радянської влади, виходячи зі сталінської концепції “великого російського народу-переможця” (нині її мавпує Путін), почався курс російського політичного і релігійного шовінізму, жорстока русифікація “нових територій”, викорінення “місцевих націоналістів”. Під цю категорію підпадали й українські видання, які вже проходили не менш жорстоку, ніж московитська, польську цензуру. Розуміючи, що нові “східні” вітри історії можуть понести людину у далекі сибіри, батько Богдана Гориня спробував заховати і просвітянську, і власну бібліотеки на горищі школи, заклавши їх шарами цегли. Проте гарнізон НКВС, який приїхав шукати не лише “націоналістічєскі настроєнних ліц”, а й “націоналістічєскую літєратуру”, виявив сховок. На очах юного Богдана його гордість, його першу бібліотеку, при дикому реготі солдатів, рвали на шматки і кидали у вогонь під казанами з гарнізонною кашею. Університетські професори Михайло Рудницький, Євген Лазаренко говорили про Богдана Гориня як про велику надію української науки. Але доля згодом повела його іншими шляхами. Він став дисидентом-політв’язнем, політиком-державником, письменником-документалістом. Богдан Горинь про себе сказав: “Я свою працю почав з того, що збирав бібліотеку, віддаючи для книжок спочатку усю свою скромну стипендію, а потім також скромну заробітну плату. Такими скромними були зарплати і в Будинку народної творчості, у якому я спочатку працював, і в Музеї українського мистецтва, у якому я працював згодом. У мене зібралася велика бібліотека. Впродовж життя чисельність зібраних мною книжок переросла 10 тисяч одиниць”. Чи буде 12, чи, може, 15 тисяч — важко сказати, бо досі не вся бібліотека внесена до каталогу, над чим зараз працює дружина Богдана Гориня — Оксана. Розповідаючи про себе і свою відданість боротьбі за право України на державну самостійність, він скромно мовчить про те, як часто йому доводилося відмовлятися від сніданків чи обідів, аби придбати потрібну книжку для обґрунтування права українців на самостійність. Звичайно, таку велику книгозбірню важко розмістити у львівському двокімнатному помешканні. Тому життя змушувало вже опрацьовані книжки віддавати до публічних бібліотек. Ще в середині 1990-х рр., у час переїзду Богдана Гориня зі Львова до Києва частину книгозбірні — 4 з половиною тисячі томів — Богдан Горинь подарував Науковій бібліотеці Львівського університету з надією, що там, як обіцяло керівництво бібліотеки, їх буде розміщено як окремий фонд. На отримання офіційного акта про передачу книгозбірні від університетської бібліотеки Богдану Гориню треба було чекати кілька років — до 2003-го. Восени 2014 року Богдан Горинь передав Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові наступну частину свої книгозбірні (нараховує вона 3453 книжки). Це і наукова, і художня література. 5 травня 2016 році у приміщенні Інституту за участю преси відбувся обмін актами передачі-прийому подарованої Б. Горинем бібліотеки. Він оплатив її перевезення до Львова та придбав для виділеної під книгозбірню кімнати стелажі. Один із науковців того Інституту Юрій Зайцев з приводу переданої бібліотеки каже: “Повинен також порадувати усіх нас, і себе, що маю приязні взаємини з паном Богданом. І що маю якийсь стосунок до зробленого ним для нашого інституту. Йдеться про вже згаданий тут подарунок: три з половиною тисячі книжок. Це його колосальний подвиг. У переданій нам книгозбірні закладено дух Богдана. Ці книжки живуть його життям. Я впевнений: ті, хто прийде до нас у книгозбірню Богдана Гориня, що міститься на 5 поверсі Інституту українознавства, збагатиться не лише знаннями, а тим духовним подвигом, який в ім’я розвитку української науки зробив Богдан Горинь”. З приводу переданої Інститутові українознавства ім. І. Крип’якевича частини своєї книгозбірні Б. Горинь сказав: “Більше мені пощастило, коли другу частину моєї книгозбірні — 3500 томів, передав до Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича. Там, як ми і домовлялися, є окрема кімната з вивіскою “Бібліотека Богдана Гориня”. Я її часто відвідую і заявляю, що дуже вдячний керівництву Інституту і одному з опікунів моєї бібліотеки Юрію Дмитровичу Зайцеву”. Богдан Горинь вірить, що у світі більше добра і правди, ніж неправди. Тому без вагань 2 березня 2020 року передав мистецтвознавчу літературу та унікальні альбоми як дарунок для бібліотеки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Підготовлений дружиною Богдана Гориня список переданих НАОМА книжок має більше 30 стандартних сторінок машинопису. Назву лише деякі з книжок, які найбільше припали до душі: “Алла Горська. Спалах перед світанком”: “Українська народна ікона” (альбом); “Muzeum Narodowe w Warszawie”; “Muzea Watykanu”; “Автопортрети Олекси Новаківського” (альбом); “Галина Севрук” (альбом-монографія); “Феодосій Гуменюк” (альбом) (з дарчим написом); “Терези долі В. Зарецького: Творчий шлях митця крізь призму процесів трансформації художнього життя в Україні 50—80 рр. ХХ століття”; двотомне видання малярських та графічних праць Володимира Патика (два альбоми з дарчим написом). У передньому слові Б. Гориня сказано: передані книжки з історії, теорії образотворчого мистецтва, естетики і архітектури України та інших країн світу. Він мистецьку частину своєї книгозбірні передає як дар на постійне збереження у бібліотеку Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Має він глибоку віру, що ці книжки сприятимуть естетичному вихованню і творчому росту молодих мистецьких талантів України. Поки що три частини великої книгозбірні Богдана Гориня, передані ним у публічне користування — далеко не все, що активний учасник боротьби за державну незалежність України, дисидент, політик, письменник-документаліст, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка передає у духовну скарбницю України. 7 серпня 2015 року в Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара” відбулося офіційне передання Музеєві митецької колекції, зібраної подружжям Богдана та Оксани Горинів. Колекція Богдана Гориня була зібрана задовго до його приходу у політику. Основна частина — у дуже важкі часи для Богдана та Оксани, коли після виходу з російського концентраційного табору Богдан змушений був працювати на низькооплачуваних важких фізичних роботах. Хоч у ті часи кожна поїздка в Карпати була великим навантаженням на сімейний бюджет, Оксана та Богдан їхали, вишукували на горищах старі, “непотрібні” речі, які насправді були унікальними витворами народної матеріальної культури. Вони керувалися біблійною сентенцією: якщо не я, то хто, якщо не тепер, то коли? Це був час, коли українськими Карпатами нишпорили ленінградські та московські колекціонери, які українські шедеври вивозили в Росію, видаючи їх за “общєрусскіє культурниє” цінності. Розуміючи небезпеку для історії української культури, яка з тим була пов’язана, подружжя щоразу везло з Карпат наплічники з кахлями, мисками, свічниками. Можливості перевезення в наплічниках були обмежені, тож колекція народного мистецтва Карпат Оксани і Богдана Горинів була скромною порівняно зі збірками сучасних колекціонерів. Містить вона 40 одиниць. Ще дві з них — гуцульську вазу Павлини Цвілик (початок 1960-х рр.) та інкрустований металом гуцульський ремінь середини XIX ст. — письменник передав музеєві удень відкриття виставки. 25 липня 2017 року у приміщенні виставкового залу Львівського палацу мистецтв відбулося відкриття виставки творів видатної мисткині-графіка Софії Караффи-Корбут з колекції Богдана Гориня. І водночас їх передача як дар Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького. У колекції — 122 роботи різних жанрів і технік (малярство, станкова графіка, книжкова графіка, проєкти вітражів, ескізи ілюстрацій). Богдан Горинь збирав твори художниці усе життя, впорядковував сотні листів Софії Петрівни, інші документи, які лягли в основу двотомного документального роману-колажу “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”. У Києві тричі робив виставки Караффи-Корбут, однак усю ретроспективну колекцію вдалося виставити вперше після смерті художниці.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин